12.07.1890 р. До Омеляна Огоновського

Високоповажний добродію отець Омелян!

Одібрав я Ваш лист оце вже з тиждень, бо тільки що вернувся з села, де я пробував од самого Великодня.

До моєї автобіографії маю мало дечого додати, бо вона дуже не епічна і не цікава подіями. Подаю Вам усякі докладні дати в роках і числах.

В Богуславське духовне училище мене оддали в 1847 р. Там я вчився 6 літ і перейшов в Київську духов[ну] семінарію, де скінчив курс в 1859 р. Погулявши на селі, в Стеблеві в батька, дістав місце учителя географії, арифметики й церковнослов’янського язика в Богуславському училищі 1860 в апрелі 22-го дня. Побувши там, я в 1861 року 15-го августа вступив в Київську духовну академію і через чотири роки скінчив курс з’ степенью магістра богословія в 1865 р.

Д[уховна] академія своїми науками та викладами прислужилась мені для мого літературного діла добре, мабуть, чи не лучче, як би прислужився спеціально фаховий який-небудь університетський факультет. В академії духовні богословські науки викладаються спеціально тільки в старшому курсі, себто два останні роки, а в молодшому курсі два роки викладаються загальнопросвітні науки. Я вислухав в молодшому курсі: історію філософії старої, середньої й нової, всесвітню історію, історію руську, історію руської літератури, курс естетики, історію німецької літератури, історію старообрядства чи раскола, церковну історію. Математика була виділена в окремий факультет, і я, на моє щастя, міг її не слухати, бо не люблю її.

1865 р. восени мене послали в Полтавську дух[овну] семінарію вчителем словесності, себто руської літератури, Де я пробув до кінця учебного року, себто до вакацій, і виїхав на службу в Каліш, на прусській границі, вчителем в женську гімназію, де я викладав руський язик, московську літературу, історію Росії і географію Росії.

[Звідтіль я перейшов в Седлецьку прогімназію, реформовану потім в гімназію, щоб проживати ближче до України, бо за верстов 15 од Седлеця вже живуть наші українці, і там я мав змогу бувати в селах і приглядатись до поліського народу. Пробувши там 6 літ, я перейшов в Кишинів учителем руського язика.]

Польські вчителі і класові дами, і директор поляк, старий вже чоловік, прийняли мене без жадного знаку ворогування, навіть ласкаво й привітно, бо тоді ще гімназії в Польщі були польські; ще й ніякої чутки не було, що польські гімназії переформують на московські, і я й сам ще не постерегав того обрусенія, яке потім скоїлось в Польщі. Але через півроку пройшла вже чутка, не радісна для поляків…

Раз одного вечора була сесія гімназіальної ради. Директор прочитав приказ, щоб з того часу виклади усіх наук в гімназії провадились московською мовою. Директор читав приказ, і в його руки дрижали, голос тремтів. Класові дами, вчительки і вчителі сиділи, мов громом прибиті, похиливши голови. В декого в очах виступили сльози. При дуже смутній історичній події мені довелось тоді бути, і ця подія лягла якимсь важким впечатком на мою душу. Я знав, що колись і Польща карала Україну такими бумагами, що й наші предки винесли од Польщі таку саму сумну моральну муку. Я бачив своїми очима, як історична Немезіда повернула в саму Польщу їх же таки оружжя, але мені все-таки було сумно дивитись, як б’ють саму душу нації, живцем кладуть в домовину. То була одна подія в Каліші, варта вваги.

З Каліша я перейшо[в] в Седлець. Пробуваючи в Седльці, я прочув, що в Варшаві живуть П. О. Куліш з жінкою Ганною Барвінок та В. М. Білозерський. Я побував у їх і познайомився з ними. Ця знайомість додала мені моральної сили на чужині: мені було з ким душу одвести. В той час на вакації я вибирався на мандрівку по Росі[ї], в Вільну, Ригу, Петербург та Москву. Куліш казав мені зайти в Петербурзі до Н. І. Костомарова, взяти в нього рукопис «Первый период казачества» і привезти йому. Я побував тоді у Костомарова і познайомився з ним. (Ця стаття п. Куліша потім була напечатана в «Правді» в українському перекладі). За границею я був на другий рік після першої мандрівки і хотів прямувати з Відня в Італію. Я стрівся в Відні з Кулішем, котрий тоді працював з п. Пулюєм над перекладом євангелія на український язик, і він не радив мені їхати літом в гарячий час та спеку в Італію, а лучче побувати в Швейцарії. Я поїхав в Швейцарію.

Але мені не подобалася підляська рівнина, мокра, трохи не болотяна, ті часті дощиська, те вогке повітря, соснові ліси, траурні, наче кладовищані. Мене тягло на поетичний південь, де більше світла, де природа краща; мене тягло на Україну. Я попросився в Одес[у] або в Кишинев і перейшов 1873 р. 11 серпня в Кишинев вчителем в муж[ську] гімн[азію], де викладав московський язик вкупі з церк[овно]слов’янським та логіку.

