2. Лібералізм. Заслання
Олександр Кониський
На перепутті прямо до Калининої хати, Антін вискочив до мене, пізнав і зрадів, немов своєму кревному…
На зиму мій Калина перебрався лікарювати в Отаву, і стали ми вкупі жить та поживать, та не довелося «добра наживать».
Молодий Калина був чоловік жвавий; хоч з себе непоказний, та зате річ котилась у нього, мов живе срібло. Гадки наші де в чім не сходились, але я вподобав його. Отже Опанасові не прийшовся він по серцю. Таки правду сказати, через те, що Антін був трошки космополіт і націоналізм вважав тільки як ближчу стежку до огульної мети: освіти, волі і економічного добробиту народів; а Опанас держався такого націоналізму, що інколи вдарявся аж у шовінізм.
До того ж і літа брали велику вагу! Калині здавалося, що за знесенням кріпацтва Росія не йтиме, а просто бігтиме на всі заводи шляхом реформ і прогресу. Опанас, хоч і похваляв визволення кріпаків і вважав його як справді велику реформу, але не вірив у швидкий прогрес Росії і на саму крестянську реформу дивився як наполовину недороблену… От як тільки зійдемося, зараз мій Опанас і почне допікати Калині.
– Так, так, – каже, – кріпацтво знесли, а жебрацтво заведемо…
– Господь з тобою, Опанасе! – підскочить Калина. – І де ти видав, щоб вольні люде стали жебраками!
– Вольні люде! – передражнить його Опанас. – Де ж вони в бога – ті вольні люде!.. Хіба мало начальства: десяцький, соцький, старшина, мировий, становий… – і почне викладувати на пучках начальство. – Скільки-то їх! Треба ж їм щось їсти: казна всіх не нагодує, від казенного вони з голоду попухнуть!.. От і виходить: і сьому дай, і тому дай, і те заплати, і друге, і п’яте, й десяте, – а з чого потягне крестянин?.. З землі! Гай, гай!.. Скільки-то тієї землі йому дають? Трохи більш, ніж на домовину, – та й ще плата яка за землю!.. Ні! З землі він навряд чи вконтентує і себе…
– Так по-твоєму ся воля нічого не варт? – гризеться Калина.
– Та вона-то варт – як ковалеві ухналь… От, якби з волею була землі достача…
– Тривай, буде уся земля народові!
– А панам що? – дратує Опанас Калину.
– Те, що й людям.
– Коли ж се воно буде?
– Буде колись!.. Не за горами! Діждемось!..
– Може, хто й діжде, та не ми! Куди нам куцим… Ми от, – говорить, – незабавом забудемо по-своєму…
– Овва! Не вгадав… Хіба забув, що тепер у нас і «Основа» [53] є, і книжки наські, і по-нашому учать…
– Поки Роменський (так прозивався в Отаві квартальний) не заказав, – так і учать; а завтра гримне Роменський: «Годі, «Основи» не треба! Досить видавати українські книжки! Годі вчити по-українськи в школах, і шкіл не треба!» Ну й послухаємо й замовкнемо всі, анітелень… Воля начальства!
– Ні, ні, Опанасе! Не такий тепер час! Тепер усюди розвивається і розвиватиметься національна освіта. Любов до рідного краю – тепер гасло самого уряду.
– Либонь, чи не так! Тільки слуги уряду, оті Роменські, – навряд чи так, як ми з вами розуміємо «любов до рідного краю». Рідний край у них – «начальство». Начальство у них – те праведне сонце, що живить, гріє і оплодотворяє усяку живу твар, усяку рослину… Без начальства, по-їхньому, і вода б по-висихала усюди, і хліб би не родив; коли б не начальство, то б і сонце не гріло і не світило…
– Цить, цить, Опанасе! – перебиває Калина. – Так було, та не туди тепер діло йде.
І почне мій Калина у хмари заходити і викладати сподіванки на урядовий лібералізм і прогрес!
– Десять, багацько двадцять літ – і стане вся Росія вольною федеративно-конституційною державою…
– А жандарми будуть, чи ні? – лукаво спитає Опанас.
– Жандармам, от-от півроку не мине, як жаба цицьки дасть, – мріє собі Калина. А Опанас знов до нього:
– А хто ж правитиме «за царське око»? Хіба попи?
