4. Приготування до весілля
Сидір Воробкевич
Вернулися наші назад у город в стухлу, нездорову комірку «Під когутиком».
Вже під пору повороту з подорожі пан Олімпій морочив і клопотав іншими думками занятого панича Леоніда.
– А що, хлопче, не говорив я щирої правди? Дівчина, як пахуча квіточка в гаю, а маєтку ласка Божа! Господарства подібного годі й у нашої маючої шляхти вишукати; що лиш серце бажає, всього там подостатком. Ті всі маєтки – то заслуга запопадної вдови, господині Маріори, котра зі спадщини по покійнім мужу і макового зерна не запропастила, але пильно докладала зерно до зерна і придбала собі та рідній дочці гарний маєточок. Не думав я, що удасться тобі дівоче серце приклонити до себе, бо таких штучок тебе не учено; але твій лагідний норов і твоє добре виховання вигладили тобі до побіди дорогу і добра доля не клала тобі тернистих перепон на стежку твого життя, бо покохала тебе така краля, що і князеві під пару не сором…
– Але бо і мене за молодих літ ніхто довбнею в голову не бив… Умію і я заговорити, заспівати, вуяшку мій дорогий! Не такий я, щоби мною плоти підпирати!… Мій вусок, як у галочки крило чорне, а мої очі се правдива принада для хороших молодих дівчат… Може не виглядав я в моїй модній одежі, як син котрого-небудь значного аристократа? Може не зайняв я моїми панськими манерами цілу істоту молодої дівчини?
– Справді ти по-майстерськи відіграв свою роль і спрятно розвив замотаний клубок… Я готов на коліна перед тобою упасти і на весь голос викрикнути: славно, Леоніде, тебе Дух святий осінив, зух з тебе молодець, хоч куди!… Послухай-но! Мати панни Флорики подала мені при від’їзді отсей мішочок з червінцями… Казала мені, що тут битих голандських тисяча золотих монет!… Може стане, вашій нужді якось запобічи, буде звідки тобі і мамі на весілля як лад прибратись… Але знай, мій хлопче, що і я за мій труд, за мій захід числю на моє баришівне… бо коли б не я, то ти все бурлакував би і при твоїй мамі кулаки гриз би…
– Вуяшку! – мовив під впливом щастя і радості панич Леонід. – Дай вам, Боже, всього добра; я без вас і ваших знакомств пропав би безслідно в нашім жидівськім селі. Все моє щастя я лиш вам завдячую і тому маєте повне право жадати від мене відповідної нагороди. Всі ваші сумніви в сій справі – пуста полова; що чоловік чесно заробив, то йому і належиться…
– Твої замітки припали мені до серця, бо переконують мене, що ти пізнав, що ти лиш моїми заходами непохибно добився до певної пристані. Тому припадає мені десята часть тих грошей, які мені вдова Маріора вручила, значить сто червоних.
– Добре, вуяшку, я годжуся, бо я безслідно пропав би в бездоннім вирі недостатків і клопотів…
Знов бачимо пана Олімпія і панича Леоніда в малій кімнатці «Під когутиком». Там пан Олімпій все на інший лад перелицював: видко там і нову софку і нове ліжко і два нові вільхові крісла.
З близького готелю приніс слуга обід; гарна фляшка з молдавським вином стояла на столі, пан Олімпій доливав з неї пильно і кріпив свої сили, від превеликої надсади заупалі…
По обіді розпочали оба розмову.
– Вуяшку, що ж нам тепер чинити?
– Головним ділом тепер, твою маму відвідати, її про все повідомити, щоб і матернє серце твоїм щастям потішилося, щоб і вона на часочок позбулася тяжкого страдання душі. Тих 900 червінців передаш їй, щоб свою і твою гардеробу як треба обновила, бо треба заздалегідь і про весілля подумати і в приличнім світлі появитися перед чужими людьми. Не дай Господи, щоб вони що з ваших нужденних обставин покмітили, або від злісних підшептух зачули! Вони тоді з гидом відцуралися би вас, а твоє щастя безслідно провалилося би в глибоку прірву, і межи тобою а панною Флорикою протворився би бездонний залом, а тисячу червінчиків вертай, небоже, та звідки?… Хіба лиш святий знає! А тоді була би для вас невихідна біда, як тій рибі, що в сіті влізла і більше їй на волю не добутись. Завтра вранці від’їдемо оба до твоєї мами, щоби все як лад спорядити. Будете мене слухати, то вам все в нитку піде; а коли ні, то вибачайте, самі станете виною вашого бездолля і душевної муки.
