1. Пан Олімпій у злиднях

Сидір Воробкевич

Головний герой нашого оповідання звався паном Олімпієм. Був він старого шляхетського роду, але жид за то шляхетство і крейцара не давав. Се однак не журило пана Олімпія; він одно лиш знав, що пан паном, а Іван Іваном, і що панськими жилами не така кров протікає, як у простого хлібороба, нерви панського носа призначені споконвіку лиш для парфум, а панський жолудок сотворений лише для ласощів і чужих вин; панська могила не така як мужикова, на панськім нагробнику блищить золота напись, а місце простолюдина вказує хіба лиш камінна плита або смирненький хрест дубовий.

Здавалось, що пан Олімпій прожив з роду здорову половину сотні років. Колись проживав він на дідизні, як той тур у горах, в гараздах і достатках. Однак, як ті образи і види в калейдоскопі, так міняється наше людське життя: по щасливих днях, по нечуваній марнотраті настали клопотливі злидні. Трудно було і панові Олімпієві від цілковитої заглади вимотатися. Із усіх сторін так туго обснував його той хитрий народ Ізраїля, що з вітцівського маєтку лишились йому лиш відкравки; на прадідній земли осівся, мов кігтями пришпилився, пан Іцко Едельштайн; ні вода ні грім уже його з місця не рушать.

Як же воно сталося? Одної красної днини прибула в село якась комісія, а з нею купців у кафтанах і патинках ласка Божа; а коли сонечко з полудня хилилося, то вже двір з полями, ланами і лісами не був більше власністю пана Олімпія, лише пана пропінатора Іцка і його жени, пані Рухлі. Таке неслихане лихо, таке безголов’я не було першиною у тім Богом забутім краю; тому нам і не дивуватись, що густі ліси і праліси, обширні поля і просторі полонини через недбальство властителів зчаста переходили в чужі руки, а автохтонам, первісним дідичам, лишалась хіба одна сумна споминка бувшої сваволі, панування і злопам’ятної буйності, тих шкідливих ознак нашого шляхетства.

Що оповідаю, давно діялось, але сумними наслідками не стала наша шляхта до сьогодні розумнішою; щодня читаємо, що сей або той дідич був приневолений свою дідизну сему або тому жидові за довги у вічність передати. Здається, що Господь Бог всім панам розум відібрав і що їх одчайдушних стонів чути не хоче: чи се справедливо, що, де ми раз панами були, тепер проворний народ Ізраїля панує? Бийтеся в груди ви, що всього лиха і безладу виною! Від вашої буйності, від вашого панування і сваволі осталася лиш одна мила згадка; навіки минулися ті часи, коли розпиралися всі боки! Вибачайте, ті часи більше не вернуться!

Жалко і горесно стало пану Олімпію! Став він жебраком на земли своїх прадідів; а щоб не бачити свого цілковитого знищення, не бачити, як чужі плуги вітцівські лани орють, чужі косарі цвітучими сіножатями звиваються, щоб не чути удару топора у темних споконвічних лісах, то він з тяжким серцем і болючою згадкою по минулих великих розкошах оставив село і оперся аж межи білими мурами головного міста того краю. Тут в городі мешкав він у славнім готелю «Під когутиком» і платив за кімнату місячно аж 2 злр…

От, був би я щось важного і забув: пан Олімпій на віки не женився! Був він з роду женолюбом, він того цвіту ніколи не страхався; але щоб своє життя женою як ярмом неволити, се йому і на ум не приходило.

– Жена тягар для мужа! – думав він собі. – Я і без неї обійдуся!… Для жінок я на сім світі жив і не один золотий обол на їх олтар положив.

Де стояв той велебний готель «Під когутиком»? У осередку, в самій матці просторого жидівського кагалу. Був то стародавній, похилий, занедбаний дім; цілий світ звав його «Під когутиком». Подвір’я того готелю було переповнене всякою нехарю і гноєм: бляшаний когутик, що гордо украшав вершок крівлі того дому, не раз з замороки горі ногами обертався, мабуть не міг знести того нездорового воздуху, того пекельного смороду, котрий з дому оркуса, мов тиміян з кадила, до облаків взносився.