В Кишиневі я чув себе вже трохи неначе дома, бо в Кишиневі багато українців. Кругом Кишинева місцина горяна, мальовнича: скрізь садки та виноградники. Життя моє було приємне. На вакації я з компанією товаришів їздив на кілька неділь до Одеси купатись в морі та в лимані. І море, і мальовничі скелисті місця коло Одеси, і гарячий південь – усе припадало мені до душі, усе мало в собі колорит поетичний. Кожні вакації я проживав на Україні: то в Стеблеві в брата, то в сестри, коло Білої Церкви, недалеко од Києва, й назирав над життям народу. 12 літ я прожив в Кишиневі.

1883 року я почав слабувати: до мене вчепилась гастрична бессарабська пропасниця. Ця пропасниця як вчепиться, то буває часом в чоловіка два і три роки, і результатом її доконешне буває розторгання нервів. Вона розбила і мені нерви. Я два годи прохорував та й мусив кинути службу 12 апр[еля] 1885 р. Докторі звеліли мені змінити клімат і переїхати на життя в інше місце. Я переїхав до Києва, в рідний край, і живу пенсією.

Оце спис моїх творів, майже хронологічний (як вони писались):

1. «Дві московки». 2-е видання в Росії.

2. «Рибалка Панас Круть». 3 вид.

3. «Причепа».

4. «Запорожці». 2-е вид.

5. «Хмари».

6. «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі». 4-е вид.

7. «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти». 4-е вид.

8. «На Кожум’яках». Міщанська комедія на 5 дій. 2 в.

9. «Маруся Богуславка». Оперета на 4 дії. 2 вид.

10. «Бідний думкою багатіє» (фантазія, в старій «Правді»).

11. «Микола Джеря» (в «Раді», вид. Стариц[ького], ч. 1).

12. «Бурлачка».

13. «Кайдашева сім’я». 1-е вид. в Росії.

14. «Старосвітські батюшки та матушки».

15. «Невинна» (в «Степу», херсон[ському] збірнику 1886 p.).

16 і 17. «Приятелі». 2 вид. «Шевченкова могила» (в «Луні»).

18. «Чортяча спокуса». 2 вид.

19. «Голодному і опеньки м’ясо». Міщанська комедія-водевіль в 2-х діях.

20. «Два брати». Казка.

21. «В концерті». Фантазія (в «Зорі»).

22. «Пропащі».

23. «Над Чорним морем».

24. «Афонський пройдисвіт».

25. «Українські штукарі». (Оддано в «Киев[скую] старину» на москов[ській] мові під заголовком: «Украинские юмористы и шутники»).

26. «Навіжена». Повість. Вже готова для печаті.

27 і 28. «Цап та баран». Байка. «Дрібна рибка» (популяр[ні] пієси. В «Батьківщині»).

«Як мужик прохарчував двох генералів». Це переклад мій з Щедріна, хоч хтось підписав під нього моє ймення (див. «Читанка» Партицького).

Всього – 28 п’єс.

Історично-популярні й інші:

1. «Унія та Петро Могила, київський митрополит».

2. «Перші київські князі».

3. «Татари й Литва на Україні».

4. «Гетьман Богдан Хмельницький та козаччина».

5. «Іван Виговський та Юрій Хмельницький, українські гетьмани».

6. «Світогляд українського народу».

7. «Сьогочасне літературне прямування».

8. «Померші українські городи» (в фель[єтоні] «Дела»).

9. «В Карпатах» (в фель[єтоні] «Дела»).

10. «Мандрівка на українське Підлясся» (в давній «Правді» малого ще формату).

11. «Руїна» (ще не надрукована, вже готова для печаті).

«Запорожців» третього видання і «Миколи Джері» 2-го вид. київський цензор не пустив. Не пустив так само й «Старосвітських батюшок» на українській мові, не пустив і «Причепи».

«Причепі» не пощастилося дуже в цензурі. Я послав її в Главное упр[авление] по делам печати в Петербург ще в 1875 p., і вона неначе в воду впала. Ніякої одписки я не мав. Потім послав туди ж в 1876 р. Пропустив її для печати петер[бурзький] отдельный цензор. Я, бувши в Києві в 1876 р. в місяці іюні, одніс її в типографію, але тоді вже 1876 р. в маї вийшов указ, забороняючий печатати українські книжки. Типографія побоялась печатати і одіслала розрішену книжку знов в Петербург, де вона й сіла, і я ніякого одвіту звідтіль не дістав.

