3. Обзорини пана Леоніда

Сидір Воробкевич

Старий двір пані Пульхерії з садами і огородами продав, не довго роздумуючись, пан Олімпій Нафтулеві бородатому, котрого люди вже здавна прозвали людською п’явкою. Жид-хитрун виплатив все до посліднього крейцара, бо, бачите, круг двора його лани, що колись були панські, стелилися коверцем, бо знав добре, що він аж тепер в селі паном на цілу губу…

Пані Пульхерія зі старою служницею Замфірою перепровадилася з тяжким серцем в комірне. Тут вона ожидала спасення з женитьби многонадійного сина панича Леоніда.

Сему синові вручила щира журлива мама більшу половину грошей з продажі двора і повірила його вітцівській опіці пана Олімпія, котрий Богом і святими клявся, що заступить паничеві Леонідові і тата і маму і буде пильним сторожем повірених йому грошей. От повірила капусту козі… Поладнавши все, як треба, почав Олімпій свої далекосяглі наміри об’ясняти і вкінці освідчив Леонідові, що вже пора їм вибиратися в місто.

– Там ждуть нас всякі справи і орудки, а коли їх, як обрадимось, сповнимо, тоді нам готовитися до їзди за кордон…

На другий день утішно від’їхали наші аргонавти з села Р. і оперлися в городі в знакомій нам «кімнаті під когутиком».

За два дні не одно змінилося в тім спокійнім мешканню пана Олімпія. Вечорами не горіла вже на столі лоєва свічка, в грубі палахкотів весело огник з сухих дров, з нового вже стола щезла в безвісті зелена фляшка з горівкою, а її місце заняла статечна карафка з молдавським вином. Вже і ліжко новою капою застелене, підлога мита, сміття і бруду вже не добачиш. Очевидний поступ… лиш побажати добра панові Олімпієві.

Біля стола сидів він разом з паничем Леонідом, як дотепний учитель зі своїм недосвідним учеником. Дим з їх люльок клубами здіймався; з особлившим смаком пили вони ароматичне вино і закусували з апетитом булочку з кав’яром.

З паном Олімпієм зробилася така зміна, що трудно його пізнати. Сурдут як галочка чорний, такі самі панталони і камізелька, вус вивоскований на всі боки, рухи тіла і ціла постать, все то показувало, що пан Олімпій немов відродився, якось на панський крій закроївся. І жиденята, для котрих він вперед був пустою нулею, тепер знімали перед ним брудні ярмурки, низько перед ним кланялися і поздоровляли його кождого дня чемненько.

І з панича Леоніда зробився такий елегантний мужчина, що не сором йому і зараз впрост до самого Парижа поїхати. На що глянути, чи на його модну одежу, чи на його перстені і золотий годинник, чи на його як папір чисту біль, все-все вістило, що він від чола до п’яти шляхтич чистої крові. Все лежало на нім, як вилите, і сурдут і камізелька і краватка і струксові панталони, натягнені, як струна на скрипках, шкіряними штруплями. Густий його волос кучерями-повоями спадав по плечах, фаворити стали гладші, чепурніші; став він, кажу вам, салоновим кавалером, що подібного світами шукай. Таку переміну зробив гріш-чарівник, а виною її була панна Флорика, про котру лише снив, до котрої лиш думками злітав наш панич Леонід.

Нетерпеливо ждав він, коли вже раз побачить того ангела, але о їзді на обзорини пан Олімпій мов забув. Його занимало більше буйне, розпусне життя по місті. Жив він собі без рахунку і запроваджував панича Леоніда в якісь товариства, в яких він з роду-віку ще не бував. Гріш громадно з кишені котився, але назад уже не вертав. Вкінці прийшов і панич Леонід до переконання, що гойне та марнотратне життя, до якого його пан Олімпій як той скуситель намовляв, його до доброго кінця не доведе.

От і тому велася одного вечора така поважна розмова межи паничем Леонідом і паном Олімпієм.

– Чи довго нам так бездільно і неощадно жити, мій любий вуяшку? – спитав Леонід досадно пана Олімпія. – Я на таке не приїхав, щоби тяжко придбаний гріш марнувати і свою власну справу з дня на день відкладати!