Тут під числом 4 проживав від часу до часу пан Олімпій, котрий і до біди і до недостатку звільна привикав. Відай йому в зорях написано було, межи жидовою, котра його знищила, свій ледачий вік безрадно доживати. Чому він у самім осередку Ізраїля осівся, се було не для одного трудною загадкою. Мабуть тому, що місячно платив лише 2 злр. за тут нужденну кімнатку, бо часто в його мошонці і зламаний крейцар не вертівся. Тут він собі межи чотирма брудними стінами проживав як циганський князь: не непокоїв його ні монотонний галас талмудистів, що своїм незносним криком з близької синагоги до обурення вухо разили, ані не непокоїла його сварня нехарних жидівок, що гусьми і всяким лахміттям торгували.

До тої превражої кімнати, до числа четвертого, трудно було прилично дійти. О хіднику в ті часи і сам пан бурмистр не снив, з подібними мріями і не носився. Всяка нехар, сміття і бруд громадилися перед порогом тої велебної кімнати і забивали мов обухом всі чоловічі нерви, хоч у не одних такі грубі були, як той воловід.

Проминула погана болотниста осінь, прибула люта зима, загусло і то чортівське непроходиме болото. Тоді був і людський приступ до тої проклятої кімнати. З цікавості загляньмо в її середину. У дверях виднілась здорова розколибина, через котру можна було заглянути і всі маєтки пана Олімпія до послідньої речі побачити.

Того дня був надворі тріскучий мороз. В кімнаті на похилім столі догорювала у кривім мосяжнім ліхтарику жидівська лоєва свічка; гніт подався на бік і пожирав стоплений лій так голодно, як чорт грішні душі. У грубі догорювали вогкі ялові тріски і вербовий хворост; він на жару так страшно скиглив, що тобі мимоволі причувались зойки і писки заклятих душ у кромішнім пеклі. Мимо огню дарма було душу загріти: тілом дрож пробігав, а зуби скреготіли. Пан Олімпій щось з собою бурмотів, пара з уст клубами носилася. Він безнастанно тер свої сухі руки, хухаючи у закляклі кулаки, і ходив кімнатою вздовж і поперек, думав би чоловік, що він якусь задану кару збуває.

– Нічо! – думає собі не хотячи. – Там на півночі близько бігуна ще гірші морози і студінь!

Нараз побачив на столі статечну флящину, калатнув собі з неї добру чарку нежурниці і почав знова свою ізбу нетерпеливо міряти, забуваючи на хвилю на фатальну ситуацію.

Який же був мобіляр пана Олімпія? Скромний, нікому нездалий. Коло груби стояло дерев’яне ліжко, покрите розтороченим старим коверцем. Чи були в нім подушки, ковдра та матрац, трудно було добачити; здається, що вся постіль на сухоти боліла. Вільхові ноги того ліжка так спорохнявіли, що з них аж червоточина сипалася; по політурі і знаку не лишилося, довід, що на тім ліжку не один кревняк пана Олімпія на сей світ родився. По широких зв’язах і скалубинах сего стародавнього мобіляру пробивалась барва, похожа на засохлу, закипілу людську кров. По тих закутинах вражі блощиці розплодилися так над міру, що їх незносний аромат не допускав легко дихнути. Годі було животіти тим поганим воздухом, але пан Олімпій так до нього привик, як риба до води. Ся сквернь кормилась і товстіла панською кров’ю, не знала злиднів і недостатку.

Близницею сего ліжка була похила софка. Мов слабовита бабуся спиралася вона до противної стіни. Коверець, що її наготу закривав, не був ще занадто зношений, ще виднілись місцями червоні гвоздики і сині фіалки; рядочком снувалися вони, застеляючи бодай в часті брудну, харкотиною замурзану підлогу.

В куті виднівся стародавний ясеновий стіл; не знати, чи він стіну, чи стіна немічного каліку підпирала. На нім стояв ліхтарик, в котрім догорювала лоєва свічка. Одної ноги йому не доставало; попрощалася вона зі світом два роки тому назад, коли пан Олімпій з паном Партенієм покумалися і він гаразденько наклав того хмелю у свій череп. Коло сего стола виднілися два його щирі товариші-трабанти, два задумчиво на нього споглядаючі крісла. Вони до кождого гостя своїм дірявим рипсом таємничо промовляли: Noli me tangere, бо познайомишся із законами безсмертного Ньютона, переконаєшся, що в воздусі може хіба лиш ангел або птиця удержатися.

