2. Панич Леонід і його мати Пульхерія

Сидір Воробкевич

Велике і дивне собі то село Р. Проживало там більше панів-шляхтичів, ніж тих простих хлопів-мужиків, тих бездольних панських рабів; були там і такі голоколінці-пани, що два з них лиш одного підданого мали. Хто носив камізельку, чоботи без підошв, хто був босий, але в підв’язках, хто свій волос як шваб підстригав, не носив тих довгих мужицьких патлів, той вже і був паном і при кождій нагоді доводив, що його герб найстарший в цілім краю, що його предки славою величалися і різними достойниками були під владінням сего або того воєводи; але за то, що було і безслідно пропало, не давав жид і пустого шеляга.

Таких сіл, засіяних такою голотою, знайдеться у нас з кільканадцять; в них кождий другий чоловік лицар, розуміється без острогів і шаблі-карабельки. Кождий з них на мужика скоса, згори, з погордою позирає і хотяй голий і босий, але хрань Боже панського гонору дотикатися: завзяте ворогування тривало не раз аж до третього покоління, сліди обид і ненависті відзначалися на дітях і внуках. Насіння ходачкової шляхти і дотепер не звелося; воно росте і розводиться, як той нікому нездалий бур’ян, шкідливий і заглушуючий кожде стебло зі здоровим зерном.

В селі Р. було тих панків і підпанків ласка Божа; тут, як знаємо, родився і пан Олімпій. Кождий панок в селі мав колись свій власний пай, що тягнувся далеко-далеко, з полями, сіножатями, лісами. Пай одного був вузенький, як та глиста, пай другого занимав обширні лани, луги, ліси… було де двір поставити, худобу викохати, фільварок вибудувати. Такий панок при розумній господарці і ощадності затикав за пояс не одного дідича; але сьогодні, коли поглянемо на таке село, то лиш жалься, милий Боже! Кождому лишилось хіба з кілька пражин огороду, нужденна хатчина і грішна душа в нужденнім, заголоднілім тілі.

Куди поглянеш, чи на горішній чи на долішній кут, всюди крайня нужда і біда, всюди в дірявій сурдутині одітий пролетаріат… З дива лиш руками збивай і до неба кричи: Боже милостивий, що тут сталося, чому все на нічо звелося? На прадідній землиці жидова густо осілася, ціпко вкорінилася! До Божого суду тої напасті уже не позбутися…

Межа старинними тополями, берестами і вербами, недалеко від похилої дерев’яної церковці, виднілись якісь занедбані будинки; звалися вони колись панським двором. В нім проживала стара Пульхерія з многонадійним своїм сином Леонідом.

Боже святий і милостивий! В селі панів без числа, а церква, дім Божий, де пани до Всевишнього близько коло іконостаса молилися, щоб Господь Бог їх молитву скорше, ніж того мужика-хама, вислухав, – церковця та була, щоби не повалилася, дубовими стовпами підперта, дірявою, мхом покритою крівлею соталися влізливі цвіркаючі воробчики. Темні закурені образи маєстату облупилися, у Спаса хибувала права рука; він уже тих безбожних християн не благословив; Мати Божа не мала очей, а по апостолах і пророках уже й знаку не було. Дошки були гіпсовані, огидне мальовило якогось стародавнього богомаза давно повідпадало-повідлітало, червоточина вістила, що в тих дошках страшно розмножився гидкий черв часу.

О церковних книгах, сосудах, хоругвах і ризниці шкода згадувати: така дрань там хоронилася, що гріхом було, що находилася в святім Божім домі. Се убожество і нагота святої церкви не клопотала панів; добре, що були патронами церкви і мали право вибирати собі священика, який їм подобався, і вибирали звичайно такого, котрий перед ними низькі поклони клав і терпеливо зносив всі химерні забаги панської сваволі. Священик був панським рабом і, як старі люди розказували, не раз і панщину збував; нагай панських посіпак його до праці як того чорного підданого наганяв. Славити Господа, що ті злопам’ятні часи в безвісті пропали!

Межи конаристими, півзасохлими тополями і яворами стояв похилий, занедбаний, гнилими гонтами і чорним гріхом покритий двір. Тут проживала стара Пульхерія зі своїм бідолашним сином Леонідом.

Колись пробував у тім дворі гаразд і достаток. Розкішна доля тут кужіль пряла і кросна розложила, і шовкове полотенце, тонке як той папір, для ніжного панського тіла пані Пульхерії ткала. Величалась колись пані Пульхерія рідкою красотою, чаром чорного ока кожде серце неволила; куди ним зиркнула, а до того заманчивими бровенятами моргнула, то вже прощай, супокою серця, до смерті не бачитись з тобою! Її покійний муж, пан Нарциз, мав, коли з нею подружився, на плечах чотири римські хрестики; до того не був він хорошої вдачі, віспа його твар сказила, мовби, як народ мовить, на ній чорт горох молотив. При шлюбі говорено: «Вона цвіточка, їй ледве вісімнадцяте літо минуло, а він гидкий дідуган… Бог знає, як вікувати обоє будуть».

Подружжя скувалося легко докупи: він був сильним, маючим вдівцем, а вона бідна сирота по збіднілім шляхтичу, отже і не дивота, що придався золотий ключик пана Нарциза до тайного замку дівочого серця пишноцвітки Пульхерії. Пан Нарциз був чоловіком сталого, твердого характеру, але притім і химерним диваком; мав сильну жилку доробкевичів, мучився і не досипляв, щоб лиш до більшого маєтку доробитися; стояв на своїх ногах, не журився, що про нього нужденна голота базікала. Було, як піде на полонину до худоби, або в зруб до ліса, то там і цілий тиждень забавить, не думаючи о нудній самоті своєї хорошої і молодої подруги. Спершу не подобалося таке нудне життя пані Пульхерці.

