5. Весілля Леоніда і Флорики
Сидір Воробкевич
Час не стоїть, біжить без упину, як та ріка до моря, і губиться незамітно у мрачній вічності, лишаючи хіба по собі тут милі, а там знов гіркі сліди, спомини.
Під празник Воскресенія Христового відвідали пан Олімпій і панич Леонід вдову Маріору. Радощам, солодкій розмові і сердечним залицянкам не було кінця; зрана розпочиналися, а вечором не кінчилися. Паничеві Леонідові при боці панни Флорики минали дні скоро: він не міг налюбуватися щебетом її привітливого голосу, під чаром її рожевих усточок забував терпіння свого минувшого нужденного віку і злітав серцем у високі простори весняного цвітучого раю, де вічно панують щира любов і ангельська згода.
В дворі вдові Маріори видко було приготування. Прибували кравці і швачки: їх ждала пильна робота, приладження панського багатого приданого. Соталися робітники, чоловіки і жінки: огородники на грядках обширного зільника пересаджували рожі і всякі чужосторонні рослини, мулярі затирали скази, які поробила довга зима на будинках. Так гарно обновлено старий двір, що пролюбки було в нім проживати.
По тижні від’їхали від вдови Маріори милі гості.
Зближалось до Зелених свят, пора весілля була перед порогом. В кімнаті «Під когутиком» не запиралися двері. Від орудок і справ аж у голові шуміло; так їх нівроку нагромадилося, що чоловік не знав, з котрого кінця починати. Кравці приносили всіляку одежу для панича Леоніда, для пані Пульхерії і для пана Олімпія. Пан Олімпій, яко вуяшко пана молодого, не забув і про себе: з найдорожчого сукна вибирав для себе наймоднішу одежу, щоб на весіллі всіх кавалерів завстидати, всіх, як то кажуть, із сідла викинути.
На подвір’ї стояв пан Олімпій, у бричці сидів з пакунками перед собою і на козлі панич Леонід.
– Дивись, Леоніде, – напоминав його запопадно пан Олімпій, – щоб у п’ятницю вечором ти прибув з мамою, бо в суботу зрана від’їдемо за кордон, щоби в неділю завчасу на місце прибути!…
– Не журися, вуяшку! Все так станеться, як ти розпорядив! – відказав Леонід і небавом коні рушили.
З тяжкою бідою і за добрий гріш вишукав пан Олімпій у жидівських візників для пані Пульхерії і панича Леоніда людський повіз і пару великих здорових коней з новими шорами і лискучими пряжками та оздобами.
Тоді не було в нашім місті фіакрів, отже було немало труду вишукати відповідний повіз. Тодішні «балагули» – се були звичайно вози, накриті дірявим полотном, і запряжені парою нужденних, кулявих коней. По вишуканні повоза спав панові Олімпієві тяжкий камінь з грудей; позбувся клопоту, бо додержав слова.
В п’ятницю під вечір, – жиди ще не засіли на шабас, – як до славного готелю «Під когутиком» заїхали два повози. Перший був стародавній ридван, котрий бороняки-коні з тяжкою бідою тягнули за собою, другий знов нова натичанка з несогіршими конятами. З першого звинно вискочила пані Пульхерія, а за нею її красний син Леонід, з другого пан Николай з паничем Адріаном і пан Костакій з дочкою Агатою.
Появився кельнер у брудній замазаній сурдутині, чухаючись несамовито то в правий, то в лівий бік.
– Що панство розкажуть? – процідив крізь мерзкі гидкі губи.
– Треба для нас трьох чистих гарних покоїв! – викрикнув панич Леонід.
– Прошу панства на перший поверх, там все чисто, як в дзеркалі! – сказав служащий і завів їх до вогких, неясних, стухлих кімнат.
Не було часу довго роздумувати. Одну нічку якось переспиться і в сих кімнатах.
Надбіг підскочно пан Олімпій і зі всіми привітався, вихваляючи їх, що додержали слова і приїхали завчасно.
– Коли хто з вас має в місті якусь справу, то нехай сьогодні все зорудує! Завтра нема часу, завтра день подорожі, а до вдови Маріори не близька дорога, аж у неділю там прибудемо! – напоминав рішучим голосом пан Олімпій весільних гостей.
Другої днини від’їхали всі весільні гості. В першім повозі сиділа пані Пульхерія, пан Олімпій і панич Леонід. На козлі видко було фірмана і молодого льокайчука; багаті їх ліберії горіли ясно на сонці; здавалося, що їдуть якісь багаті дуки-воєводи; на такі вигади пан Олімпій був дуже спритним майстром. У другій кареті сиділи свояки пані Пульхерії.