– Сам народ! Його виборні! – гукне Калина, схопиться з свого місця і почне бігати по хаті, міряючи долівку з кутка в куток. А Опанас сидить мов вкопаний: лікті впер у коліна, а голову вложив у долоні, та наче сам собі голосно думає:
– Так, так! Що й казати! Учорашні раби – а сьогодні республіканці!.. Швидко перескочили!.. В народі жадної освіти нема, шкіл нема, книжок нема, совість прикована до православія, над словом вартують становії, зверху над злиденною пресою сидить і давить цензура, у судах – тайна і хабарі, доноси і шпигство – аж пишаються!.. А зверху всього адміністративні різки й судовий кнут! Сибір і каторга… Хіба мало добра? Із такого добра та не вискочить в республіку?!.
– Не в республіку, а в федеративну монархію, – скрізь зуби процідить Калина. А Опанас ніби й не чує, та, знай, своєї:
– Оце так зараз усі губернатори, усі комісари, станові, жандарми і опиняться федералістами!.. Любо буде!.. Та жалко, що ми не доживемо того часу…
– Так по-вашому ж що? – питає його Калина. – Сидіть, згорнувши руки, та чекати, а нічого й не робить?
– Якраз навпаки! Треба робить, робить і робить…
І Калина робив! Він задля себе не жив: він був тоді справжній громадський робітник. Він і вчив і в недільних, і в щоденних школах, [54] котрих тоді завелось досить в Отаві; він компонував і видавав шкільні книжки, завів безплатну книгарню; де прочув про вбогого, недужого – вже він там. Зате ж швидко і пішла про нього гутірка, що чоловік він «опасний» – червоний революціонер…
Весною 1862 р. скоїлись у Петербурзі пожежі. Почалася реакція… Недільні школи, книгарні скасовано… Почались адміністративні заслання…
– От яка у нас федерація! – усміхається Опанас.
Сердиться Антін, кусає губи, лається, а віри в скорий «случний» час не кидає і працює… Та й допрацювався до того, що зимою і його вивезено на північ… Зробилося се ось як.
Спимо ми собі, наче святі печерські праведники. Звісно, ніч на те бог і дав, щоб добрі люде спали. Не сплять уночі тільки злодії. Аж ось вже після третіх півнів як загуркотить щось у двері! Ми схопились, гадаємо: пожежа, та швидше до вікон. Ні, хвала богові, полум’я і вогню не видно… Тоді до дверей у сіни. Питаємо:
– Хто там?
– Свої люде, – відчиніть швидше!
– Хто свої? Кажіть!
– Свої! Хіба не чуєте? Поліція!
«А бий тебе сила небесна! Добрі «свої»!.. Цур вам, таким «своїм»! – думаємо собі та до них знов.
– Чого вам треба? Поліція вночі не повинна куйовдити людей! День буде для того. Не одчинимо – може, ви злодії!..
– Відчиняйте, – гукають знадвору, – а ні, то двері розіб’ємо!
– Спаси нас, заступнице усердная, мати господа вишнього! – промовив, хрестячись, Опанас і відімкнув двері.
Всунула ціла ватага поліції і жандармів.
– Тут живе Антін Калина?
– Тут.
– Де він? Хто з вас Калина?
– Ось я! Чого ви? Що треба?
– Вбирайтесь швидше, поїдете з нами.
– Куди?
– Тоді взнаєте…
Даремна річ змагаться! Вбрався. Взяли, посадили на сани з двома жандармами і поперли… Куди, за що? Про те пан знає… Се, бачте, так «сходила зоря нового життя»…
Примітки
53. «Основа» – перший український суспільно-політичний і літературно-мистецький журнал, що виходив у 1861 – 1862 рр. у Петербурзі за редакцією В. Білозерського. Значне місце в заснуванні журналу належить П. Кулішу. «Основа» відіграла помітну роль у розвитку українського друкованого слова в перші пореформені роки.
54. вчив і в недільних… школах… – Йдеться про безплатні школи для дорослих у царській Росії та на Україні, які працювали в недільні та святкові дні і давали початкову освіту. Виникли в кінці 50-х років XIX ст. завдяки старанням прогресивної інтелігенції. Одна з перших недільних шкіл була заснована 1858 р. у Полтаві. Т. Г. Шевченко написав і видав спеціально для недільних шкіл «й». У 1862 р. недільні школи були закриті. З 1864 р. вони були знову дозволені, але з великими обмеженнями.
Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 101 – 103.