– Марно минає моя золота молодість, – говорила вона не раз з гарячим чуттям і обуренням мужеві, – марно гине і пропадає моя краса і принада! Тобі миліші кози і вівці, латри дров і бервена, ніж твоя красна, рідкими чарами обдарована жінка; тобі під пару вівчарева Параска… Ох, яка я нещасна, ох, недоле моя гірка і незносна!…

Таких докорів чув пан Нарциз без числа; згодом і вони притихли. З панею сталася дивна переміна, що і слуги дивувалися.

– Змінилася наша пані! – шептали межи собою. – Передом лише з паном перечилася, любого слова він від неї не чув; а тепер вона з милості до нього аж розпливається, кожде слово, що до нього промовить, мов цукром посипує. От діждався і він солодкої старості.

Виною сеї нечуваної переміни був пан Стефко, молодий і хороший дідич сусіднього села. Раз при забаві пізнався він з панею Пульхерією, від чару її оченят став мов не свій, хотяй був знатоком на жіночі киви, морги і миги. Від сего часу часто загощав він до двора пана Нарциза і все був милим, дорогим гостем. Знав він точно, коли пана Нарциза дома не було, знав він пані Пульхерці гарно нудьгу відігнати, пасьянсами і кабалами серця тоску так по-майстерськи відхиляти, що її сумні черти від дня до дня веселішали.

– Тепер я вже не тужу! – говорили тоді її малинові уста. – Здається мені, що хтось мене на сто коней посадив!

Славним чародієм сеї зміни був пан Стефко. Він пані Пульхерію так розважав, що вона занедбала свого мужа, більше про нього не думала, хотяй, коли домів вернув, до ніжної повної груди його так горнула, що не раз старому від таких гарячих обнять аж дух запирався.

Одного року, якось під весну, дав Господь у дворі гаразд: з недалекого багниська заніс бузько у двір мале немовлятко, як огірочок гладенького хлопчика. Охрестили його Леонідом. Пані Пульхерці мов рай розтворився, а пан Нарциз з радощів аж відмолоднів; всі бо говорили, що хлопчина удався в батька, мов йому з очей викапаний. Пан Стефко був великим кумом, його атласове крижмо засіяне було червінчиками, призначеними для мами і дитини.

Не лиш клонить і підкопує наше здоров’я розпука, нужда і недостаток, але і превелика неожидана радість. Старий пан Нарциз, з утіхи, що діждався рідного сина, небавом по гучних хрестинах попрощався зі світом і часу не мав з маєтком порядок зробити. Пульхерія лишилась наслідницею цілої спадщини. В тяжкім смутку і роздираючім жалю потішав молоду вдову пан Стефко, кожде його слово було цілючим бальзамом для зраненого, печаливого серця молодої вдови, дідички пані Пульхерії.

Знакома річ, що і краса вічно не триває. З часом почав на тварі пані Пульхерії рожевий цвіт марніти і морщки, як непрошені гості, почали загощувати; довгі гебанові коси, що колись мужеські очі подивляли, поволі сіддю засівалися, гнучкий стан і свіжість тіла почали подаватися, все вістило правду слів царя Соломона: Суєта суєтствій, всяческа суєта! Се все до волосочка доглянув пан Стефко і через його серце провіяв холод і мороз. Рідшали багаті щедрі подарунки. Тепер він уже і місяцями до пані Пульхерії не загощував, а вкінці, аж жаль повідати, невдячний любу сусідку позабув, порога до її двора більше не переступив.

Як же ріс і як виховувався панич Леонід? Ріс він і розвивався навдивовижу. Пані Пульхерія, правда, що його на світ породила, але щоби дбала про його добре виховання, се їй і на думку не приходило.

– Я мама, а не нянька моєї дитини! – думала вона собі.

Першим вихованням хлопця клопотали собі голові аж дві няньки: що їм забагалося, все було добре і пожиточне для хлопця. Коли мав хлопчина вісім літ, віддала його мама в якийсь конвікт до школи, де він десять літ добре учився, але мусив лиш тому додому вертатися, бо у пані Пульхерії починало все додолу хилитися, бо хвилями не вистарчував гріш для порядного виховання панича Леоніда.

Саме в той час, коли панич Леонід додому вернув, почало межи паном Стефчиком і вдовою Пульхерією холодочком повівати. Чому відвернувся пан Стефко від двора доброї Пульхерії? Сусіди межи собою говорили, що і пшеничний хліб з часом переїдається, що чоловік знов до разового вертається, що і мошонка пана Стефка гаразді протерлася; добачив і він, що згодом і керницю можна вичерпати. Видно було, що сонечко пані Пульхерії к заходу клонилося і що густі чорні хмари почали його заслоняти.

Зразу було в дворі доволі гіркого плачу, в очах пані Пульхерії сльози не висихали; стара служанка Замфіра пусто і дурно для тої клятущої мігрені той їдкий хрін терла; против сеї тяжкої хороби був лиш один лік… пан Стефко! Але його тепер і чотирма водами до пані Пульхерії не притягнув би. Час – се один лік для розчарувань серця, для того тріскучого жалю сумуючої душі, котру погорда і зневага на хрест розп’яли і прокляттям цілого світа притьмили. Зразу кляла і нарікала пані Пульхерія на невірного пана Стефка; та по якімсь часі погодилась з долею.