На столі, як уже згадано, блищала гарна шліфована фляшка, котрої довгу лебедину шию давно час вищербив. В ній хоронив пан Олімпій дорогий еліксір життя, по-хлопськи горівкою прозваний, щоб від часу до часу калатнути собі чарку і загріти кров, котра колись в його жилах окропом кипіла, але тепер, на його жаль тяжкий, ледом пристигла і штучним способом розгріття вимагала. Була то і горілочка extra fein під тим когутиком! І для пана рабина ліпшої пан пропінатор не шинкував…

Ясенева шафа без дверей, стелаж з довгими і короткими, правими і кривими цибухами, з щербатими люльками, з заржавленими пістолетами і в чотири ремені плетеними нагайками становили омегу славного мобіляра пана Олімпія. Тусклі шиби одного вікна слабо пропускали світло до брудного темного покою.

По стінах висіло ціле задимлене альбум хороших і гидких, молодих і старих портретів сільського і міщанського жіноцтва, вирізаних Бог знає з яких ілюстрованих часописей, і кілька портретів предків Олімпія, бридко виконаних олійними фарбами.

Ага, цілком забув я на годинник, що на стіні в кутику висів! Був він улюбленим чудовищем того часу: кождої години вилазила з нього зозуля, як жива там у зеленім гаю, кукала літом і зимою, не журилася тим, що пан Олімпій із студені дрожав як кленовий лист; безличний пендель монотонно свій тик-так без утоми проголошував і заглушував писк і крик, що з сусідства проривався і переривав гробну тишину, котра ізбою не раз ширилася. Часто нападав тяжкий сум бідну зозулю; тоскуючи спускала вона униз свої замашисті крила, і забувала на довгий час своє живе кукання. Було се тоді, коли пан Олімпій проживав на провінції і не журився, що сталось з його любою зозулею.

Хто пана Олімпія побачив, той присягнув би, що йому вже п’ятдесятий рочок минув; але то не сходилося з правдою. В прадідівськім селі, де він родився, жила ще масноязика моша Горпина; вона пам’ятає ті гучні хрестини, коли куми і гості червінцями її обдарили і токайським вином так упоїли, що вона, вертаючи додому, дорогою виспівувала собі весільної, в руки плескала і такі дивні викрутаси болотом витинала, що її муж, що гуменним був, руками обі поли збивав і думав, що його жінка збожеволіла. Стара моша Горпина і сьогодні присягла би, що панові Олімпієві на Покрову сорок літ минуло. Те саме доводила чорним на білім і парохіяльна метрика. Що пан Олімпій старшим здавався, тому не винна ні моша ні метрика, але самий пан Олімпій. Гучно і буйно жив він собі на сім світі; знав він душе добре, що чоловік другий раз на світ не родиться.

Мертвецьке, як у мумії жовтаве, морщками покрите лице наповняло тебе страхом, набресклий носик горів мов козачий кармазин, брита борода, підстрижений сторчастий вусок лиш почасті крив м’ясисті уста, сиві неспокійні очі з кліпаючими віками, лиса голова з рідким шпакуватим волосом, під правим оком рапава гарна бородавка, згорблена і схудла постать, тупі черти, котрі вічно стягалися мов до сміху, величні брудні «фатер-мердери», старий сафрановий шлафрок, струксові панталони, зелена з лискучими гудзиками камізелька, на ногах саф’янові домові черевики, в руці довгий цибух з файкою… от і вірна, правдива фотографія від чола до ніг пана Олімпія.

Так виглядав він майже кождого дня, коли межи стінами своєї ізби проживав. Старий циліндер з позагинаними крисами, сивий бобрами підбитий кунтуш, чоботи з високими котурнами доповняли туалет, в котрий пан Олімпій всувався, коли треба було у важних справах межи людьми появитися, людям показати, що вертиться неборачисько ще межи живими.

