5. Антін закохався

Олександр Кониський

Запізно вночі вернувся Калина додому. «Я вам скажу свою тайну» – віддавались в ушах його Маринині слова… «Вам, іменно вам, і тільки вам». – «Чого ж се так, що тільки мені? Яка у неї тайна? Чим таким я завірився їй так, що вона свою тайну ввірить мені, а не кому іншому?..» Такі гадки снували у голові Калини, не даючи йому ні сну, ні спокою. Та він і не мізкував про сон: не сон у нього був на думці! Сяде він біля столу, замислиться, сидить, гадає; схопиться, закурить папіроску і почне бігати з одного кутка хати в другий…

– Що ж се таке діється зі мною? – спитав він голосно сам себе. Зітхнув Калина; серце його розширилось і відтіля вилетіло те слово, якого він довго не смів сам собі промовити. Слово «я її люблю!» Та чи се справді ж? А серце в відповідь до нього: «Для любові нема ні московки, ні циганки…» – Так, так!.. – розмовляв Калина сам з собою, ходячи по хаті. – Так, я її люблю, люблю!.. Московка! Гм, хіба серце на се вважає? Хіба воно шукає національного відгуку? Ні, йому потрібен відгук серця дівочого, люблячого… А чи те серце буде у московки, чи в польки, чи у німки – все одно! Воно серце, воно любить, і в сьому, тільки в сьому вся сила, та сила, котра навіки зближає мужчину і женщину!»

І знов Калина ходить по хаті і знов собі мізкує-гадає: «Ну, люблю, люблю, а чи любить вона мене? А коли любить, то що з того? Хіба що з сього буде? Даремна річ!.. Овва! А хіба закажеш серцю, хіба воно вважатиме на те, чи буде що з того кохання, чи ні? Ну, певно, що не буде, та хіба зупиниш його? Хіба приневолиш не кохати? Не буду я його неволити, хай кохає – кого знає!.. Що буде, те й буде!.. Не всі ж тії вінчаються, що вірненько кохаються. Аби вона мене кохала – от і усе! За одну хвилину щастя-кохання, господи, скільки-то літ можна віддати отакого життя, яке я тепер справляю… Будь же, що буде! Кохай, моє серце, люби! Я тебе не неволитиму!»

Стало вже дніти надворі, як Калина сплющив очі і заснув. Минуло ще тижнів зо два, поки Марина зовсім одужала.

Марина була сирота. Після батька вона зісталась п’яти літ, а після неньки десяти. її і старшу сестру Надежду забрала до себе рідна їх бабуся по матері. Але тут мало звертали уваги на виховання сиріт. Та й нікому було: бабуся була стара вже, вважала тільки на те, щоб діти молились богові, щоб були гаразд «до лиця» одягнуті, щоб не пропускали служби божої та щоб біля них була гувернантка. Син її, дядько сиріт, був чоловік з природи здорового та малоосвіченого і розвитого ума, а до того на його руках було велике крамарське діло. Не мав він часу піклуватись про освіту і виховання своїх небожат.

Взяли до дітей гувернантку з Москви. Се була інститутка – з патріотичного інституту, дівчина вже немолода, літ за тридцять, з себе негарна, непоказна, більше мовчала, ніж говорила, і ще менше мислила… Нагадувала вона доброго старого кота. Всю увагу в освіті гувернантка звернула на французьку мову і музику, а в Марини якраз не було вдачі ні до мови, ні до музики… їй подобалось Євангеліє, іменно його історична частина про Христові муки…

Не вподобала її гувернантка, ославила її дівчиною лінивою, непокірною і без розуму. Перемінили гувернантку, привезли другу з Москви ж таки, панну Уткіну. Строге, серйозне лице Уткіної, але з виразом розуму і волі, спершу лякало Марину; потім вона до нього привикла. Вчиться Уткіна не приказувала Марині, а радила, і вчення в них пішло добре. Уткіна давала їй дещо прочитати із Пушкіна; познайомила її трохи з історією і, може б, і навернула те, що було вже пропущено, та, на лихо, не пройшло й трьох місяців, як вона занедужала і вмерла.

Більш гувернанток вже не брали, і Марині ніхто вже не суперечив вчитися, «як сама знає». Так вона росла й зросла собі спокійно, не спішачи. Що найкращого було у Марини – так її голос. Заговорить вона – і мов дзвенить срібло молодих, дівочих, чистих літ. У духовній стороні найбільш розвилось релігійне чувство і прихильність до вбогих і старців, а тих і других вона бачила круг себе доволі. Євангеліє до того мало вплив на розвій у Марині остраху зневажити або зобідити слабішого. Вона любила Христа більш всього і всіх, любила його глибоко, міцно, але якось боячись. Людей силкувалась «усіх однаково любити». Одне слово: Марина на сімнадцятому літі була натура не зіпсована, хоча й неосвічена і без розвою.

Тим часом у Царевомосковськ стали засилати різних засланців, а поміж ними були люде освічені. Засланці бували у Кабанова, спізнались з його небогами. Марина з охотою і з увагою слухала розмови засланців, сама розпитувала їх, і в ній збудилась цікавість знати, піднялося бажання вчитися, читати. Тут знов випала притичина і перепона. Марини-на сестра вийшла заміж у друге місце і взяла туди з собою сестру. Нове місце було ще більш глухе і темне, ніж Царевомосковськ; вчиться тут вже шкода було, та й не до того: щодня або у Марининої сестри гості, або вони у кого в гостях. Так провела Марина півроку і вернулася в Царевомосковськ за тиждень до свого недугу.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 108 – 110.