– Все обман, все мрія, все суєта! – говорила. – Він мене, той вражий син, до крайнього упадку допровадив, він мене дотла знищив!…

Щиру правду вона говорила. Щоби перед паном Стефком з-панська показатися, його до серця мов шпилькою пришпилити, треба було його лакітками кормити і чужими винами поїти, такими видатками до його серця міст мостити. Таку штуку удасть надовго хіба сам чорт; отже треба було не одно перед часом марнувати, за безцінь продавати, бо не спадали з неба, як дощ, град і сніг, ті дорогі строї, шовки, оксамити, страви і вина.

Двір почав пусткою воняти. З цілої дідизни, із значного маєтку лишилися лиш окрушини: старий похилий дім і сад, де колись по альтанах співи розлягалися, де славні цигани дзвінко вигравали, що аж парк цілий лунав, де вужами стежки вилися, де по ружарнях пишноцвіти красувалися, там тепер тяжкий сум розстелився, що жалься, милий Боже; не раз було трудно і того насущного хліба роздобути.

З кілька років ще держалась пані Пульхерія на верху води, човном її були срібні посудини, дорогі футра і всякі клейноди; але коли і се пішло хибкою дорогою до пана орендатора, то вже годі було слабий дірявий човен на диких розбішених филях удержати. Крутився він ще якийсь час на грізних вирах, а потім безслідно пірнув на глибоке дно безвихідної гибелі і заглади.

Крайня нужда і упадок, хмарні, темні дні загостили в опустілий і осиротілий двір пані Пульхерії; де колись гулянки і сваволя шуміли, там тепер чорна година настала…

При стародавній кафлевій печі, по котрій зелені когутики і ящірки пестріли, (в зимі се діялося) сиділа у старім фотелі пані Пульхерія, похожа на дряхлу стару руїну. Матерія домового сарафана давно зблідла, місцями висоталася; звисав він, як той старинний хітон, безчисленними фальбанами. Температура ізби подобала на волосочок на ту, яка панувала в кімнаті пана Олімпія, а надворі був такий незносний мороз, крига близької ріки так тріщала, мовби у самопали-гармати стріляли. На хорошім носику пані Пульхерії кульбачилися окуляри, у руках держала вона малий молитвословець в золотім переплеті і читала пошептом «молитви на сон грядущій».

В послідніх часах часто молилась пані Пульхерія до Господа Бога; доповняла то, що попередніми літами занедбувала. Коли переставала читати, то сягала пучками до золотої табакерки, щоб чорним порошком слабі нерви покріпити.

Коли пчихала, то окуляри часто спадали на землю, а старий котисько, що на колінах дрімав, з переляку як сатана схоплювався і несамовито втікав до кухні.

– Гей, гей, все минулось! – роздавався по кімнаті тяжким болем роздертий голос. – Було, коли я пчихала – тоді табаки я ще не уживала – то він, невірний, як Vivat крикне, то аж ізба лунала; а тепер круг мене гробна тишина, безлюдна пустиня! Гу, зі студені на цілім тілі дрожу! Боже милостивий, безрадної старості я діждалася! О лукава, тяжка недоле!

З тяжкою бідою двигнулася з крісла; гостець ломив, лупав, тер її кості. Карає Бог старі кості за гріхи молодості…

– Жалься, милий Боже, вік минув, як не був; бідувала я… Тррр, зимна я, як мертвий труп! Леоніде, Леоніде, натопи-но в печі, студінь мені душу з тіла пре! Скоро, скоро, мій сину єдиний!

В ізбу вступив панич Леонід. Ніс він на руці оберемок ялових трісок, відбиваючи з ніг примерзлий сніг.

– Тут в ізбі пів-біди-лиха, – промовив дрожачими від морозу устами, – але на дворі такий тріскучий мороз, така скажена заверуха, що хрань Господи від такої грізної години кождого грішного чоловіка! З плотів і парканів і сліду не лишилося, зі старої шопи лиш дубові стовпи видніються! При таких морозах без палива прийдеться Богу душу віддати…

– Що, парканів уже нема?

– Давно вже їх нема! Все круг двора пустинею здається…

– О старосте, не радосте! Леоніде мій єдиний, пали, рубай, кавалкуй все, що лиш горить! Таже не схочеш, щоби твоя добра, запопадна мамаша у своїм дворі замерзла! – так говорила крізь сльози, цілуючи єдиного сина, пані Пульхерія.

Панич Леонід наложив у грубу мокрих трісок і почав устами як циганським міхом вогонь роздувати. Від диму йому очі аж посоловіли. Мамаша на всі заставки так розкашлялася, що-сь думав, тут-тут кінець з нею. Згодом розгорівся вогонь і вона утимомирилася.

– Синку мій дорогий! – почала знов, тяжко зітхаючи, пані Пульхерія. – Коли би я тебе не мала, то давно не стало б мене на світі. Ти моя вся надія, моя одна ціпка підпора! Шануй мене, не допускай, щоб я марно загибла! Знай, мій сердечний, що я тебе над все любила, над тобою розбивалася, над твоєю колискою не одну нічку безсонно провела! Ходи ближче, нехай тебе до матерного серця пригорну! – І почала його так до груди пригортати, що кождий, се бачу чи, думав би: отся взірцева мама, мов та римлянка Корнелія, любить як свою душу єдиного рідного сина…

Панич Леонід мав тоді 26 років, був гарним, рослим, лагідним молодцем із салоновими рухами і досить просвічений, чим другий син тої простацької шляхти похвалитися не міг. Говорив він не лиш краєвими язиками, но несогірше і по-французьки. В інших обставинах був би з нього виробився взірцевий, на чорну долю підданого хлібороба не забуваючий дідич. Літа, які він у школах прожив, не минули для нього пусто: він і Бога боявся і людей шанував і пустих доріг як огню сокотився; одним його непростимим гріхом було, що не докінчивши вищої школи, мусив свій вік збувати межи брусоватими людьми.