– Не будь нетерплячкою! Не казав я тобі, що післанець ще із-за кордона не вернувся? – відповів йому різкою мовою пан Олімпій, висушивши до дна – не знаю, котрий – пугар з вином.

– Та чому той вражий післанець не вертає? Таж та вдова не живе за горами і морями! Чи може пішов він на другий світ, звідки ніхто вже не вертає?

– Може десь від’їхали, може нема їх дома, отже без відповіді не може вернути…

– Щоб такі видатки кат знав, а не я! Громадяться так страшно, що тебе заморока збирає. Коли ще якийсь час таке життя потриває, то можемо, нічого не зорудувавши, з грішми навіки попрощатися…

– Ха, ха, ха! – розреготався пан Олімпій. – Забаг панич з-панська жити і видатків жалує! Гуляйте, паничу, пустившися в танець…

– Бачу, що з тяжко роздобутого гроша і слід пропаде, а наше діло і на крок наперед не поступило…

– Молодий, дурний, недосвідний розум! Жалуєш може, що я тебе зі світом, з панами обзнакомив, тебе в товариство гойних бояр запровадив? Про мене було тобі там на селі як огірок у росолі киснути, на світ Божий не виглянути…

– Не жалую, милий вуяшку, але коли нагадаю собі минувшу ніч, то мені сьогодні мов мурашки по тілі лазять. Гріх непростимий тільки гроша марнотратити… І мошонка магната, а не моя бідолашна, на такі величезні видатки не вистачила б…

– Коли удасться мені тебе там подружити, то ти, як дука-воєвода, червінцями будеш кидати! Скажи мені, чи ти там на селі в лучших товариствах проживав? Що за хосен з того Іцка або Мошка, або з тої простакуватої шляхти? Ти повинен собі за гонор мати, що з такими панами при однім столі сидиш…

– Про таких велебних панів я вже не одно чув; щоб вони гойністю величались, я того не пізнав. Хто вино заплатив? Може вони? А пити уміють, що чоловіка аж ляк збирає; а ще лучші від них ті дві безстидні панни, котрі кождому безлично набивалися. Панська компанія, нема що казати! Подібної нема в нашім селі. А ті пани, щоб їм Господь гріхів не простив, бо їх душа як та смола чорна, таки чоловікові з мошонки при картах послідний гріш видирають, ошуканством і шахрайством лише жиють і зріють для Іванової хати . Ні, ні в таку чесну компанію, межи таких битих картярів-шулерів, межи такі нечемні пустоцвітні дівчата мене вже ніхто і воловодом не затягне!

– От і діждався я вдяки! За моє жито ще мене бито! Веду його межи люди, а він, дивись, якої піє! Чіпається честі гонорних панів і панянок…

– Їх честь давно зі світом попрощалася! Такі негідники і на песій вулиці ростуть!

– Не надіявся я такої вдяки від тебе! Коли так, то наші дороги розходяться… Бувай мені здоров! – сказав гнівно пан Олімпій, надів на себе кожух і поплентався до міста.

На дворі було вже темно.

Довго думав Леонід над своїм прикрим положенням, вкінці вийняв мошонку і почав числити, що в ній було… Та пізнати було по плечах, котрими в-одно стискав, що кінці докупи не сходилися.

– Коби до завтрішньої днини діждати, – шепнув, простершися на софі, – прямісінько додому вертаю. В тім пеклі хіба чорт видержав би, а не я…

І неборачисько заклопотаний заснув твердим сном.

Коли прокинувся, побачив перед собою пана Олімпія, котрий курив люльку і густим, гидко вонючим димом наповнив всю кімнату.

– Що, паничику, ти ще не поїхав додому? – спитав Леоніда хрипливим голосом пан Олімпій.

– От зараз почну збиратися…

– Коли ти на те напосівся, то я не бороню; але роздумай, що чиниш, жалувати будеш! – відповів пан Олімпій. – Що за гучна гулятика сеї ночі була! Як вода, розливався шампан, від вистрілів корків мені і тепер в ухах дзвенить, сміхам і співам кінця не було… Шкода, хлопче, що ти дома лишився! Знай, що таке не лучається кождого дня!