– Вуяшку, ми без твоїх порад, без твоєї опіки пропадемо! Що скажеш, будемо робити… Молю тебе, доведи до доброго кінця розпочате діло… Без моєї золотої Флорики світ мені немилий!… – мовив здавленим голосом панич Леонід.
– Не журися! Якось то буде, коби я здоров і моя голова, котра дотепер не одно хитро замотала! Слухай лиш моєї ради, банувати не будеш! Скажеш мамі, що мені вдова Маріора за мій труд і захід власноручно передала десяту часть червінців. Що буду говорити, яку раду буду давати, то ти на все лиш потакуй!
– Вуяшку, твоєї ради, як сліпий плота, буду держатися! Хочеш, щоб я говорив, буду говорити; хочеш, щоб я мовчав, то з мене і ножем ніхто слова не добуде…
На другий день від’їхали наші в село Р., загорнені в шуби і футра, мов правдиві маючі дідичі-бояри.
Пані Пульхерія мешкала в хатчині підпанка-голоколінця Мігалакія Фрундзи, що ходив у чоботах, але за собою босими слідами писав. Були раз такі часи, коли і він як пан на подушках собі вивертався, але сьогодні спить він і на твердім кулаку; були часи, що він у мужика хліба не просив, тепер усе перемінилося, бо і собака у нього голодує. Наймив він пані Пульхерії свою хатчину на рік, а сам пійшов до мужика у комірне. В тій хатчині проживала пані Пульхерія і в клопотах збувала свої безрадні дні разом з Замфірою, тим живим інвентарем з добрих часів.
На малім подвір’ї почувся звук дзвінка. Якраз вискочили з саней два пани в шубах і футрах і скоро вступили в хатні хороми. Пані Пульхерія вийшла против гостей; її голова була обв’язана білою хусткою, знак, що мігрень знов мучила її.
Довго не пізнавала вона гостей.
– Бог би вас не простив! – викрикнула нараз, збивши докупи руками. – Я думала, що якісь дуки-воєводи відвідали мене, а то наші паничі, пан Олімпій і мій дорогий синок, панич Леонід, повбиралися як на обзорини до якоїсь боярської панни! Правдиві вельможі, трудно вас пізнати! Прошу до кімнати, розгостіться, розігрійтеся і розповіджте, як вам поводилося? Без вісточки від вас я тут миналася, рано і увечір вас визирала, вашого приїзду діждатися не могла… Тужила я за вами, як кругла сирота… Славити Господа, що ви вже прибули!
Замфіра з подивом позирала крізь двері на панича Леоніда; сама не довіряла, що то дійсно він. Так гарно прибраного, підстриженого і підголеного вона його давно не бачила… Такої зміни панича Леоніда не могла своїм умом розібрати.
Згодом розпочалася сердечна розмова.
– Як вам за границею поводилося? – спитала зацікавлена пані Пульхерія.
– Люба кумнаточко, так нам поводилося, як у Бога за дверми! Ваш син щасливий, заручився з панною Флорикою. Тепер припадає черга на нього, вам все до волосочка розповісти; почуєте, чи я одним словом се або те перехвалив! – мовив зі свідомістю побідника пан Олімпій.
