4. Хвороба панни Марини
Олександр Кониський
Раз якось не спалось Калині; чого вже не робив: і на той бік повернеться і на другий, то засвітить світло, почне читати книжку – от наче дрімає, потушить – а сон і втік!.. Гуде вітер у бовдурі; свище сніг у вікна; мороз на даху гвоздя рве та стріляє, а в Антона на душі і трудно, і нудно: думки так і лізуть одна за другою! Як то добре, хоч і з злиденною долею, жилося в Отаві! Час не йшов, а летів! Там була робота по душі та були приятелі! Там його старий і стара! А тут?!
Гадає так собі Калина, як ось щось як задзвонить до нього в хату. – він так підскочив. «Господи! Чи не знов синьомундирнії гості [59]! Вже ж більш нікому в таку пізню добу та в таку завірюху!» – подумав він. Взяв світло, пішов до дверей.
– Хто там? – питає.
– Свої! Відчиніть!
– Хто свої? З поліції?
– Ні, від Кабанова.
Одступило у Калини від серця. Відчинив. Ввійшов у хату чоловік, увесь обліплений снігом, так що не можна було вгадати, який він з себе, чорнявий чи білявий.
– Що вам треба? – питає Калина.
– Так і так… Послали пани, – вибачте, що вночі, – нещастя у нас велике: панночка у нас занедужала вельми. Лікаря нема дома, десь на села поїхав… Просять пани вас швидше.
Калина не змагався, швидше убрався, надяг кожух і вийшов. Під ворітьми його ждали коні. Прийшов Калина до Кабанова, питає:
– Що таке у вас?
Обступили його разом усі: і Кабанов, і його жінка, і мати, і небога.
– Поможіть! – просять. – Наша Марина занепала, та так зразу… Ще недавно пила, їла, розмовляла, жартувала. Знаєте, яка вона весела, – та зразу як ойкне!.. Так і покотилася…
– Де ж вона?
– В своїй хаті. Ось ходімо до неї.
На багатім ліжку з горішини прикрита до грудей шовковим червоним одіялом лежала недужа. Чиста, тонка, біла, мов сніг, сорочка, застягнута під самим горлом, покривала дівочі груди, котрі так і колихались то вгору, то вниз. Недужа тихо, але глибоко стогнала. Очі у неї були до половини заплющені; густі русі коси, наче шовк, вкривали подушку з обох боків голови. Високі та тонкі брови зблизились до рісниць… Довгі рісниці здавались вогкими… Губи бліді; на одній щоці, мов великодня крашанка, грав рум’янець… Усе лице з’являло якусь незвичайну простоту, тихість, покірливість і наче тугу і журбу… Калина тихесенько наблизивсь до ліжка.
– Не бійтесь, не розбудите! Вона не спить, – промовила Кабаниха.
Підійшов до ліжка Калина. Зараз, звичайно, за руку недужу: живчик полічив, температуру виміряв, здвигнув, звичайно по-лікарськи, плечима і замислився. А недужа тим часом розкрила свої чорні, широкі очі, і погляд її впав якраз на очі лікаря… Калині здалося, неначе якась електрична іскра пробігла по ньому…
– Се ви? – стиха промовила недужа. – Господи! Се ради мене вас серед ночі скуйовдили!..
– Дарма, дарма! – відповів лікар, дивлячись в її блискучі очі… «Таких очей, – подумав Калина, – я ніколи не бачив…»
А ті ж самі очі він бачив ще вчора!..
Недуг Марини затягся і вимагав пильного лікарського догляду. Місцевий лікар забавився на селах. Калина мусив двічі і тричі навідуватись до недужої і просиджувати часом дві-три години біля ліжка, висліджуючи, як іде недуг. Молодий лікар не те що щиро, любовно, сердечно, по-лікарськи доглядував і лічив недужу, а, сидячи біля неї, чувствовав, що лихо заслання хоч на годину відступає у нього від серия.
Приїхав і місцевий лікар. Недужа сказала, що нізащо не хоче переміняти лікаря, що Калина хай лічить її до кінця. Сам місцевий лікар – з жидів він був – згодився, що краще лічити тому, хто почав і хто слідив за розвоєм недуги.
На десятий день недугу увечері уся Кабанова сім’я пішла до церкви на всеношну; назавтра було якесь велике свято… Калина сидів, звичайно, біля недужої, котра ще не здоліла підводитися з ліжка.
– Чи ви скажете мені правду? – спитала вона лікаря.
– А чом же не скажу? Скажу.
– Ну, глядіть же! Говоріть правду, тільки правду, не викручуючись, просто. Одне слово: чи видужаю, чи вмру я?
Калина здивувався.
– Господь з вами! – відповів він. – З чого се ви взяли!.. Ще тиждень, і ви встанете…
Недужа глянула на нього, і знов йому показались її очі не звичайними її, а тими електричними, котрі він бачив у перший вечір недугу…
– Так не вмру? – допитувалась вона.
– Чим хочте поручусь, що ні.
– Ну, добре! Глядіть же, бо у мене є велика тайна… Я її повинна сказати… – недужа на хвилиночку замовкла і далі тихо промовила, – сказати вам…
– Мені? – дивувався лікар.
– Еге, вам, іменно вам, тільки вам і більш нікому… Не дивуйтесь! Не дивіться так чудно на мене… Коли ви правду кажете, що я видужаю, так нічого спішити, я й видужавши скажу… А коли думаєте, що я вже не встану, я мушу тепер сказати… Я не хочу заносити в могилу своєї тайни…
Лікар не знав, що казати: і туди гаряче, і туди боляче… І недуг йому здавався страшним, тяжким, і промовити «бог знає» – у нього не хватало сили… Він не був твердо завірений, що недуг не візьме іншої, небезпечної для життя путі, але сказати це недужому – ні, не можна!.. Лікар мовчав.
– Що ж мовчите? – питала Марина. – А я ж прохала у вас правди! Говоріть правду! Смерть мені не страшна… Коли вмирать, то день терять… Так умру?
– Колись умрете.
– Я не про «колись» питаю вас. Се я й без вас знаю, що живою не опинюсь на небі… Але не «колись», а на сей раз! Чуєте?
Вона взяла його за руку і пильно-пильно глянула йому в вічі.
– Ні, ні! Не вмрете… Не повинні! – якось наче скрикнув Калина і встав з свого місця. В сих коротких словах його, в цьому «ні, ні!» можна було запримітити незвичайну ноту: якимсь сердечним криком, якимсь пекучим болем віддавала від себе відповідь лікаря…
– Чого ж ви встали? Сідайте знов… Я вам вірю… Вірю, що на сей раз не вмру… Ну, і добре!.. Видужавши, я вам скажу свою тайну.
Примітки
59. синьомундирні гості – жандарми. У царській Росії жандарми носили сині мундири.
Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 105 – 108.