Втретє я подав її цензорові Рафальському 1886 р. і він не пропустив, а оце в цьому року я вчетверте подав її теперішньому цензорові, проф. Ромерові… тільки казали мені, що є приказ не пропускати тих книжок, що печатались в Галичині. «Пропащі» так само не пропущені Рафальським. «Над Чорним морем» я ще й не подавав до цензури, бо ходить така чутка, що є приказ цензорам не пускати українсь[ких] книжок здорових та показних, а тільки дрібненькі та маленькі казки, водевілі тощо, певно, задля того, щоб українська] література була непримітна і не мала впливової та ще й культурної сили та вартості).

«Бурлачка» якось проскочила через цензуру: тоді був начальником Главного упр[авления] по делам печати Абаза. Я писав до нього прошения, просив знайти в Гл[авном] упр[авлении] подану мною «Причепу» і рукопис «Кайдашевої сім’ї», розріша[ю]чи для друку. Цей один з начальників подав мені одвіт: що ні «Причепи», ні «Кайдашевої сім’ї» в Глав[ном] упр[авлении] нема, не знайдено…

В великорус[ьких] журналах я не писав нічого і іншого псевдоніма, окрім Ів. Нечуя, не маю. Де печатались мої повісті, про це все є в покажчику Комарова. (Пропущено, що «Причепа» переложена в Познані на польську мову: «Przybleda» і розрішена на продаж в Росії (а по-україн[ськи] – не розрішена), що «Рибалка» перелож[ений] на польську мову в якійсь віденській польській газеті).

В покажчику показано про замітки й рецензії на мої пов[істі] в московських журналах. Пропущено там про замітку на «Бурлачку» в газеті «Голос», в двох №№-х два фельєтонн. Це, пам’ятаю, було після того року зимою, що вийшла «Бурлачка» 1881 p., а може і в 1880 р. Була загальна замітка про мої повісті в жур[налі] «Неделя» № 44, але року в мене не записано, бо мені передали знайомі вирваний клаптик. Була ще в петер[бурзькій] «Вечерней газете» рецензія з Києва якогось Синчевського. Цих газет я не маю. Маю тільки книжку «Вістника Європи» 1882 р., февраль, з рецензіями Костомарова, і коли Вам не можна буде дістати її, то напишіть мені, і я вишлю Вам, тільки зараз, бо я 5-го іюля виїду з Києва в село до 1-го сент[ября] (вирву шматок і в конверті перешлю). Казав мені п. Франко, що десь бачив «Бабу Параску» на німецькому, в Мюнхенському «Fliegende Blätter», але я сам її не бачив, то й нічого не можу сказати.

В «Одеському вестнику» була рец[ензія] на «Миколу Джерю» в час виходу «Ради», і в київ[ській] «Заре» на «Бурлачку» – в «Новом времени». На «Бабу Пар[аску]» та «Запорожців» в «С[анкт]-Петербургских ведомостях» Драгоманова, його ж на «Хмари» в «Киевскому телеграфі». На «Кайдашеву сім’ю» в «Киевской старине» два роки попереду.

«Чортяча спокуса» була напечатана в «Ниві» одеській ї видана одбитком. 2-е вид. Я напечатав сам торік. «Два брати» напечатані в збір[нику] «Ватра». Всі інші пом’януті книжки печатались в Росії нарізно книжками. Що в Галичині печаталось, Ви, добродію, знаєте докладніше, ніж я. Великорус[ький] переклад «Рибалки П[анаса] К[рутя]» печатався в «Киевлянине» за редакції Шульгіна, а потім в збірнику для голодающих самарців. Картина Києва з-за Дніпра в «Хмарах» була напечатана в книжечці «Киев в его поэзии» по-українській, а в другому виданні цензор затер і не пустив в світ цього уривка.

Останнє видання (4-е) «Баби Параски» вийшло вкупі з «Бабою Палажкою», в одній книжечці. «Баба Параска» була напечатана по-україн[ськи] в «Киевлянине» за редакцією] проф. Шульгіна.

Бувайте здорові! Щасти, боже, Вам, високоповажний отець, довести Вашу шановну працю до кінця і подарувати нам першу цінну й наукову і повну історію української літератури.

Щиро поважаючий Вас Іван Левицький.

P. S. В «Дзвінок» послав я два невеличкі переклади. Чи дійшли вони?

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Життя і мистецтво» 1920, № 2, стор. 67 – 69. Подається за першодруком.

Обидва листи до О. Огоновського є відповіддю на його листи, в яких автор «Історії літератури руської» просив прислати автобіографію, доповнивши ту, що була надрукована в журналі «Світ», 1881.

У своєму останньому листі О. Огоновський просив уточнити деякі неясні місця в автобіографії.

В «Дзвінок» послав я два невеличкі переклади. – Ці переклади були надруковані 1890 р. в «Дзвінку»: в № 12 – «Вдячний лев», у № 13 – «Малпа злодюжка».

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 325 – 330.