Він поважав свою любу мамашу, хотяй через її похоті і склін до марнотратства терпів всякі недостатки. Терпеливо зносив він всю тут нужду і без кінця журився, щоб його дорога мати не зазнала гострого колючого терня чорних днів. Але що діяти? Непрошено загостили ті чорні дні у панський двір і, як скажені води, все крили своїм густим намулом. Кричи до неба, від цілковитої заглади нема спасення! Настала безвихідна, крайня нужда і біда у похилім, запустілім дворі пані Пульхерії.

– Холод таки душу з тіла пре! – викрикнула вона дрожачим голосом, коли перестала сина голубити і він вдячно її руку уцілував.

– Холод, мамо дорога, холодом, – сказав Леонід, тяжко зітхнувши – але той неумолимий, докучливий голод чоловіка таки з ніг валить! Мені в очах пожовкло і в голові аж моторошно стає… Крива Замфіра з села голіруч вернула, ніхто і миски муки позичити не хоче, всі її від порога лихим словом відганяли…

– О невідрадна моя старосте! Дочекалась добра, від якого нехай Господь Бог хоронить і злющого ворога! Люде гірші від дикої звірюки, і пригорщі муки тобі не повірять! Що ж казав Іцко?

– Що більше на борг і крихточки не дасть… Казав, коли заліг принесе, то може наміркується, а коли ні, то у нього нема що шукати… Казав, що грошей не крав, щоб марно в наших рунах пропадали…

– Дивись, який мені страх гонорний став, вражий шолудивий нехрист! Забув хитрун-дуригріш, як стояв з голою головою коло мого порога і перед ясновельможною панею удвоє згинався, а тепер і та скверна огида скоцофанилася і свій ніс до гори дре…

– Пошився гаразд у чуже добро, тепер нікого знати не хоче…

– Були гроші, були і розкоші, і жид тебе тоді поважав; а тепер і така паскуда тебе зневажав, залогів жадає… Звідки їх взяти? Де мої дорогі перстені, клейноди? Мої повози і сріблом ковані шори? Все в руках пейсатого хитруна! – говорила здавленим голосом пані Пульхерія.

– Мамо, вибачайте, – примітив стиха Леонід – ви виною, що та погань так тут у селі вкорінилася і з нас кеп робить! Думали ви, що вашому добру і маєткам кінця не буде… Все вичерпалося і настали злидні, о яких ви і поняття не мали! От прийдеться голодною смертю марно загибати… Повідає Замфіра, що не своїм голосом жидюга кричав: «Верніть мені моє мозелеве гріш, я готов віддати вам і зараз ваші фальшиві клейноди. Я все переплатив, ошукався, перстені просте бронз, а самоцвіти пусте скло. За таке сміття дав я свій кервавий піт! І сьогодні жалую, що я не слухав доброї ради моєї Сури»…

– Забрала клята жидова все золото і срібло, а тепер ще пискує і нарікає… О бодай на віки їх слід пропав! Злидні мене зі світа гонять! – витиснула над силу пані Пульхерія і сльози з очей густо котились на подолок.

– Не плач, не розбивайся, моя рідна! Плачем крайньої нужди не позбутися… Треба поважно роздумати, яким способом можна би нам вимотатися із сего прикрого положення…

– Сину мій єдиний! Буйне життя колись сими покоями кипіло; був тут колись солодкий пробуток; під марципанами і винами столи вдвоє згиналися, а тепер похилилося все з гори в долину… Брр… руки і ноги зі студені заціпли; жию, як найгірша жебрачка… Обридло мені таке бідолашне життя. Брр… як же мені зимно, як качан заклякла…

– Гниль лиш куриться, а грані нема! – сказав Леонід і засунув знов спорий жмут тих мокрих, нездалих трісок до груби.

– Передніми роками відай і дрова лучше горіли, тепер все на гірше перевелося… Зникли, навіки пропали мої гаразди і розкоші! – мовила жалісним і тремтячим голосом пані Пульхерія, сіла в крісло, підперла лівою рукою журливу голову і пірнула в глибоку задуму.

– Все тут переіначилося би, – перервала по довшій мовчанці ту незносну тишину хрипливим голосом, – і в тут темряву пробилися би проміні сонця, коли б ти мене, Леоніде, слухав і доброї, щирої ради твоєї зичливої мами ногами не толочив… Твоє виховання коштувало мене половину мого маєтку; що тобі забаглося, все я радо сповняла, ніякої жертви не страхалася; отже прийшла тепер пора і на тебе за все, як добра, лагідна дитина, віддячитися і не відтягати в крайній біді і нужді від мене твоєї помічної руки…

– Говори, сердечна мамо-зозуленько! Все зроблю, що захочеш, лиш про ню…

– Оженися з панною Клавдією!

– Лучше тут зараз загинути, ніж…

– Сину, не тручай від себе свого щастя! Панна Клавдія тобі під пару…

– Про ню я і чути не хочу! Вона від мене не лиш в літах старша, але вже більше женихів мала, ніж на моїх обох руках пальців…

– Ти мене твоєю впертістю небавом у могилу заженеш, мою безрадну старість непокорою зневажаєш…

– Мамо, пусте тобі в голову прийшло! Із сеї муки калача не буде…

– Де вона від тебе старша? А коли б і так було, що ж се тобі завадить? Не був твій покійний тато о 20 літ старшим від мене? Не жили ми щасливо? Не любилися, як пара воркітливих голубів? Добра душа покійник був, пером йому земля! Панна Клавдія уродлива особа, шляхетського роду, добрянечка, хоч до рани її прикладай, хоч на палець мотай, і маєтку у неї ласка Божа, обширні поля, шанований лісок, плекана худібка… Подружишся з нею, і все наше лихо під криги потало б, наші злидні мов за хмару пропали б… Роздумай, синку, слухай мене, банувати не будеш…

– Ні, моя рідна, сего не зроблю! Пощо мені золотих гір, коли вона мені не до вподоби, коли я з нею і одного дня не прожив би? Лучше піду у світ Божий, куди очі поведуть, чужим людям служити, лиш не згадуй мені про тут незносну особу… Не до видержання!