– Мамашо дорога! – відповів з молодечим поривом і виразом правдивого вдоволення панич Леонід. – Нема на цілім світі, кажу тобі, подібної дівчини, повної чарів і розкошей, як панна Флорика. Та чудова краля згодилася стати моєю судженою, моїм дорогим, до смерті нерозлучним ангелом. Рідко кому на віку лучилося таке щастя! Уже думав я зі світом розійтися, до черців у монастир вступити, Богу душу записати; аж тут спасають мою загублену, пропащу душу ясні очі дівочі, котрим рівні на цілім світі не надибати. Таке сліпе щастя лиш мені нужденному і лихою судьбою тяжко покараному Господь призначив… Я аж тепер пізнав ціну життя, аж тепер знаю, що я не пуста одиниця, але що побіч мене хтось живе, що старається вивести мене з тернистої дороги і неустанно о мені думає та гадає… Який же я тепер щасливий! А все те щастя завдячую отсему мому дорогому вуяшкові Олімпієві! Коли б не він, то я марно пропав би був межи сими прикрими обставинами і одна добра душа не була би за мною упімнулася…
– Славити Господа, – відповіла на се зворушеним голосом пані Пульхерія – що хоч раз до нашого берега щось доброго, щось принадного приплило!… Але, Леоніде, покажи мені доказ, що панна Флорика тебе справді полюбила і що вашому подружжю нічого не стоїть на заваді!
– О г тут і доказ, шановна кумнатко! – викрикнув з натиском пан Олімпій і положив на стіл вузлик з червінцями.
Брязк золота відігнав усі сумніви з серця пані Пульхерії.
– Що се за вузлик і що в нім? – спиталася по хвилі цікаво.
– Биті червінчики, се завдаток на віно Флорики. Вдова Маріора так любить свою дочку, що дала б за ню свою душу! Говорила нам, що весь її маєток лишиться Флориці і її мужеві, коли переконається, що будуть жити щасливо в згоді і любві!… – розводився пан Олімпій.
– А скільки там тих червінчиків?
– Тисяч нових битих! – відповів панич Леонід. – Сто вручила вдова Маріора з самого початку панові Олімпієві зі словами: «Се за ваш труд і захід!», а решту подала в мої руки…
– Треба переконатися, – сказала по хвилі пані Пульхерія, не здіймаючи очей з вузлика з золотом, – чи є тут тих дев’ятьсот червінчиків і чи всі щиро-золоті!
По сій мові почали всі троє числити червінці та складати в купки і переконалися в короткім часі, що все було в найлучшім порядку; що і одного шеляга не бракувало.
– Аж тепер вірю, – додала Пульхерія – що вам свадьба удалася, що мій син не бурлакою, а многонадійним женихом! Здалося би справу тую могоричем запечатати, бо без нього подружжя щастям не увінчається…
По сих словах вийшла вдоволена до кухні. Незабавом стара кулява Замфіра шмигнула попід вікна в село.
– Сей гріш належить до віна панича Леоніда! – почав знов пан Олімпій. – Треба з ним ощадно обходитися, бо червінчики круглі, скоро в безвісті покотяться і ніколи назад не повернуть! З них, кумнатко, справите собі і синові все, що до весілля потрібне, але сохрань Господи, без рахуби їх марнотратити! За кождий зламаний крейцар треба буде колись рахунок здати, а се власне клопоче і мучить мою душу…
– Дивись, дивись, який з нього ощадний господар вилущився! – сказала з очевидним невдоволенням пані Пульхерія. – Накидується коза огородникам!… Коло нього і пустий крейцар не загрівся, а тепер він других розуму учить!… Гидкі часи настали: яйце учить курку розуму…
При тих гострих словах пані Пульхерії чоло пана Олімпія злорадно морщилося, уста його в-одно тремтіли, з очей сипались кругом іскри гніву, худощава жовта твар стала біла, як крейда.
– Платять тобі, небораче Олімпію, за твої заходи невдякою, за хліб мечуть в тебе каменем! – роздався обурений голос пана Олімпія. – Простіть мені, кумнатко, мою відвагу, що я подав вам добру раду! Але на то коня кують, щоб не спотикався; маєтки, котрими і греблю можна би гатити, безслідно губляться, коли чоловік без розуму в болото їх кидає… А коли моя порада вас діткнула, то вибачайте і бувайте здорові! Більше у ваші справи мішатися не буду… Межи нами розрив готовий!
При сих словах Олімпій схопився і почав збиратися в дорогу.
Таке обурення пана Олімпія перебігло морозом ціле тіло пані Пульхерії; здавалося їй, що її хтось холодною водою облив. А паничеві Леонідові, під натиском такої грози, привиділось, що лишиться загубленою душею в сій пітьмі домашньої бідноти і тісноти…
– Вуяшку, – викрикнув він несамовито, – не лишайте мене без вашої помочі!… Будьте і на дальше нашим щирим провідником!… Ми без вашої ради, як камінь у воді, пропадемо!… Лишіться, на милість Божу вас прошу!…
– Про мене, лише слухайте моєї ради!… Я вам лиш добра бажаю! – сказав погідніше Олімпій, скинув з плечей футро і знову засів на канапу.