Чим же занимався він? Сю загадку і старому битому розумові дарма було відгадати. Був він для многих непонятним, загадочним сфінксом: сьогодні появиться в городі, завтра знов безслідно щезне і Бог знає якими сторонами опреться. Люди, особливо жінки, від нього сторонили; говорили, що погляд його непевний і може пошкодити. Але мав він і свій круг знайомих, що того погляду не страхалися. До нього прибували, його о раду-пораду просили. Служащий його, старий кулявий мошул Андрей Циганчук, вірна, заінвентарована спадщина по його отцю, сей один лиш знав про всі справи і відносини пана Олімпія. Але він був німий, мов той гріб; хоч дров з вогнем до нього прикладай, мовчав як та риба і одним словом свого пана не зрадив.

Яку службу сповняв старий Андрей? Він харив, наскільки дозволяли старі кості, кімнату пана Олімпія, приносив обід чорт знає з якої кухні, старався, щоби фляшка з покріпленням не була порожня, сповняв службу сторожа, коли пан Олімпій кудись від’їхав; доносив йому, хто з його знакомих до города прибув; рано і вечір відвідував свого пана, питаючися його, чи не потребує від нього якої услуги, і потім знову щезав, пропадав в кагалі жидівського гною; там носив жидам воду, рубав дрова, чистив усяку нехар, і так збував свої нужденні дні; не наприкрявся і на волосочок панові Олімпієві, знав неборачисько, що часто і в його кишенях пахло стухлістю. Старий Андрей був для пана Олімпія правою рукою; він не раз його з великих клопотів виручав.

Отець пана Олімпія був шляхтичем дуже маленького гербу, але мимо того лишив своєму синові значну частину села Р., так може сто фалеч добре обробленого поля, на котрім росла пшениця у хлопа зависока, родила дар Божий на причуд людський. Букового і смерекового лісу, що стелився обочами гір, таки була ласка Божа; було з чого латри складати, для покриття хат драниць наколоти. Гостра пила двох водою гнаних трачок могла через ціле літо звиватися; без утоми тарахкотіло там день і ніч, в’їдалася пила в само серце грубих пнів, здорових десять пар сивих круторогих волів везло до недалекого города тертиці, опилки, бруси і лати, а шафар вертав завсігди з грошем домів і здавав рахунок.

Межи обширними, густими садами білівся панський дворець, на майдані стояв фільварок з потрібними будинками, в колешнях стояли рядами ковані скарбові вози, сані, плуги і борони, запаси хліба битком лежали в стодолах. На сіножаті під лісом в пасіці старий пасічник Ілько кождого року мід бочками міряв, а віск в круги, великі як возові колеса, топив. От було того маєтку ласка Божа; при розумній, здоровій господарці стало би було і правнукам.

Молодий панич Олімпій небавком по смерті свого вітця так розбрикався, так з-панська проживав, що дарма було буйному коневі дібрати відповідної уздечки; подорож у чужі краї, забави, лови, бенкети, безстидні гулянки і той чортом видуманий вражий газард обскубли вітцівську спадщину так немилостиво, так до голого обстригли, що не лишилося ні пір’я на курці, ні вовни на овечці. От промарнував, потратив пан Олімпій все, зійшов, як то кажуть, на печену редьку. На дідизні його батька твердо закорінився жид-посесор і газдував так, що лиш голі пні місце означали, де колись густий лісок стелився.

– Зі старим паном і долю в могилу загребано! Розпуста і буйність доводить чоловіка до старечої торби, до неслави і крайньої нужди! – говорили собі люди.

Дізнав панич Олімпій страти, бо не знав ні схову ні спряту; не знав ні труда ні поту, за довги попалася вся його спадщина в чужі руки. Де колись цвів стародавний патріархальний пробуток, скромна і сердечна гостинність, там тепер другі порядки зароїлись… хорони Господи від таких кожду хрещену душу!

Де панич Олімпій щасливо свою молодість проживав, там тепер дітвора пана Іцка чи Сруля пильно виводиться. Правою рукою пана дідича Іцка був тоді пан двірник, а в домінії робив все єгомосць пан мандатор, чого лиш дідич забажав. Бідний мужик був чорним рабом через цілий свій вік: без права, без оборони минали йому його чорні, безталанні дні. Один супокій находив щербатою долею тяжко пригнетений хлібороб у могилі. Така тоді вже була клята доля мужикова: на світ родися, ціле життя горюй і бідуй, а вкінці гинь і умирай! Хвалити Господа, що ті злопам’ятні часи безслідно проминули, на віки провалилися в безодну западню, що той всенародний ярем безслідно покрушився!…

Серед таких сумних обставин не було в селі більше прожитку для велебного панича Олімпія. На далеких кревних і знакомих не міг він спускатися; його товариші, котрі з ним за добрих часів буйно і безжурно проживали, тепер його відцуралися, від нього як від тяжкої зарази відверталися, о нім і чути не хотіли.