– Недоле моя гірка! Прийдеться ошаліти, прийдесь випити послідню краплю мого гіркого безрадного життя! Думала я з тебе потіхи діждатись, а ти мене в бездонний пролом глибше тручаєш, з бездоріжжя на прямий шлях завернути не гадаєш, мене живцем убиваєш…

Така розмова велася межи матерію і сином. Пані Пульхерія давно дослідила, що нема виходу, нема спасення для її схибленого життя. Хотіла вона, як той потопаючий, бритви хапатись, подружжям сина старечу торбу від себе відвернути; але необачний син затявся, про панну Клавдію і чути не хотів.

Панна Клавдія була колись хорошою свіжою дівчиною, але дівоча краса скоро як той цвіт марніє…

– Леоніде, не жени мене своїм завзяттям із сего світа! Ошукалася я в моїх наймиліших снах… рідна дитина до моєї домовини без милості гострі цвяхи кує…

– Не казав я вам, мамо: лучше мені тяжкий камінь до шиї прив’яжіть і стрімголов з моста в воду киньте, ніж…

– Ох, ох, лишенько ти моє тяжке і незносиме! У голові як у гамарні шумить і стукотить, ти мов гострою пилою моє бідне серце, серце твоєї щирої мамаші, на дві половини перетинаєш… Омліваю, умираю… Леоніде, на мої груди ти тяжкий великий камінь, ні, цілу скалу кладеш… Гину, минаюся… – говорила крізь плач пані Пульхерія і повалилася без пам’яті на диван.

– Мамашо, мамашо, зозуле моя сизокрила! – викрикнув судорожно, збиваючи об поли руками, панич Леонід і почав оцтом матір відтирати.

Стара крива Замфіра, бліда як стіна, почала як по мертвому голосити…

– Про милість Божу, рятуйте, добрі люди! Пані конають, гинуть, умирають! – кричала і заводила.

Не чув панич Леонід, що підчас сеї сцени на подвір’ї дзвінок відізвався і хтось батогом три рази луснув. Двері відчинилися.

– Добрий вечір, люба кумнатко, добрий вечір, Леоніде! – роздався чужий голос.

Леонід стрепенувся і оглянувся.

– То ви, вуяшку Олімпій? – відповів радісно гостеві, мов почув у собі свіжу силу.

– Вас до нас сам Господь надніс… Зімліла мама… Поможіть, рятуйте, про милість Божу!

– Бог з вами, люба кумнатко! – говорив Олімпій заціпенілими від морозу устами. – Протворіть ваші ясні оченята, промовте хоч одно словечко до мене, до вашого щирого свояка!

При сих словах зближився до зімлілої пані Пульхерії і діткнув її бліді щоки своїми закляклими, костистими руками.

Пані Пульхерія з остраху зворушилася, мовби гадина по її тварі поповзла.

– Що зі мною дієсь? Ах, Боже мій милостивий, та злюща мігрень мене зі світа гонить! – почала слабим голосом шептати, отвираючи очі.

– Бог з вами, Бог з вами, опам’ятайтесь! От і маєш, я до вас прибув в гостину, а ви…

Пульхерія двигнулася, засіла на диван і почала тяжко зітхати.

– Милий Олімпій, – говорила вона – лише вдовою щоб не жити на тім марнім світі! Гірка, невідрадна судьба!…

– Вірю, вірю! Тому і я на віки не женився, боявся подібної долі…

– Господи, за що Ти мене так тяжко покарав! – і пані Пульхерія почала так жалібно голосити, так гірко ридати, що ізба наповнилася жалощами і зітханнями.

– От і маєш! сльозами тебе, небораче, вітають! – говорив з докором пан Олімпій і вхопив за клямку від дверей. – Прощайте, шкода мого труду і заходу! Я скляк, як кочан, а їм на сльози збирається…

– Олімпій, про милість Божу вернися, не задавай більше жалю, більше пекучого горя моєму роздертому серцю… Прошу, розгостися! – молила у дверях стоячого Олімпія пані Пульхерія.

– Отака мова мені до вподоби, а до сліз я не привик! Сльози мертвого не збудять, а живому не поможуть…

– Розгостися!

– Зараз, люба кумнатко! Треба до коней подивитися. Тяжка дорога, більше піхотою до вас я докарапався, ніж у санях сидів. Заметіль, фуфела так поперечну дорогу завіяла, що і знаку з неї нема. Блудом, так на здогад, ледве не ледве до села я доволікся, коні у снігу, як у піску, по саме черево бродили, отже зголодніли небожата, треба їх добре підфутрувати… – розводився журливо пан Олімпій і вийшов з кімнат.

– Клопоте мій гіркий, чим я його угощу? Для коней ні стайні, ні сіна, ні вівса! З такими гараздами лиш одуріти, остовпіти… Леоніде, сину мій дорогий, що нам тепер почати? – питалась пані Пульхерія панича Леоніда.

Сей лиш плечима стиснув і слова не процідив.