– Такі товариства не для моєї кишені! Вони пожирають більше, ніж чоловік видати може, доводять його до цілковитого знищення, гонять його в бездонну западню. Вже сьогодні, от зараз вертаю додому… Таке життя мені обридло; волю разовий хліб їсти, ніж дихати задушливим воздухом такої мерзкої Содоми. Бідна мама послідний дорогий кусень землі продала!… Ви обіцяли поїхати зі мною на обзорини, а тимчасом я тут уже дві неділі дурно і пусто сиджу і дорогий гріш марную… Коли про се моя матінка довідається, то з розчарування на місці умре… Ви даного слова не додержали, нас знищили, зруйнували, нас на поталу і сміх людський виставили…

– Тьфу та пек! Хто, я вас знищив? Хрестіться! Ось маєш, за твоє добре серце вони в тебе каменем! Чи се не чудасія? Про таке і баба в казці не повідає… Чи не встид, чи се не ганьба, на доброго вуйка такі клевети сплітати?

На часок затихла різка розмова. Леонід почав збиратися, свою одежу в куфер складати, до від’їзду ладився…

– Слухай, хлопче! Бігме, що я не надіявся діждати від тебе такої невдячності… Я тобі лиш добра бажаю! – говорив Олімпій.

– Хто, я невдячний?

– Ти, ти! Пощо тобі додому збиратись? Післанець, як я в вечір довідався, вже вернув і приніс вістку, що всі радо милих гостей ожидають. Тут і наші пашпорти. З гіркою бідою вистарався я їх в магістраті… Сю справу треба було вином намочити, бо тут уже з давних-давен така установа… Хочеш щось осягнути, то плати і масти, небораче!… Лагодься в дорогу! По обіді від’їдемо, а коли Бог допоможе, то завтра вечором побачиш панну Флорику…

– Їдьмо, дорогий вуяшку! – утішно викрикнув Леонід і пригорнув з оживленим чуттям Олімпія до себе.

– Хлопче, не горни так сильно, – кричав Олімпій мов не своїм голосом, – бо душу з тіла випреш! Вона і так сьогодні мов на мотузочку висить.

Було з полудня. Перед «Когутиком» стояли панські сані і пара добрих коней. Небавом засіли в кожухах і шубах наші оба аргонавти, огнисті коні рушили і лиш дзвіночки вістили, в котру сторону мов вітер пімчали. Жиди, що вешталися дорогою, з подивом поглядали на них: не могли собі витолкувати сю дивну переміну сих пропащих голодранців. При кордоні їм звечоріло. Вони переночували у знакомого корчмаря, а на другий день під вечір зближалися сані до хутора важних операцій пана Олімпія.

Підчас подорожі давав Олімпій Леонідові всілякі інформації і поучення, що в голові бідолашного думки почали аж хороводом ходити.

– Дивися, щоб я через тебе сорому не набрався! – наказував він йому в-одно. – Коли спитаються тебе про ваші обставини і маєтки, то кажи їм, що ви перші пани на все село.

Собаки на оборі заскиглили, брама заскрипіла, а сані оперлися перед двором. Кімнатами мигало світло, двері хором відчинились, служанка запросила гостей привітливим голосом до покою. Гості розгостилися і проходжувалися по світлиці, подивляли взірцевий порядок і достаток. Всюди стелились хороші пестрі турецькі дивани, гафтовані подушки сягали аж до сволоків, в закутині перед іконою Пречистої горіла лампада, а в політированім замиснику під склом стояла рядом срібна посуда: миски, фарфурки, таці і панські пугарі та карафки.

Куда же наші аргонавти заїхали? До закордонного села К., на хутір багатої вдови Маріори. Пані Маріора повдовіла молодою; із п’яти діточок осталася їй лиш наймолодша дочка Флорика, бо інші малими поумирали на якусь превражу задавку. Вдова Маріора була собі така запопадна, така працьовита, така роботяща, що її господарство з дня на день, як тісто на дріжджах, росло і множилося. Лучила вона лан до лану, громадила гріш до гроша; що в руку візьме, все їй щаститься. Не страхалась вона чорних днів і знала добре гріш шанувати.