В крайній нужді і біді став він чужим чоловіком межи знакомими, самотньою билиною серед глухого безлюдного степу. В такім клопоті попрощався він з селом, де родився, а перенісся з остатками свого маєтку, що жиди йому з ласки великодушно оставили, в город, де провадив життя загадочне. Часами сидів він цілими добами в своїй комірці, як той щиголь у клітці, мов борсук через зиму в своїй норі; часами знов мов під водою пропадав, не лишаючи по собі ні сліду ні слуху. Хіба лиш один Андрій об тім знав, але з нього і огнем слова не добути.

– Не знаю! – і кінець його бесіді.

З ходачковою, збіднілою шляхтою, з людьми подібного сорта, як з економами, писарчуками і др., сходився він часто. Люди такого стану не рідко його відвідували, але про які справи, про які орудки вони радили, про се трудно було якусь правду довідатися.

Не всі однак з молодших панків, особливо ті, котрі гойним життям і картами до його скоршого упадку причинилися, цуралися його знакомства. В їх компанії йому не одна ніч весело минала, вони йому всякі орудки повіряли і йому за такі услуги все щось в руки уткнули, просто не хотіли його образити поданням милостині. Коли отже Олімпій занюхав, що сей або той панок до міста приїхав, то він вже нюхцем по готелях доти сотався, аж поки свого не найшов; знав добре, що його акції хоч трохи догори підскочать.

Сповняв він панам і підпанкам всяку службу: сему вишукав кухаря, тому знов ключницю, тут був панським фактором. Ночами, коли пани газардували, знав він дуже добре, де вони сходилися; був він для них неоціненою потребою, наливав їм токайського і шампана, накладав турецького тютюну до їх люльок, крутив їм цигарета, варив для них чай і чорну каву і так окрушинами буйності і марнотратства збував свої мрачні і безрадні дні. Такими і подібними послугами поправляв він на короткий час своє жалю достойне положення, свою крайню нужду, свою невихідну недолю.

Отак жив пан Олімпій на сім світі. Не раз, коли за свої услуги йому добрий гріш в мошонку покотився, то кортячка збирала його по-давньому на всі заставки побрикатися, а вовка, як всі здорові знаєте, все до ліса тягне. Хто до марнотратства привик, той того гидкого наклону хіба в могилі позбудеться.

Ага, ще про один зарібок пана Олімпія треба згадати. Занимався він тим хосенним гешефтом, котрим занимається у жидівськім кагалі шадхем: зводив таких людей докупи, яких злучити і сам чорт не зумів би. Для старого багача була у нього на поготівлю навдивовижу хороша дівчина, правдива казочна принцизна; для перестарілої дівчини або бридкої маючої вдові мов з землі виринав гарний чепурний козак-молодець з чорним вусиком, гнучким станом, з очима, котрі до себе женщину мов чотирма волами тягнули. Пан Олімпій був правдивим бюром для всіх людей, охочих до подружжя, йому не стояли в дорозі ні бридкість ні погана слава, в таких справах був він собі славним і дуже спосібним. За свій труд, за свої заходи побирав він такси, які посаг призначав, а коли лучився йому добрий інтерес, то кінчилися на якийсь час всі його злидні і недостатки.

На такі зарібки мав він мудру і хитру голову: і самого рабина за пояс сховав би. Коли довідався, що ся або та панночка під вінець аж проситься, що сей або той кавалер вже три роки собі пари шукає і найти не може, то вже він як Deus ex machina там появлявся, все по ладу випитав, свій зарібок призначив і дальше в світ Божий потікся, шукаючи для себе іншого золотого руна. Удачно умів він ті свадьби і заручини допровадити до доброго кінця, своїм масним язиком всюди пускав тумана, всіх мов дурманом напоював.