– Я з сорому під землю провалюся! Щоб він о нашій крайній нужді не догадався, треба дорогу пам’ятку, котру я, як око в голові, до сьогодні берегла, в жидівські нехарні руки заложити! – мовила дальше жалісно пані Пульхерія і кинулась, забувши на гостець, до комода, виняла з нього мале пуделочко, поцілувала його мов на вічне прощання і втиснула його в руки Леоніда.

– Тут, синку, мій послідний заліг, золотий… для мене дорогий хрестик, в нім рідкі самоцвіти горять, пам’ятка зі щасливих часів! Біжи щодуху до того клятого Іцка, роздобудь гроша, бо без нього можемо такої гидкої обмові набратися, що хіба на другім світі очистимося. Живо звивайся, пристарай всього, що треба, вина, чаю, араку, цукру! Скоч по м’ясо, до пекаря, і два-три каплуники не завадять, приведи старого двірського кухаря Михайла, бо наша стара кулява Замфіра не здужає се все, як лад, приготовити. Махай, хлопче, бо вже і так пізня пора! – молила пані Пульхерія сина Леоніда.

Сей стояв перед нею, як статуя, і роздумував, як в сю погану непогоду і плюту без теплого кожуха зорудувати матерній наказ.

– Не журись, матінко, – сказав вкінці, – зараз всього пристараю! – закинув якесь лахміття на плечі і зник з ізби задніми дверми, щоби чимскорше вибавити маму з прикрого положення.

Пані Пульхерія лишилася сама в кімнаті. Доложивши в грубу мокрих трісок і хворосту, сотнулася сама до кухні, де Замфіра зі студені і голоду зубами дзвонила, і почала їй щось в ухо шептати.

– Розкладай вогонь, лише скоренько! – далось чути.

– Дров нема!

– Пали, що подиблеш, і той старий, похилий ясеновий стіл, що в хоромах пусто місце занимає! Дивись, щоб вогонь горів! Зараз верне панич з двірським кухарем…

– Гаразд! – замітила рівнодушно Замфіра, дряхлий остаток живого інвентаря по покійнім Нарцизі; кинулась пильно до печи і що їй в руки попало, поломані крісла, дошки зі старого розбитого тапчана, все клала перед піч і розкладала вогонь.

Пані Пульхерія вернула до свого покою. Тут наділа білий чистий чіпок, волос гребенем пригладила, синій, ще людяний сарафан убрала, твар якимось лихом намазала і наскорі так прибриндилася, що можна було думати, що се не пані Пульхерія, котра бліда як крейда на дивані без пам’яті лежала, але якась друга особа.

Вернув з надвір’я в ізбу пан Олімпій, приложив сціпенілі руки до печі і переконавшися, що в ній нема тепла і годі чоловікові розігрітися, видобув свою люльку, наложив тютюну, викресав огню, вложив руки в кишені і став проходжуватися кімнатою.

– Як же вам поводиться, моя люба кумнатко? – почав випитувати паню Пульхерію.

Називав він паню Пульхерію кумнаткою, бо був якимось свояком покійного Нарциза, от яв то кажуть: десятим колом в плоті. Пан Олімпій мав уже таку вдачу: хто йому був до лиця, хто його угощав, тому він доводив покровенство з діда-прадіда. Тому не пусто люде прозвали його «громадським вуйком».

– Як видко, незгірше вам поводиться! – продовжав він по хвилі свою бесіду.

– Гаразд, славити Господа! Правда, не жиється так, як колись, але і за се треба Господеві дякувати! – відповіла пані Пульхерія. – А коло вас що чувати, як жиється?

– Незгірше, я ще не просив ласкавого хліба від людей. Правда, що минулися ті роки, що розпирали боки, а вражого крейцара дуже тяжко тепер роздобути… Правда, щира правда, за наших часів і хліб родився і пошестей не було і зливи не мулили так часто людської праці… Відай Господь Бог людей за гріхи карає…

Добре знав пан Олімпій нужденні, безвихідні обставини пані Пульхерії, а і вона все точно знала о гараздах і достатках пана Олімпія; але одне другому не хотіло тої крайньої нужди і бідноти відкрити. Сего не допускала їх панська, шляхетська натура.

– На світі мало добра! – продовжав Олімпій свою розмову. – Люди як мухи мруть, святий братній супокій у ворохобні переміняється, по цілім світі неспокій народів і супротивлення против усіх державних порядків і законів, люди і на Бога позабували і жиють у скверних беззаконіях содомлян… Минулися щасливі, мирні, тихі часи…

– Минулися і більше ніколи не вернуться! – примітила з жалем пані Пульхерія. – Пам’ятаєш, Олімпій, як тут колись утіха шуміла, як тут від циганської музики і співів двір розлягався?

– Та де ні, дорога кумнатко! Не обійшлась без мене у сім дворі ні забава ні іменини ні який-небудь случай до веселості і буйного життя. Ті ласощі, ті чужі вина тяжко забути! Жилося тут колись буйно і гойно; чоловік у безжурності і буйності думав собі: сему блаженству кінця не буде! Пам’ятні часи на віки пропали, минули, мов не були: в серці лишилося розчарування і гола пустка…

Довго провадили вони подібну розмову, та о своїй біді і нужді не згадували ні одним словом, хотяй крізь їх знеможений голос пробивалася їх цілковита заглада і упадок. Їх жива розмова і згадки минувших щасливих часів голосно вістили, що вони зійшли на вербові дрова і на телячий кожух; одно варта було вісімнадцять, а друге без двох двадцять.

Вступив в ізбу панич Леонід. Всі його черти повідали, що він все так зорудував, як йому казали.

– Пристарав я, вуяшку, для ваших коней сіна і вівса! – говорив, скидаючи з плечей стару, молями знищену шубу.

– Спасибіг, хлопче! Колись може і я тобі віддячуся! – відповів йому пан Олімпій і хотів ще щось додати, але пані Пульхерія перервала його бесіду.