Її покійник, коли би встав з гробу, то не пізнав би своєї дідизни. До неї належав тепер той великий рибний став з млином. Господи, що там за великі коропи кохалися, що за щупаки гралися, а з млинського питлю така мука виходила, що не сором кождого дня паску печи. Маріора придбала і лісок, що горбом густою щіткою стелився, і той город з виноградом, з котрого що осені вона з кільканадцять анталів наповняла зеленим пахучим молдавським вином.

Старий двір, у котрім покійник зі світом попрощався, служив для мешкання челяді; недалеко від нього здіймався другий новий, обширніший. Пощезали і старі господарські будинки; нові стрійні здалека мережали двір вінцем. За двором ріс, як байрак, широкий густий сад. Що там за рідкі щепи були! Яблука домниські і маршанські, грушки як цукор солодкі, горіхи волоські і сливи, великі як смоквини.

Се все чудо довела до ладу роботяща і ощадна вдова Маріора.

– Тоді нам спочивати, коли мемо у гробі лежати! – говорила вона не раз.

При тім труді не забувала вона про свою дитину, котру старалася добре виховати, особливо так, як закон Божий вимагає. Флорика не тратила літ по конвіктах і французьких інститутах; під проводом досвідної черниці Макрини вона училася не лише читати і писати, але і всіляких жіночих робіт.

– Хочу з моєї дитини діждатися господині, а не якоїсь гафтованої панни-ляльки! – так говорила часто вдова Маріора.

І чого бажала, того і діждалася.

Як же познакомився з вдовою Маріорою пан Олімпій? Чоловік, що цілому світові є свояком, дуже легко робить знакомства. Був він кілька разів у вдовинім дому; хитрунові не було трудно їй довести, що з її покійним мужем був у близькім свояцтві. Вдова кождого разу тішилася його приїздом і через те, що він не був скупцем, не раз самітну розважав, різні новинки і брехоньки їй доносив, в її однакове життя пожадану зміну приносив, то вона його як доброго знакомого зносила і під своєю крівлею радо угощала. Вона не догадувалася, що він лиш тумана пускає і що кожде його слово не правдою, а брехнею пахне. Панні Флориці він не раз приобіцював з гарним царевичем на обзорини приїхати; отже сего дня оправдав він свою місію і прибув з царевичем на обзорини.

Нетерпеливо ходили наші молоді панове по кімнаті. Кождий з них рисував для себе окремі образи, кождий з них ожидав в найближчій хвилі рішучої розв’язки многоважної справи.

– Добрий вечір, пане Олімпій! – роздався по короткій хвилі в кімнаті голос.

З таким сердечним привітом вступила в кімнату присадкувата, кругленька і весела жінка в середних літах, а за нею ішла несмілим кроком молода, чорноброва, гнучка дівчина в самім розцвіті життя.

– Дай вам Боже здоровлячко, дорога пані Маріоро! – відповів з молодецькою веселістю пан Олімпій. – Чи здорові, чи веселі, чи раді гостям?

– За все славити Господа! Я здорова і лиха година нас обминає! – мовила вдова і засіла на диван.

– А як вам поводиться, панно Флорико? Давно я вас не бачив!.. Виглядаєте, як маєва квіточка, повна краси і чару! – говорив пан Олімпій до панни Флорики, хватив її пухку білу руку і заглядав в її чорні оченята. Здавалось, що дивиться жених на свою наречену.

– Як бачите, здорова! – відповіла несмілим голосом панна Флорика і сіла на диван близько коло матері.

– Маю честь, шановним паням представити мого свояка панича Леоніда Н.! – говорив пан Олімпій і сів на близьке крісло.

Панич Леонід, бачучи таку гарну дівчину, мов остовпів, в-одно руки тер, в-одно перед панною кланявся, але з уст і пари не випускав.

– Сердечно вас вітаємо! Просимо сідати, щоб рої сідали! – мовила привітливо вдова Маріора. – Чи ви на нас прогнівались, пане Олімпій? Півроку минуло, а від вас і чутки не було…

– Трудно від господарки відірватися, вона чоловіка до себе мов зелізним ланцом приковує… Господар є чорним рабом свого господарства, а що за хосен з поту і муки? Ніякий! Голодні роки настали; куди поглянеш, лиш недостатки і нужда…

На часок утихла розмова.

