6. Ошуканство відкривається
Сидір Воробкевич
Леонід і Флорика і не стямились, як скоро проминув їм один місяць; їх любощам, залицянню і сердечній розмові кінця не було; горнулися і цілувалися вони, мовби сьогодні побралися. Жили вони як пара голубів, найменша тінь непорозуміння не падала на їх безжурне життя. Чи садом гуляли, чи у родини в гостях пробували, всюди межи собою щиро ділили всі розкоші і утіхи свого життя, до серця горнулися, одно другому неба прихиляло.
Маріора, бачу чи щиру любов діточок, думала, що нема від неї щасливішої матері на цілім світі. Що лиш молодята забагали, все вона їм радо сповняла; для них готова була і печеного леду роздобути. Кождого дня вона Богу дякувала, що добру долю їм судив. Молода, привітлива Флорика заняла всю душу Леоніда; дотепер не появилася на їх чистім небі і одна маленька хмаронька; дай Господи, щоб їм у такім порозумінні увесь вік спливав! Порозумілися обоє, одно за другим гибло-пропадало, на самоті одно без другого і коротенької хвилинки було б не пережило.
– Щасливе подружжя, нема що казати! – говорила Маріора. – Не пусто я щиро молилася до цариці небесної: «От всяких нас бід свободи!»
Тимчасом поволі загощала у світ сумна осінь, поволі почав на деревах лист жовкнути, поволі почали громадками ластівки збиратися і лагодитися до довгого трудного лету через море, поволі почала долами мряка стелитись і землю мов того мерця габою покривати. Всюди сум і туга…
В бесідці з почервонілим листям хмелю і повою сиділи Флорика і Леонід. Вона прихилила головку на його плече…
– Правда, любий Леоніде, – щебетала до нього солодким, але тихим голосом, – що в наші серця ніколи осінь не загостить? Там розвинулася вічна весна зі співом і цвітом…
– Ясочко моя дорога, щиру правду говориш! В наших серцях весела весна! – сказав з запалом Леонід і пригорнув свою любу дружину до щирої груди.
Вона обвила білими рученятами його шию і покрила лице його поцілуями. Згодом задзвеніли струни гітари і обоє на переміну стали співати пісні, аж луна садом ходила.
Зашелестіло листя дикого хмелю, що заслоняв вхід бесідки, і перед молодою парою станула, мов із землі виринула, вдова Маріора, тішачись порозумінням і об’явами щирої любові у дорогих діточок.
– Від кількох днів безустанно клопоче мене одна думка… Поки її не сповню, спокійною не буду! – так привітала вона Леоніда і Флорику.
– Відкрий нам, рідненька, свій намір! Ти нас розцікавила, що з нетерплячки аж не всидимо! – викрикнули обоє разом і почали свою матір обнимати і коло неї леститися. – Відкрий нам тайну, дорога, коли не хочеш, щоб твої діточки з цікавості розболілися…
– Ходіть вечеряти, діточки! – мовила Маріора.
– Матінко дорога, ти нас до крайності роздражнила! Коли нам своєї гадки не відкриєш, то будемо тут сидіти до темної ночі, і вечеряти вже нам відхотілося! – говорила жартуючи Флорика.
– Ходіть, дітоньки! При вечері все вам до волосочка розкажу! – відповіла спокійним голосом мама.
Флорика затялася і впала на коліна перед мамою.
– Скажи нам, матінко, – просила в-одно – що маєш казати, і то тут у бесідці, коли не хочеш, щоби твоя Флорика розболілась і змарніла, як та цвітка без роси і сонця!
Бачила Маріора, що з її слів вийшла неприємна замотанина. От не було для неї іншого виходу, як дітям уже тут у бесідці відкрити свої замисли.
– Коли так на мене преш, то слухай, що я задумала сповнити! Десь тоскує моя сваха Пульхерія за рідним сином; проте задумала я небавом відвідати її і разом з вами до неї в гостину поїхати! – а звернувшися до Леоніда, додала: – Рада б я знати, як там у вас живеться і як там люди господарять, хотяй тепер не горить робота полями…
Флорика з утіхи аж підскочила і поцілувала маму в руку.