– Синку, вже пора милого гостя по нашому стародавньому звичаю угостити! – сказала.

– Здало би ся… студінь душу з тіла вигонить! – голосив пан Олімпій. – На дворі аж скалки поперед очі летять, мороз аж кості ломить; бігме, здалося би покріплення, про мене – якого-небудь сорта. Змилуйся, козаче, душа отамана на ниточці висить!

– Звивайся, синку, дивись, як пан Олімпій від студені посинів! – молила пані Пульхерія.

Леонід метнувся скоро до кухні, приніс самовар, наповнений водою, розпалив вугля і небаром була кип’ячка готова. Вже і блищала у шліфованих вищерблених склянках гербата, а з неї підносилася кімнатою густа пара.

– Нехай собі сніговиця лютує і скаженіє, кілько воля; тепер мені при теплім чайку і кров розігріється і душа з мертвоти до живого життя воскресне! – говорив утішно пан Олімпій і зближався, протираючи зимні руки, до благословенного стола.

Небавом стара кулява Замфіра застелила стіл, а коли появилися на довгих полумисках два печені каплуники з салатою і здорова фляшка з горівкою, то пан Олімпій аж під боки взявся, як кочерга висторцувався, з’іжений вус пригладив і цілуючи пані Пульхерії обі руці, здіймав доматорку лесними словами під саме небо.

Довго, по панському звичаю, сиділи вони при вечері, а коли око пана Олімпія догляділо товсту карафку з вином, то він так розбалакався, такими солодкими словами круг себе метав, що приходилося думати: сей чоловік зроду лиха не дізнав, чоловік веселої дотепної вдачі жиє собі безжурно. От… пан шляхтич з повною мошонкою…

По вечері засіла на диван пані Пульхерія, коло неї усів пан Олімпій, вона з табакеркою, він з люлькою в руках.

– А що, Леоніде, чи довго тобі ще бурлакувати? – спитав Олімпій панича Леоніда. – Не сором так самітно на тім світі жити? Час уже і пора про щиру і любу дружину подумати! Є тих чорнобривок і білявок, того дівочого чуда-цвіту, доволі по світі! Хто рано одружиться, той вік не натужиться… До сивого волоса сидіти не будеш… Найлучша спілка чоловік та жінка! І тобі вже пора подружитися…

– Що я йому не наговорилася, подружжям голови не наклопоталася, він про женитьбу і чути, не хоче, свою рідну неньку своєю впертістю зі світа жене! Що з ним станеться, як я руки навкрест зложу, свої очі на віки замкну! – говорила протяжним, докірливим голосом пані Пульхерія. – Про милість Божу, скажи йому, милий Олімпій, нехай розуму набере!

– Бери, Леоніде, на розум! Чи може страхаєшся жіночого пола? Не бійсь, хлопче; біла риза не веде до пекла, але прямісінько до світлого раю. Леоніде, ти не сьогоднішній молодець, тобі і зараз не сором під вінець! По тобі пізнаю, що ти лиш притаївся… ти прецінь любого місяця родився! Тьфу, пек з такими химерами, з таким нечуваним завзяттям!…

– Він мене, свою матір, так огірчив, що сказати не можу… Через нього сон очей моїх не береться, через нього…

– Ріж мене на дрібні кусні, матінко, утопи мене, – говорив з обуренням Леонід, – лиш про тут панну Клавдію мені не згадуй! Бо коли нею мені голову клопотатимеш, то бігме, що на себе руку наложу…

– Кого, кого вибрала тобі під пару твоя дорога мати? – перервав Олімпій слова Леоніда. – Що то за панна Клавдія?

– Панна Клавдія Н.! – толкувала пані Пульхерія.

Пан Олімпій з гнівом і бридом три рази на підлогу сплюнув, сильно ногою тупнув і почав про сю справу розводитись. Черти його вістили, що вони збочили з правої стежки і в мановець зайшли, на тернисту дорогу заблудили, що якась покуса до пані Пульхерії приступила і вона з її намові була готова рідну дитину запродати.

– Тьфу, пек! – викрикнув Олімпій. – А де вона Леонідові під пару? Я вже в літах, але до неї ніхто і ланцями мене не прикував би. То перестарілий цвіт! Коли я ще парубочив, вона вже під вінець рвалася, а тепер радо і старому подружжя не відмовила б: от як люде кажуть, для похилого плота і гнила вербова підпора увійде. Леоніде, стережись таких перецвілих русалок… непростимим гріхом такою огидою чесну душу занапастити!… Вона тепер лиш здатна печі пильнувати!

– От і маєш! Смутку мій тяжкий! Дякую за таку раду і пораду! – сказала нетерпеливо пані Пульхерія і піднялася з горестю і гнівом з дивана.

– Не гнівайтесь, кумнатко, я вам лиш щиру правду говорю і вам лиш добра желаю! Панна Клавдія не для вашого сина Леоніда…

– А чому се?

– Чому, се цілий світ добре знає! Я для нього вибрав таку ляльку, що і королевичеві з нею під вінець ступити б не сором! – сказав пан Олімпій і устами так сильно цмокнув, що не треба було іншого доводу, що йому не першина, в подібних справах перше слово говорити.

Пані Пульхерія з радості в руки сплесла, зиркнула кокетно до зеркала, граціозно поглянула на пана Олімпія, сіла знов на софку і положила біленьку, пухку руку на його ліве плече.