– Панну Флорику був би я не пізнав! – згодом-перегодом почав знов Олімпій. – Кажу вам, на диво розвилася, що аж нівроку!

– Так вам лише здається, пане Олімпій! – шепнула соромливо панна Флорика і рум’янець спалахнув всею твар’ю.

Подібна розмова велася між паном Олімпієм і вдовою Маріорою. Тимчасом паничеві Леонідові, що засів недалеко від панни Флорики, бухнула кров як кип’ячка до голови; здавалось йому, що на грані сидить. Бідакові серце неспокійно билося, на чоло виступив піт густими краплями. В такім положенні він ніколи не був. Тихо сидів він, мов та німа риба, хіба що від часу до часу головою кивнув, або вуяшкові, коли йому кадило загасло, огню викресав; а се часто лучалось, бо сей сьогодні язиком трудну панщину збував.

Вдова Маріора, хотяй їй сорок п’ятий рочок минув, була жена веселої вдачі, середнього росту; рум’яна твар свідчила про повне здоров’я. Вона ніколи не величалася одежею: чорний сарафан крив її тіло, біла гафтована хустка її голову, чистий фартушок її подолок; все доводило, що любила скромність і приличність в одежи. Симпатична мова, тихий спокій всіх черт лиця кождому говорили, що в серці сеї женщини пробували лише стародавня доброта і щирість; вона не знала ні лизунства ні зависті, вона спомагала убогих, давала кождому в клопотах добру раду, а всім домашнім добрий примір.

Дочку одиначку, панну Флорику, любила вона, як свою душу, і неустанно день і ніч благала у Господа Бога для неї щастя і долі. Для дочки вона на сім світі жила, для неї трудилася і господарила.

Панна Флорика мала вісімнадцять літ, дівчина в самім розцвіті, добре вихована, а багате віно вже роками стояло напоготові. Таке заманчиве дівча чарує серце кождого молодця і вливає в душу його далеко сягаючі благородні думки.

Пухкі форми гнучкого тіла панни Флорики покривала буденна рожева сукеночка; не видко було ні голих грудей ні ліктів. Мама не терпіла такого гидкого крою, котрий від французів і в наші сторони поволі заносився.

– Неприлична для дівчат – говорила вона – така погана мода! Для неї у нас ще рілля не виорана, поле облогом лежить..

В довгих косах панни Флорики красніла хризантина. Але і тої не треба було, бо панна Флорика була сама чудовим цвітом, повна блиску молодості, незвичайної краси і здоров’я. Гарна чорнобровка чистої крові; слабе перо не в силі відрисувати вірно всі ті дівочі чари, той симпатичний вираз лиця і тут милу гармонію членів тіла. Очі мала вона, як дві чорні черешні; коли ними на тебе зиркне, то гинь, серце, і пропадай! Личка як розцвілі рожі, а уста правдиві пахучі ягідки… Кажу вам, дівчина, як у лузі калина: гарна, жива як живе срібло, весела, як ясочка.

Довга була розмова межи вдовою і Олімпієм. Вкінці пані Маріора встала.

– Розбалакалась я, – мовила відходячи, – і на милих гостей цілком забула… З подорожі позамерзали… треба чимось застиглу кров розігріти…

– От бігме, що здалось би! Я зціп так, що душі в тілі не чую! – додав пан Олімпій і, не знати чому і пощо, таки слідом за доматоркою потікся в другу кімнату, от може тому, щоб там уже наперед заморити того гидкого і докучливого червака.

В кімнаті лишилися лише панна Флорика і панич Леонід, мовби нарочно, щоб ніхто не прислухався їх любим розмовам, щоб ніхто не стояв на перешкоді чарам райської розкоші і перелетові їх сердець до тихого раю щирої любові.

Довший час не відзивалися вони до себе.

– Господи, світе мій, яка хороша панна Флорика! – думав собі панич Леонід. – Один погляд її чаруючих очей на сто коней посадив би мене! Коли удасться мені подружитись з нею, то не буде щасливішого чоловіка на Божім світі, як я!