Супружеський вінок він таким сплітав, котрим здавалось, що їх барвінок давно перецвів, давно зів’яв; на їх весіллі гуляв і так собі гойно жив, що три дні ходив розперезаний. Чи життя подружених буде щасливе чи ні, про се не журився… гаразд, що удався йому добрий інтерес. Де легко було нитку в голку всилити, там він з паніматкою шуткував і жартував, за здоров’я не одну собі калатнув. А була справа не дуже гладка, то він і тогда не упадав духом; знав він і побічну стежку і нею доходив завсігди до своєї цілі.

Під впливом якихсь чудовних чарів м’якло як віск при грані кожде холодне серце, заздалегідь вибухала поломінь щирої гарячої любові. Від старого знахара, що там десь далеко в Карпатах жив, виучився він тії чари приправляти: наложить до фляшки з горівкою любистку, м’ятки, чорнобривок і незабудьків, щось пошепче до тої наливки і за три неділі чудотворні краплі до ужитку готові. Сом талісманом отвирав він кожде для любові неприступне серце, примовляючи кождому слова старого гірського знахара-ворожбита:

Серце, спам’ятайся,

Її не цурайся!

Бог на світ тебе родив,

Щоб жену ти полюбив,

А жена щоб мужа мала,

Закон Господа сповняла…

В кого серце є скалою,

Той вмивається сльозою.

Хто самотно вік прожив,

Той поганий сон лиш снив!

Було як дасть того чарівного напитку старому напитися, то вже і жінка за ним пропадає і дуріє; а коли межи зарученими холодний вітрець повіяв, чи чорт межи ними межу переорав, то він дві-три краплі на цукор виллє і лиш дивись та з дива руками збивай! Ті, що ненавиділися, не лише що раменами, але і цілими пригорщами до серця горнуться, одно без другого дихнути, жити не може. Правда, говорили брехливі язики, що від тих пахучих чудотворних крапель були такі, що трохи не подуріли; але таким сплетням, таким несправедливим закидам не вірив пан Олімпій. Зі всього знав він хитро-мудро вимотатися: був крутиголова, якого рідко!

Та бо і на снах він знався! По всіх усюдах легковіри поважали його яко характерника і нумери для лотереї за добрий гріш від нього брали; лиш дивота, що він сам на лотереї і раз зламаного гроша не виграв! Носив він при собі книжку, так звану «зодію», і кождому з неї, правда що не пусто і дурно, з його планети долю вичитував. Коли йому якась свадьба не пощастилася, то він то словами доводив: «не родилися в одну планету». При сих словах показував пальцем на якусь карту, засіяну звіздами, рибами, звірями, так звану «Зодіяку» стародавніх єгиптян.

Отакими орудками занимався тепер пан Олімпій. Але збаном лиш до часу воду черпати; коли він розіб’ється, все пропало! Настали тяжкі роки і недостатки: саранча з Криму хмарою надлітала, сонце чорною габою закривала, де сіла, то вже і корінь знищила, хліб уже з кілька років не родився, революція потрясла в углах всі європейські держави і кров’ю та згарищами писала свої сліди, а азійська холера гострою косою свої жертви без милості стинала, засіваючи кладовища густими могилами.

О свадьбах-подружжях і слух запався, клієнти пана Олімпія мов під землю провалилися, а крізь зуби, що в його яснах світилися, продиралися болючі слова: «Дай що гризти, пане Олімпій; коли ні, то ладь для себе домовину!»

В таких гидких і прикрих відносинах був тоді славетний наш пан Олімпій; попав сердега у саму гущавину тих клятих злиднів і клопотливих недостатків. Задумчиво проходжувався він по холодній кімнаті, не зважаючи на те, що в люльці вогонь загасав, що з довгого цибуха годі було диму добути. Минає і охота до куріння, коли тебе такі думки клопочуть…

– Сам не знаю, як тепер з крайньої нужди вимотатися! – говорив він з собою, зближився до столика і ликнув чарку сивухи. – Бігме, сміх людський був би, коли б Олімпій в крайній біді ради собі не дав… Таже я не собака, голу кість гризти. Другі з клопоту дуріють, а мені власне тоді розум прибуває!

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 296 – 311.