– Що кров, то не вода! – щебетнула радісним голосом. – Був ти колись щирим приятелем нашого дому і таким остався до нинішнього дня. Любий Леоніде, аж тепер протворився тобі світ райських чарів і земського щастя…

Не знав Леонід, як свою душевну радість об’явити. Як божевільний дервіш, почав кімнатою вертітися і несамовито дивним голосом горлати…

– Отсе мій правдивий спаситель, мій збавитель із сего кромішного ада! Вже кінець всім моїм терпінням і безрадним мукам!

– Мудра соломонська голово! – викрикнула Пульхерія і пригорнула до груди сухорлявого Олімпія так, що сей думав, що вже надійшла його послідня година.

– Кажу вам, кумнатко, таку козир-дівчину вибрав я для вашого сина, що… що… на ню як на образ дивитися! За наших часів не видав я таких красавиць, як вона…

– Олімпій, не говори таких дурниць! Я і сьогодні за мої принадні чари з панною не мінялась би… А що, не солодкі мої поцілуї? – і почала Олімпія до себе горнути і цілувати, що він аж остовпів і не знав, як позбутись тих обіймів і поцілуїв.

Згодом позбувся він сего сильного поліпа.

– Не за довгий час переконаєтесь, – почав говорити, зітхнувши глибоко – що я щиру правду говорив! Кажу вам, така пишненька краля-лялька, як гаєва рожа, а маєтку у неї ласка Божа…

– Чуєш, Леоніде? Тішся, дитино! – викрикнула радісно пані Пульхерія. – Голубку мій дорогий, скажи мені, де той чудовий ангел проживає, як зветься він? – питалася дальше цікавістю розжарена Пульхерія пана Олімпія.

З утоми кинулася у стародавний фотель. Бідний лиш жалібненько заскрипів, мов тяжко зітхнув.

– Вона, та чудова русалка-красавиця, не є цвіточкою з нашого поля! Вона далеко в чужім краю проживає і зветься панною Флорикою. Отут щирий її образ!

При сих словах вийняв з кишені жмут паперів і з них фотографію панни Флорики і подав її пані Пульхерії.

– Дівчина навдивовижу! Що на се скажеш, Леоніде? – спитала мама сина.

Панич Леонід так затопив очі в образку, заглядав, призирався, що аж засторопів.

– А що, паничику, не говорив я правди? – спитав його пан Олімпій.

– Та де така краля за мене піде! Вона другому щасливішому судилась, а не мені, збіднілому шляхтичеві! – мовив з жалем Леонід, не здіймаючи очей з любого образочка.

– Не журись, хлопче! Коби я здоров, до чого возьмуся, то як лад і закінчу… Твоїм ділом, тепер гарно, з-панська приладитися, і по двох неділях поїдемо на обзорини. Словом ручу, що вона буде твоя. Лиш не упадай духом і не трать відваги!…

– Я і зараз орлом-соколом до неї злетів би, але… але безвихідний клопіт мою душу мучить… Звідки того гроша роздобути і людську одежу собі справити? Моя вся одежина до нічого, виглядаю в ній, як послідній пройдисвіт-старцюга, як міський жебрачисько…

– То вже, Леоніде, не моє діло! – сказав на се рішучим голосом пан Олімпій. – Хто за таким рідким, золотим щастям гонить, тому не треба страхатись видатків! Одежа, удержання, подорож, гойне панське поступування, словом кожнісінький рух і крок без гроша неможливий, все зв’язане з великими видатками… Знаю я добре, що у вас грошей покладаних нема; знаю я добре, що до вас загостили кощава біда і докучливі недостатки; але коли треба гроша, то мусить його чоловік і з-під землі роздобути. Мама панни Флорики вдова, але, кажу вам, така багатирка, що червінчиками грається; отже треба і нам показатися, щоб не бачили, що приїхали на обзорини якісь світові вітрогони і що в їх кишенях вітер гуде…

– Правда, – говорила, глибоко зітхнувши, пані Пульхерія, – і ми під плотом не родилися і у нас колись шляхетно жилося; але тепер і нас так присіли клопоти і недостатки, що Бог знає, звідки того гроша роздобути, щоб Леоніда, як годиться, на сватьбу межи люди виправити…

– Треба постаратися, з-під землі вигребти, посліднє продати! – примітив рівнодушно пан Олімпій.

– Та нема вже і що! – шепнула до себе з болем пані Пульхерія. – Таже так, треба-треба!.. – додала голосніше.

– Безпечно, що треба Леоніда як куколку убрати! Таж не поїде до чесного дому на обзорини в подертій одежі і без крейцара в кишені, як який голодранець-старцюга…

– Олімпій, легко тобі говорити і радити… Все наше добро, весь наш маєток, вся наша дідизна давно на нічо звелася, давно в чужих жидівських руках; лиш сей старий запустілий двір, левада і сад нам остався, щоб нагадували мені лучші часи і серце гірким полином наповняли… Все добро наче вода змила…

– Без гроша о подружжі Леоніда і не думати! Коли він припаде панні Флориці до вподоби, та наша гра виграна, бо поставить вона його на ноги. Спустіться на мене, я досвідчений чоловік, я вас клопоту позбавлю, все так складно замотаю, що світ буде дивуватися…

– Що робити! Треба буде і послідний кусничок землі продати…

– Нема іншого виходу…

До півночі тривала подібна розмова і нарада. Потім полягали всі спочивати. Кожде своє снило; пані Пульхерія о будучих розкошах і веселих забавах, пан Олімпій о своїх знатних доходах, а панич Леонід о гарячих поцілуях і щиросердечних обіймах панни Флорики.

Рано від’їхав пан Олімпій.

– Леоніде, за дві неділі до звидання! – кричав з саней. – За тиждень приїду, щоб ви, кумнатко, при продажу вашого двора і огорода порадника мали. Тимчасом говоріть з купцями!

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 311 – 339.