Вкінці почув він в собі смілість і відвагу і перервав прикру мовчанку…

– Простіть, панно Флорико, – сказав тихим голосом, – коли вас спитаю: не скучно вам тут на хуторі так самітно проживати?

– Ні! В неділю їдемо в сусіднє село, Богу помолитися, а і в будний день скука мене не чіпається; бо куди обернуся, всюди на здорові руки робота жде!… – прощебетала панна Флорика і почервоніла як маківка.

– Через довгу зиму треба чоловікові розірватись! Бували ви на яких забавах?

– Ні, в таких розривках я не находжу ніякої приємності. Вони не по моїй душі…

– Що чую? Дивно мені, що таку гарну панну, як ви, танці не тішать…

– До танців і гулянок я зроду наклону не мала, в таких забавах розкоші не знаходила і від них все відверталася. Вас се буде дивувати, але я кажу вам чисту правду. Все, що на таких забавах говориться, то по більшій часті лиш брехня і лукавство, а я таких людей на очі знести не можу…

– Перед чарами такої дівчини, як ви, всі молодці поклони клали б, подібно як перед чудотворною іконою…

– З ваших слів пізнаю, що і ви, пане Леонід, до підхлібства привикли… Де можна звичайну дівчину з чудотворною іконою рівняти? Се гріх великий против закона Божого…

– Закоханий молодець не може так легко позбутись тої особи, котру обожає… Він рад лише з нею розмовляти, в її чаруючі оченята заглядати… Всі його мрії і надії вона лиш оживляє і золотом оправляє… для нього така істота чисте божество.

– Може воно так і діється, не знаю, але, як ви кажете, межи закоханими людьми. Я ще нікого не любила і за мною ще ні один мужчина з любові не минався; а скільки я тих підхлібних сододощей чула, то годі і почислити. Отже бачу, кілько правди в мужеських словах. Ще раз вам кажу, що я не знаходжу відради в таких забавах, таким повітрям дихати не можу. Мені приємніша сердечна розмова, і то тут межи стінами сего матерного скромного дому…

Пізнав панич Леонід, що не зумів ударити у відповідну струну, і замовк на хвилю, заклопотаний, яку розмову дальше розпочати. Аж побачив на стіні висячу гітару, головний і дуже важний інструмент того часу…

– Хто грає на гітарі? – спитав несміливо. – Хто на самоті проживає, для того сей інструмент щирий товаришем… Гітара своїми звуками проганяє тугу, в серці будить дрімучі чуття, наповняє душу радощами і розкішшю…

– Я граю, коли маю трохи вільного часу, от у неділю або свято яке. Так зі скуки і нудьги беру вряди-годи сей інструмент до рук…

– Я музику над все люблю! – промовив з запалом панич Леонід, скокнув до стіни, зняв гітару і подав її з віжливостію панні Флориці. – Прошу, будьте ласкаві що заграти!

– Дякую! – відповіла вона милим голосом. – Давно не мала я гітари в руках: що знала, все забула; навіть і тут тужливу мелодію про Гриця, котру в кождім домі грають і співають…

– Рідко подибати панну, що уміє на тім інструменті грати, щоби подібною мовою не звинялася! – сказав Леонід і вдарив рукою по всіх струнах.

Гітара зашуміла незносними дисонансами.

– Отеє доказ, що я довго в руках гітари не мала. Розстроїлися всі струни! – примітила панна Флорика.

– Сейчас настрою! – сказав услужливо Леонід і почав кілки крутити і струни строїти.

Згодом роздалося кілька милозвучних акордів.

– Пізнати майстра! – шепнула панна Флорика.

– Колись я незгірше грав та не одну похвалу з рожевих усточок чув, але тепер годі! Настрій моєї душі тужливий і сумовитий; годі мені ті живі, до серця промовляючі акорди видобути…

– Боже, як я тішуся, коли щось хорошого і нового почую. Чи умієте і заспівати? Ваш голос милий, та вже ваша мова здається давнім чаруючим співом…

– Колись співалося, але відколи панни на мене і подивитись не хочуть, то і спів відцурався мене, і я позабув всі пісні, якими я колись людей розважав і веселив. Коли б знайшлося на світі таке серце, котре єдналося би з моїм ніжним чуттям, то я і дещось собі пригадав би; але…

– Дивне ви собі уроїли! Пуста ваша розпука! Мужчина, як ви, не пропаде у світі, а легко щире серце для себе приєднає… Та же дівочого цвіту по всьому світу… Прошу, не відкажіть мені і заспівайте якусь пісеньку…

– Просьбі з таких солоденьких усточок годі відказати! – відповів панич Леонід.

