3. Життя на засланні

Олександр Кониський

Кого господь бог не покарав адміністративним засланням, той ніколи, нізащо не зрозуміє, що значить – жить на засланні. Люде зовсім справедливі і вірні, котрі побували на каторзі в Нерчинську, а перед тим на засланні у Мезені, доводили мені, що в каторзі жити краще: тут чоловік знає, що відробить свій «урок», та й годі! Він і нагодований, і зодягнутий (вже як зодягнутий – але не голий!). Та одно слово – він каторжний, і годі! Інша річ адміністративно засланий. Чоловік не взаперті і, здається, не на прив’язі, а з місця йому й ступити не пустить жадний десятник!..

Треба зодягтись, обутись, квартиру і їжу добути, світло, тютюн – і се все за шість карбованців, бо більш казна не дає; а коли хто з родини перешле, то кільки перешле, стільки комісар відлічить з казенної «пенсії». Приміром, засланому хтось переслав сімдесят два карбованці – от уже йому цілий рік з казни нічого й не дадуть… Як же може чоловік прожити на шість карбованців! Та й оце не головна річ, а ось що: робити нічого, роботи нема – і тиняється чоловік, наче сам не свій, наче тінь!.. Читати нічого, писати – гм! Як же його писати, коли навіть коженний лист до брата, до сестри, до неньки йде спершу на цензуру до поліції… Яке ж тут писання, коли єдиний святий схованок людської гадки – листи, і ті йдуть на цензуру…

Е, правду мій Опанас каже, що усі заслані – то великомученики і страстотерпці. Справді, вони мучаться, вірній сказати: їх мучать, мучать і духовно і тілесно. Хіба ж не мука приневолювати чоловіка, щоб він щодня потроху теряв образ божий, щодня потроху вмирав, і не давати йому вмерти… Умирання без смерті! Хіба се не пекло!.. Мені здається, коли б старого Данта заслали під назирець поліції у Царевосанчурськ [55] або в Царевококшайськ [56] хоч на один тиждень, він відрікся б свого «Пекла» і сказав би: «От де справжнє пекло!»

Одначе я не описую подробиці життя на засланні, цур йому! Нехай воно москалю сниться! Я так тільки кинув на папір до слова кілька штрихів про заслання.

Отож і привезли Калину у якийсь Царевомосковськ [57] – хіба їх мало в Росії є! «Отут, – кажуть, – живи!» «Живи» – коли там не можна жити; там можна тільки вмирати.

Калина опинився зовсім у новому світі. Нова природа: гаї, гаї і гаї без кінця! Зверху замість блакиті українського неба висять олов’яні хмари, а внизу під ногами сніг, сніг і сніг… Замість чепурненьких, огрядних домиків на місцях України, стоять чорні, наче осмалені, понурі і мрачні, як сам самоїд або чуваш, і непривітні, журливі будівлі… Замісто рідної речі чується чужа, начебто й знайома, та не своя. І люде, і звичаї їх – усе чуже, нове… У Парижі, у Дрездені, у Лондоні Калина швидше б привик; менше б бачив чужого, чудного, ніж у тім Царевомосковську!..

Перший місяць життя на чужині здавався йому якоюсь вічністю!

Спізнався де з ким Калина, прийде в гості, сяде, мовчить, наче чого шукає.

– Скучно тут вам? – спитають його.

– І скучно, і тяжко.

– Се так з першого разу, – втішає його комісар, – поживете – привикнете. Ви тільки трошки приневольте себе: от про книжки забудьте, не згадуйте нічого такого… Так воно й байдуже!.. Житимете, як і ми… І ми ж люде…

– Ні! Не привикну я! – відповів Калина. – Ніколи, і вмру, а не привикну до вашого краю, до ваших звичаїв.

– Гм, не радитиму, – каже комісар, – бо як так, так воно, знаєте, теє… Довго прийдеться вам жити у нас…

І оце «довго» так і обів’ється довгою гадюкою круг Калининого серця.

Ідуть дні за днями, ночі за ночами – не йдуть, а тягнуться, лізуть, мов черепаха: довгі, довгі і кінця їм нема! Зранку бажає Калина, щоб швидше ніч прийшла; прийде ніч – бажає, щоб швидше світало… і так щодня!

,

і голову схопивши в руки,

дивуєшся – чому не йде

апостол правди і науки…

Примітки

55. Царевосанчурськ – заштатне місто в Яранському повіті Вятської губернії за адміністративним поділом Російської імперії. Місце проживання політичних засланців. Нині – Санчурськ.

56. Царевококшайськ – повітове місто Казанської губернії за адміністративним поділом Російської імперії. Місце проживання політичних засланців. Нині – Йошкар-Ола.

57. Царевомосковськ – узагальнююча назва місцевостей, куди відправляв царський уряд на проживання політичних засланців.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 104 – 105.