– Тішся, Леоніде, – сказала, звернувшись свавільно до Леоніда, – за кілька день поїдемо до твоєї матінки, щоб і вона бачила, як ми сердечно любимося, щоб і вона тішилася нашим правдивим щастям! Тепер ходімо вечеряти!
Коли вдова Маріора згадала про подорож до пані Пульхерії, стало моторошно на душі пана Леоніда, тілом його перебігав то мороз то жар, здавалось йому, що в часі ожеледі сповз у полонку і загинув під кригою в страшних муках і судорогах. Чув він, як з його лиця вся кров котилася до серця і що так побілів, як то полотно, як та крейда. Переміни, яка з ним діялася, не добачила ні Флорика ні Маріора, і се його удержало на ногах; інакше з немочі і безсилля був би повалився на землю і впав, як та гнила колода.
– Ходім, Леоніде, вечеряти! – повторила Флорика, вхопила його за руку і всі троє пішли до двора.
Леонід ледве що за собою ноги волочив; йому в очах затуманилось, померкло. Щоб жона і теща не догляділи зміни, яка його заняла, він з надсадою вечеряв, закриваючи свою душевну турботу і журбу силуваними усмішками.
Минув тиждень. В бесідці знов сиділи Флорика і Леонід.
Що сталося межи молодими? Чи не переорав межи ними чорт межі?
Як прикипілий, прикований сидить на лавці Леонід і слова не заговорить, мовби води в рот набрав, якийсь невимовний страх його зайняв, а Флорика, тяжко зітхаючи, утирала хусткою з очей дрібні сльози.
– Леоніде! – почала по довшій мовчанці, плачучи з досадою, говорити Флорика, а при кождім слові губи тіпалися нервово. – Що з тобою сталося? Де ділася твоя веселість, твоя медова говірливість, твоє солодке щебетання? Не надіялась я такої зміни! Ти став як не той, ти щось собі в голові уроїв і позбутися не можеш тої тяжкої задуми… Може я тебе чим образила? Від тижня до мене любого слова не промовиш… може нудиться тобі в нашім домі? Ох, лишенько моє гірке і невиносиме! Розбилося моє щастя на дрібне череп’я, поросло густим мохом! Що сталось з нашою сердечною любов’ю? Почала безслідно губитися, почали згасати всі ясні проміні нашого життя. Ти хорий! Душевну муку трудно перебороти, вона як черв твоє здоров’я підгризує… Що твою душу непокоїть і давить, скажи мені щиру правду! Коли я виною твого хоробливого душевного настрою, то скажи мені просто щире слово, а я доложу всіх сил і буду старатися тебе розвеселити! Жалко і важко мені. Щоб лиш Господь нас милував!…
Такі сердечні слова спам’ятали Леоніда. Він став перед Флорикою на рівні ноги, пригорнув свою любу жону до щирої груди і став прожогом крізь сльози дрожачими устами говорити до неї…
– Дорога Флорико, зіронько моя вечірняя, святий ангеле життя мого! – благав з розпуки мов святу. – Люблю тебе, як мою душу, але вибачай мені, що я против тебе був таким необачним! Великий тягар звалився на мої груди і грозить пірвати мене з собою в бездонну западню. Хто родився нещасним, той таким лишиться до гробової дошки. Колись і мене почало огрівати Боже сонце, що я почав забувати мою гірку недолю; але тепер воно для мене знов згасає і обгортає мене непрозрачною тьмою…
– Чи гарно то, перед жоною, перед вірною дружиною правду таїти? Бачу, що тебе щось давить, мов той черв гризе; але що, годі мені відгадати…
– Окрасо моя дорога, приятелько моя єдина, – одчайдушно промовив Леонід, знов обнявши свою дорогу подругу, – скажу тобі всю щиру правду: візьми мене в оборону, не допусти, щоб о мені твоя мама зле думала! Я в цілій справі не винен і чистий як та сльоза… Волію тут на місці нагло загинути, ніж щоби о мені лиха слава пішла…
– Кажи, дорогий Леоніде; твій біль моїм болем, легше його удвох зносити! – відповіла Флорика і обсипала його безтямно солодкими поцілунками.