Акорди забриніли і він почав співати:

Ти дівчино чорноброва,

Ах, коби ти знала,

Що очима ти з серденька

Весь спокій украла!

Хлопцю, гожа чарівничко,

Не дай пропадати!

На сім світі, на тім світі

Гріх тяжкий меш мати…

Подаруй му твою ручку,

Твої чорні очі,

Що так сяють, як зіроньки

Темненької ночі!…

– Що за гарна пісенька, а спів таки душу пориває, відганяє всю тугу, жаль і розпуку. Рада б я знати, чи дівчина подарила хлопчину серце…

– Не знаю… Дівоче серце тайна велика!… Воно і примховате і на химерні вибаги багате, загадочне, його трудно відгадати… Сьогодні тобі прихильність об’явить, а завтра знов у твоє життя смертоносної отруї вливає…

– Гарна пісенька, нема що казати! Таких хороших я на віку ще не чула…

– Панно Флорико, прошу-благаю вас, також пісеньку заспівати, звуком вашого ангельського голосочка потішити моє безрадне серце! – молив, глибоко зітхнувши, панич Леонід.

– Співаю лиш прості стародавні пісні…

– Почути ваш голос, се для мене вже велика відрада! – говорив, дібравши відваги, панич Леонід. – Боже милостивий, сам не розберу, що зі мною діється… Тяготить якась вага на моїм серці… Виною всього мого внутрішнього розстрою і неспокою то ті вражі дівочі оченята… Вони меня своїм чаром віку позбавлять…

– Будьте ласкаві і розкажіть мені дещо ближчого про тут чарівничку з вражими очима! Де вона проживає, щоби перед її престолом поклін ударити? – молила панна Флорика панича Леоніда.

При тім поглянула на нього таким любим оком, що йому серце в груди сильно застукало! Здавалось йому, що воно тут-тут вискочить з груди і ударить поклін перед чарівницею Флорикою. Він через короткий час і слова не міг промовити, мовби йому хто гортанку зашморгнув; та згодом йому полегшало.

– Вперед заспівайте, а потім назву вам ту чарівницю! – почав говорити.

– Ні, вперед скажіть!

– Ні, не скажу, прошу вперед заспівати! – і подав панні Флориці гітару.

Знов зашуміли акорди, дрібні рожеві пальці легко понеслись по струнах і почувся дзвінкий сопран…

Соловію, чародію,

Що щебечеш в гаю,

На серденьку жаль і смуток

Я великий маю!…

Хлопець з чорними очима

Не дає спокою,

Ними він тяжку розпуку

Влив у душу мою.

Я без нього вмиваюся

Гіркою сльозою,

Я без нього, як без роду,

Круглов сиротою.

Заспівай му, соловію,

В саді на калині,

Щоб прилинув мій соколик

До дівчини нині.

Бо без нього бідна в’яне,

Як той цвіт на сонці,

Сумно вік її минає,

Як в чужій сторонці…

– Славно, панно Флорико! Голосочок, як срібний дзвіночок, м’ягкий, як оксамит! Так співає людина, коли душа повна щастя! Справді співаєте-щебечете, як той соловій у калиновім гаю! – промовив зачудований панич Леонід, скочив як не свій з крісла і поцілував білу ручку панни Флорики.

Вона не відтягала руки і усміхнулась любо до нього, знак, що їх серця порозумілися, що акції пана Олімпія підскочили значно в гору..

– Рад би я знати, – спитав панич Леонід панну Флорику – чи доніс хлопцеві соловейко гаряче бажання дівоче?

– Не знаю, але, як вірний післанець, повинен був свою задачу точно сповнити! – відповіла, як роза спаленівши, панна Флорика.

– Щасливий хлопець! Коли б я таким був, то я з царями не міняв би. Але мені подібна доля на віку не судилася…

– Чого вам хибує?

