6. Таємниця Марини

Олександр Кониський

На засланні, як і в тюрмі, час не йде, а лізе, наче рак: години здаються днями, дням же кінця немає. Особливо тяжко доводиться українцям, засланим на північ, в кінці марта і з початку квітня. В сю пору у нас на Україні вже сади сметаною залиті, бузок кадить своїми пахощами, жито інколи вже до пояса буває, а на півночі в сю пору стоять ще такі «утреннички», що в кінці квітня трапляється їздити саньми, а на річках лід, мов у нас на Різдво [60]. От у сю-то весняну пору найбільша нудьга нападає на українців у засланні. Нудно і тяжко, тяжко і нудно!.. Чоловік привикає навіть до тюрми, але українець ні вовік не навикне до північної весни, і північний чоловік нізащо не зрозуміє отієї весняної нудьги і туги засланих українців.

Калина доволі часто бачився з Мариною. Хоча до Кабанова ходив рідко, раз у тиждень, але вони, не змовляючись, стрічались у знайомих… Недаром же говорять: душа душу чує, серце серцю вість подає. Ніколи ні разу ні Калина, ні Марина не промовили ні єдиного слова про кохання. Марина любила слухати, як Калина розказував про природу України, про її людей, про її історію, страждання. Калина примічав, що його речі западали глибоко в серце Марини. Любила вона слухати, як він читав «Кобзаря», хоча й не завжди розуміла Кобзареву поетичну красу. Частіше усього вона просила його читати «Признаніє» Гребінчине і «Полтаву» Пушкіна. Справді, Калина так добре читав, що кожне слово його виявляло те чувство, яке хотів виявити автор. За зиму доволі вони всього прочитали.

Прийшла і в Царевомосковськ весна: сніг зник, висохло, зазеленіло, стало тепло, повіяло справжнє весняне повітря, весняне чувство. Груди розширялись, дихали ширше, легше, глибше, наче бажали, скільки мога більш втягти в себе того повітря… Справжня весна, але ж і по календарю вже була половина квітня.

Кабанови спорудили маївку і закликали усю молодіж; а й молодіжі тієї було не геть-то, бо і всіх мешканців у місті було півтори тисячі… Маювати почали зараз з обід; находились, набігались, наспівались доволі і потомлені вернулись до Кабанова в годині десятій вечора. Калина, вертаючись, стрів якогось недужого і, даючи йому пораду, відстав від товариства. Коли прийшов він до Кабанова, тут вже усі були «на місцях»: більшість грала в карти, а дівчата і парубки вигадували «фанти». Пристав до них і Калина.

– Що тому робити, хто вийме фант? – питають.

– Той повинен одкрити кожному свою тайну або вгадати чужу.

– А коли в мене нема ніякої тайни? – озвався Калина.

– Се не може бути. Як-то… Чоловік без тайни! – перебила його Марина. – Самі ви говорили, що в житті кожного чоловіка є що-небудь таке, така сторона його історії, що б хотів вирвать її…

– Овва! Так як же можна говорити таку тайну?..

– Ну, чужу вгадуйте!

Фант вийняла Марина. Пішли вигадки, регіт, веселості. От дійшла її черга й до Калини.

– Приходьте завтра, як звечоріє, на сьому самому місці я скажу вам справдешню свою тайну, – шепнула вона йому на вухо.

Калину мов приском хто обсипав, одначе, щоб «одвести очі», він зареготав і голосно сказав:

– Якраз так! Се справді моя тайна: я боюся мерців…

– Ви, ви? Лікар – мерців боїтесь? – покотився сміх на всю хату…

А Марина глянула на Калину так, що в тім погляді він зрозумів – все.

Сказаної години на другий день Калина був в домі Кабанова.

– Чи дома? – спитав він лакея.

– Старої нема, до церкви пішла, а пан з панією внизу у себе.

– А панночка?

– Тут, у себе. Заходьте.

Калина пхнув лакеєві карбованця і пішов в залу. А лакей не вспів причинити дверей, швидше побіг до скляного бога, щоб протерти очі дарованому карбованцю. В залі не було ще світла, а в другій кімнаті, котра звалася «класною» і в котрій жила Марина, вже світилося. Калина повернув туди, двері з зали були відчинені. На порозі стояла Марина: лице її жевріло, очі горіли, груди піднімались високо – видко було, що вона ждала, що її тайні тісно сидіти у неї в грудях, вона силкується вирватись з них, вилетіти на простір!.. Марина мовчки взяла Калинину руку, міцно стиснула її і, вставивши йому в вічі свої, спитала:

– Ви любите мене? Еге, любите? Кажіть!

Калина ні слова не промовив, наче заніміли уста його. Та й що йому було відповідати?

– Еге? Так? Любите? – допитувалась Марина, не зводячи з нього своїх очей.

Калина чув, як дихали у неї груди, як стукало у неї серце! Не випускаючи її руки, він переступив поріг і м’яке, свіже волосся Марининої голови притулилося до його щоки, вогкі губи її обсипали його лице поцілунками… Калина обняв її, кріпко-кріпко притиснув, і уста його, мов п’явка, впилися в її уста.

– Оце моя тайна! Оце вона! – промовила Марина. – Ти мій! Мій! Тепер я щаслива, тепер я хочу жити! Ти мене любиш?

– Хіба не знаєш?

– Знаю, знаю! Мій милий, мій любий! Бери мене, вези куди хоч, де ти, там і я! Я твоя!

– Моя! Але я засланець…

Марина закрила його уста своєю маленькою долонею, схилила своє лице до нього на лице – і дві сльози з її очей покотились по його щокам…

– Чого ж плачеш, моя голубонько?

– Сама не знаю. Так мені тепер гарно, така я щаслива!.. Калина здригнув і подався назад – йому показалося,

що ніби хтось перейшов по залі.

– Чого ти лякаєшся? Тут нема нікого. А хоч би хто й був – байдуже! Нехай усі бачать, нехай усі знають, що я тебе люблю, що я твоя, твоя навіки!

Марина замовкла. Тихе спокійне раювання обгорнуло її, налилось і в душу, і в серце, наповнило усю її!.. В такі години не можна говорити, хочеться мовчати, боязко, щоб цієї тиші не зрушити, щоб не пролити й краплі свого першого раювання. Такого раювання вдруге вже ніколи не буває.. Марина нічого й не бажала; чого їй бажати і нащо? Він її любить, він тут, з нею, біля неї!

Минуло кілька хвилин. В передній кімнаті рипнули сінешні двері. Марина взяла швидше свічки з своєї кімнати, постановила в залі і стала ходить з Калиною по хаті. Ввійшов Кабанов.

– А, добрий вечір! – обернувся він до Калини з такою приязню і таким сердечним теплом, яких Калина ніколи ще не запримічав у нього.

«Скажу все дядькові! – подумала Марина. – Він такий добрий…»

– От добре, що ви прийшли, а то я хотів посилати за вами, чи не треба чого, в губернію завтра їду.

– Що так несподівано? – спитала Марина.

– Таку вістку одержав, треба швидше їхати.

– Що ж там мені в вашій губернії? – промовив, зітхнувши, Калина. – Волю привезіть, от що!..

– Аби дали! З радістю б привіз!

– То-то що не дадуть! А без волі – що ж мені треба? Нічого!

До пізньої ночі сидів Калина у Кабанова, так йому гарно було дивитися на Марину і розмовляти з Кабановим – йому показався він другом, братом…

Примітки

60. Різдво – одне з головних християнських свят на честь народження засновника християнства Ісуса Христа. Відзначається 25 грудня за старим стилем.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 110 – 113.