Ті поцілунки і обійми були ключем до замку його клопотливої душі. Він почав зі сльозами в очах відкривати свою тайну…
– Флорико, вір мені, що кожде моє слово щира правда, котру я через цілий мій вік любив і від котрої я і на крок ніколи не відступав… Пам’ятаєш, як перед тижнем твоя мама тут у сій бесідці нам говорила, що хоче мою маму відвідати? Тоді, тої самої хвилі, обмоталася журба, мов та гадюка, круг мого серця: мені здавалось, що мій світлий рай на дрібне череп’я розбився; я засторопів, не знав, що зі мною діється. Одно я лише знав, що небавом стану перед тобою і твоєю мамою підлим брехуном і обманцем, і ся гадка мулить мою душу. Подумав я собі: небораче, що буде о тобі думати дорога Флорика і теща? Що моя мама заможна дідичка, се вигадав той мудрий крутар, пан Олімпій; знав він добре, що коли скаже, що жених бідний, то його годі оженити з гарною, маючою дівчиною; отже щоби свою ціль осягнути, вихвалював наші маєтки. Я остерігав його, але від того, на що він затявся, і стома волами його не відвернути. Перед вами вихвалював він наші маєтки, що мене аж гид збирав, такі безличні брехні слухати… Моя мама… бідна вдовиця. Була і вона колись, се правда, маюча дідичка і виховала мене старанно в городі, та лиш се одно й було моєю спадщиною. По смерті батька загостили до нас прикрі часи і обставини, мама ніколи господаркою не занималася, все передала в руки плюгавим, зисколюбним економам, а ті допомогли до того, що всі наші маєтки, двори, ліси і поля видурили, витуманили хитрі жиди. Лишилася мама зі мною, як билина в полі без захисту, без помочі; хоч до неба кричи, не було ні спасення ні виходу з крайньої біди і нужди. От і відважився я з помочію пана Олімпія маму зі злиднів і недостатку хоч трохи виратувати… Се мені і вдалося… Я найшов для себе багату і хорошу подругу; але сей гріх, що і я причинився до обману і вам правди не відкрив, тяжить, мов тяжка скала, на моїй совісті і мені ні вдень ні вночі не дає спокою…
– Тільки гріха щоб ти мав, мій дорогий Леоніде! Не журися, все гаразд буде! – сказала, потішаючи його, Флорика і обняла його обома біленькими раменами.
Від сеї хвилі спав тяжкий камінь з груди Леоніда, а Флорика, пізнавши точно, що долягало її мужеві, не мала причини жалуватися на байдужність зі сторони Леоніда. Коли чоловік позбудеться тяжкої журби і клопоту, тоді щира любов пускає свіжий корінь в замучене серце. І в серцях наших молодих щира любов наново віджила та зазеленіла.
Про все довідалася скоро і теща Маріора. Знала вона добре, що вже така вдача пана Олімпія, і не бурилась тим, що він про паню Пульхерію такого тумана їй пустив; за те тішилась доброю долею рідної дитини.
– Я не лишу свахи Пульхерії, щоби бідувала і недостаток терпіла! – говорила добродушно. – Возьму її до себе, щоб коло нас в старім дворі проживала безжурно… Ще найдеться у мене і для неї кусок насущного хліба…
Зачувши про се, побіг Леонід до тещі, у цілував її руку і дякував цілим серцем і душею за її незвичайне чоловіколюбіє і великодушність.
Він сам відвідав свою маму. Теща і Флорика лишилися дома, бо не хотіли придивлятися клопотам, злидням і недостаткам пані Пульхерії. Вона радо приїхала з сином до невістки.
До смерті проживала вона в старім дворі в достатках; до смерті не зазнала, що то зневага, що то гірке докірливе слово.
Леонід і Флорика прожили вік щасливо, придбали собі добрих діточок і хвалили Бога; а за упокій душ своїх матерів справляли щороку великий парастас і поминали пам’ять покійних.
Що сталося з паном Олімпієм?
Доти збан воду носить, поки не зіб’ється! Таке сталося і з ним. За обманства, здирства і безчисленні хабарі, особливо за ті, що платили ті, котрих сватав і докупи зводив, він був приневолений кімнатку «Під когутиком» заміняти за темницю в Івановій хаті. Тут йому не подобалось, тут він скоро і загинув.
Яке життя, така смерть!
В Чернівцях 13 мая 1898.
Примітки
Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 377 – 385.