І знов поглянула на нього тими чорними очима… Здавалось йому, що вони до самого серця перебивались, в його душу поринали…

– Чого мені бракує? Щастя!… Відвертаєсь воно від мене, як від якого проклятого, наповняє мою душу лиш турботою і безнадійністю…

– Щастя не раз таке змінчиве, як мартова погода: і сонце світить і сніжницею мете! Молодому, як ви, паничеві світ отвертий…

І не докінчила своєї мові; на її устах голос мов завмер.

Панич Леонід зближився до дівчини і хотів щось говорити, але не міг, Бог знає чому, і одного слова промовити.

Давно проминули ті часи, коли до сердець гітара міст мостила і звуками будила в них чуття сердечної любові, лучила тих докупи, котрі зроду не знались. Таких чудес і див, які незначна гітара чинила, тепер і той великан-клавіцимбал не в силі учинити, щоби сторцаком ставився. Під пальцями панича Леоніда струни гітари знов віджили, рознеслись акорди і він солодким співом почав об’являти свою щиру безмірну любов до красавиці панни Флорики.

Гидка буденна проза перервала дроти телефону двох сердець, що любовію розгорілися. Відчинились двері від пекарні і в кімнату вступив, весело хитаючись, пан Олімпій. За ним легкою ступою йшла пані Маріора з тацею в руках, на котрій блистіла батарея фляшок і пугарів; за нею йшла стара служанка з закускою, виднілись книшики, шинка і інші ласощі.

Вибір вина і закуски був заслугою пана Олімпія. Він при таких нагодах був досвідним знатоком: знав він здавна, де в пивниці вдові лежали виборні бутельки, знав у спіжарні кождий куток і найлучший кусок. З вдоволення тер він собі сухі худі руки і засів за стіл, застелений білою як сні, скатертю, ласо як кіт позираючи то на ряд бутельок, то на смачні присмаки власного винаходу любої чепурної доматорки.

– Отсе мене тішить, – перервав хвилеву тишину, – що я милий звук гітари зачув! В моїх молодих літах і я по тих струнах бренькав! Гей-гей, все минулося, як милий сон літної ясної ночі… Панно Флорико, правда, що мій братанець не согірший грач і співак?

– Голос симпатичний і гра майстерська! – відповіла, почервонівши, панна Флорика.

– Славно, Леоніде! Похвали з таких уст ти ще зроду не чув! – мовив утішно пан Олімпій, поцілував руку доматорці і почав нетерпеливо наливати пугарі вином.

По вечері наші ще довго балакали і забавлялися, молодята на тему «щире кохання», а пан Олімпій своїми небилицями і жартами пані Маріорі з очей аж сльози добував.

Подібним способом проминуло їм вісім днів у дворі пані Маріори; прожили вони їх там, як у Бога за пазухою, як у раю за дверми. Вдові подобався панич Леонід, а панна Флорика вже без нього і дихнути не могла. Він був чепурненьким, добре вихованим кавалером із салоновими, аристократичними манерами; з дня на день росла межи молодятами вірна любов, не могла їх більше розлучити ніяка сила. Вдова і Олімпій пізнали, що молодята порозумілись, і против подружжя не ставили ні найменшої перепони.

Про віно, про маєток Леонід не згадував і словом; він був вдоволений ніжним дівочим серцем, її чарівними очима і чорними бровами. Упорядкування тих справ і призначення пори на вінчання переняв на себе пан Олімпій, хитра і досвідна голова.

Леонід не раз чув, як Олімпій перед вдовою величав його маєток… от їхала хитра пташка по крутому шляху. Вдові не раз аж моторошно ставало і сердечна не виходила з замороки; але се Леоніда не обходило. Знав він дуже добре, що Олімпій доведе справу до доброго кінця.

По довгих нарадах уплескали і весілля, котре мало відбутися в неділю по Зелених святах.

Гарний мішок з червінцями вручила вдова панові Олімпієві. Осьмої днини від’їхали наші аргонавти з двора вдові Маріори, оба утішні, що їм удалась виправа, що без великого труду і заходу добули золоте руно.

Так закінчилися обзорини панича Леоніда.

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 339 – 361.