13. Загибель Антона

Олександр Кониський

Позаторік лежу я собі в садку під кленом у холодку. Стояла весняна жара. Лежу та, звичайно, думками багатію: коли б те, та се…

– Ануте! Де ви? – почувся знизу Опанасів голос. – А йдіть лишень сюди, вгадайте, кого до нас бог приніс?

Передо мною стояв не чоловік, а скелет Антона Калини. Розказав мені він своє життя, додав, що жінка його рік назад вмерла на Мадері. Прожив він у мене з місяць. Прийшов прощаться та й каже, подаючи мені товстий пакет з печаткою:

– Оце моя духовна. Дай мені слово, що виконаєш її.

– Даю слово. Але скажи, будь ласкав, куди ж ти їдеш?

– Сам не знаю! З того часу, як поховав жінку, ніде собі пристановища не знайду… Се я у тебе так зажився, а то як циган… Усюди мені тяжко… Піду в світ за очима шукати помсти і крові!.. Еге, крові! Не дивуйся і не супереч! Крові! Коли б її ціле море було, я б ще додав… Та знаєш, якої крові?!.

Калина заскреготів зубами так, що в мене аж мороз пішов поза шкурою…

– Я один на світі, як пучка! Нікого нема, крім тебе! Отже, тобі я препоручаю мою духовну. Виконай її свято… Прощай!

Тоді якраз кипіла різанина між слав’янами і турками.

Закипіла баталія під Дюнішем [65]… Через тижнів зо два після Дюніського побоїща читаю в сербській «Заставі» – «убито українця, лікаря Антона Калину…»

Я розпечатав пакет. Духовна Калини чудна була, хоча й цілком відповідала його безталанню і тій помилці, ради котрої його вивезли з Царевомосковська, а потім зробили з нього «Калініна» і «поховали».

Я свято виконав ту духовну.

Примітки

65. Закипіла баталія під Дюнішем… – Епізод сербо-чорногорсько-турецької війни 1876 р. У серпні 1876 р. поблизу гирла річки Дюнішка відбулась битва між сербо-чорногорським і турецьким військом.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 126 – 127.