– Яка з тебе гарячка! – рекла, перепрошуючи його, пані Пульхерія. – Палкий, зараз вибухає як стрільний порох! Я думала, що безталанне життя зі своїми обманами і розчаруваннями притерло тобі роги… де там! Кожде нелесне слово бурить твою шляхетську кров і підпалює твою душу, як мала іскра суху губку! Не треба прецінь кожде слово на кантар брати, коли журбою, клопотом і лихом збентежена жона скаже без розсудку яке слово… Від сьогодні не скажу тобі більше докірливого слова; не хочу, щоби знов бурилась твоя кров… Не хочу, щоб ти, наш свояк, відтягався від нас, щоби нам зла бажав і на нас ворогував… Але вернімося до нашого діла! Хочу знати, коли має відбутися весілля…
– В тиждень по Зелених святах, – відповів Олімпій – отже досить часу, вам, як годиться, приготовитися і все упорядкувати! Пані Маріора говорила, що гойне весілля справить, отже і ми повинні показати, що і ми не послідний кіл у плоті, що і ми пани і ніколи на ослонах не сиділи… Знай, Леоніде, що тобі до весілля треба ще раз панну Флорику відвідати, щоб не думала, що твоя любов до неї остигла і її образ у твоїй душі затерся. Дивись, щоб коло Великодня був ти готов!…
– Не журися, вуяшку, я готов і зараз до моєї кралі поїхати! – відповів з одушевленням панич Леонід.
– Леоніде, я тебе не пізнаю! – мовила пані Пульхерія. – Тебе до дівчат і чотирма волами не можна було притягнути, а тепер ти так змінився, що боюсь, щоб тобі та любов не пошкодила…
– Правду говориш, мамашо! Не чотирма, але і десятьма волами не була би ти мене до велебної панни Клавдії притягнула, за те до любої Флорики само серце рветься…
– Ви, люба кумнатко, все точно роздумайте і все собі поволі орудуйте, бо час не стоїть і скоро минає! Я для вас і для пана молодого вже з міста постараюся о повозку з кіньми, щоб люди бачили, що чорна доля ще не пригнула вас до землі, що ви живете у вигідних обставинах… Коли вас хто спитає, чия повозка, чиї коні, то кажіть, що ваші; а коли хто з цікавості схоче довідатися, як і де проживаєте, то відповіджте їм, що на своїй дідизні у власнім селі. Нехай ніхто не думає, що ви привикли до лиха і біди, як риба до води або швець до смоли…
– Добре, що се знаю! – сказала пані Пульхерія. – Приготовлений чоловік осторожний, знає на кожде питання що відповісти… Треба знатись на кивах і мигах… Треба показати, що кулик знає, куди чайка літає… Чи поїдуть з нами на весілля які кревняки?
– А знаю я? Чи помагали вони вам у крайній біді і нужді?
– Правда, що всі від мене як від прокаженої відтягнулися, о покровенстві позабували і потайно тішилися моїми злиднями і невихідними клопотами; але про людське око годилось би, щоби з нами хтось поїхав. От думаю, щоб з нами поїхав вуйко Костакій з дочкою Агатою і мій братанець Николай з гарним сином Адріаном… З ними сорому не наберемось, вони панського роду…
– Про мене, коли лише схотять! Вони всі аж до хмар носи задирають і величаються маєтком, що не приступай до них…
– Я їх відвідаю і вчасно запрошу…
Така розмова провадилася довго.
Замфіра принесла в кімнату дві здорові фляшки, одну з запіканкою, а другу з вином, і поставила їх на стіл. Небавом посідали всі до вечері.
До півночи чути було живу розмову. Самовар кипів до пізна; кріпилися вони і гербатою.
Рано від’їхав пан Олімпій, а панич Леонід лишився зі своєю мамашею. Без порадника Олімпія здавався їм цілий світ пусткою.
Примітки
Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 361 – 371.