Їзда була приємна. Зеленими гаями щебетали пташки, полями буйне розкішне збіжжя стелилося великанським квітчастим коверцем, від усяких цвітів повітря аж пахло, зарінком шепотіли швидкі потоки, з зеленими берегами розмовляли, темний ліс тихо дрімав, літний сон снив, ген далеко цвітиста млака простиралась, мочарами дикі качки і лиски плавали.
В неділю під обід зближались подорожні до хутора вдові Маріори. Згодом сперлися повози перед сходами нового двора.
Гостей привітала гучна музика славних сучавських циганів, на ганок вийшли назустріч вдова Маріора і панна Флорика. Всі віталися, представлялися і вкінці по світлих покоях погубилися. На кождім лиці малювалося вдоволення. Пані Пульхерія, бачучи суджену Леоніда, бачучи гаразди і достатки вдові Маріори, відчувала в душі небувалу радість; здавалось їй, що небо їй протворилося, що відтепер Леонід жити буде, як у Бога за пазухою.
По багатім сніданні вдова Маріора відпровадила дорогих гостей до старого двора, що стояв на обочі недалеко нового. Тут було все упорядковано, все дорогими килимами застелено, і тапчани і канапи і ліжка. Пані Пульхерія давно відвикла від таких порядків і з подиву аж руками збила. Вона не вірила в таку цілковиту переміну судьби Леоніда; здавалося їй, що то все пустий обман.
– Коли то все правда, – подумала собі, – то злидні і нужденні обставини мого Леоніда уже минулися і від сьогодні зачнуться щасливіші дні для нього… Господь ще нас не опустив…
Тут у тім дворі ніхто не стояв їм на заваді, тут не зазирало цікаве непрошене око, не бачило, як вони в інші строї перебирались… вигода, якої не один у власнім домі не мав.
По полудні сходилися гості, торохкотіли подвір’ям карета за каретою, повіз за повозом, всі гості старанно поубирані; цілий двір наповнився знакомими і кревними, як під вечір улій пчелами. Згодом шуміли всі покої від плавної живої розмови, святочний настрій сіяв на кождій тварі, веселі громадки стояли осібняком і гуторили про се і те.
Межи гостями видно вже було панну молоду і молодого панича Леоніда. Рідко видати таку гарну пару: панна молода чарувала всіх рум’янцем, красою і ніжним заманчивим усміхом, все її єство дихало здоров’ям і свіжістю; в білій сукні, засіяній всякими приборами, рожами і цвітами, виглядала вона як лялечка-княгиня; на чорних довгих косах зеленівся миртовий вінець, вираз її тварі вістив щастя і сердечну доброту, кождий її погляд був свідком внутрішного вдоволення. Коло неї в-одно вертівся панич Леонід, стрункий чорноусий молодець шляхетської вдачі, все товариство позиралось, як на дивовижу, на нього; його салонове поводження і рухи зробили його любимцем всіх весільних гостей.
Паню Пульхерію також уже видко межи гостями. Вона так чепурно прибриндилась, так складно приоділася, думав би хто, що се якась княжна проходжується лискучими паркетами.
– Яка гарна пані, які заманчиві її очі і оксамитові брови! Краса її і стать тіла колись в не однім мужеськім серці зажегали згубний вогонь! – почали гості тайком шептати межи собою.
А пана Олімпія вдова Маріора не пізнавала… так він бундючно переіначився! Став він шляхтуном від чола до п’яти: не лише черти лиця змінилися під острою бритвою, але і ціла його істота напружилася; здавалося, що знахар полив її живучою водою.
Коло четвертої години по полудні поїхали молоді враз з гостями до церкви сусіднього села. Супроводжало їх двадцять гарних їздців-парубків з околиці, в павах і цвітах, гримучими вистрілами. Сам благочинний Макарій читав вінчання, клав на їх голові вінці, напоминав їх, щоб до смерті вірно любилися, одно друге спомагали і в згоді жили. По св. Тайні від’їхали всі назад до двора вдові Маріори; довгою дорогою пестрів довгий ряд всіляких повозів, ридванів, фаетонів і натичанок.
Веселий обід тривав до темної ночі: столи під рідкими видумками трьох кухарок вдвоє згиналися, гості від незвичайних ласощів, риб і марципанів аж пояси попускали, бутелькове вино гостям серце веселило… А коли пан Олімпій сказав весільну промову, щоб новоженцям щасливо, у згоді і любві вік минав, щоб вони злої долі не зазнавали і всі дні життя так їм минали, як весняний милий сон, коли музика заграла молодим на трубах грімке «Нехай жиють!», то всіх гостей зайняв святочний настрій. «Многая і благая літа» молодій парі – співали всі мов не своїми голосами.
Пані Пульхерія аж розпливалась від щастя рідної дитини, очей не зводила зі своєї хорошої, принадної і взірцево вихованої невістки, не вірила, що Бог для її сина судив таку щасливу долю, таку ясочку, таку пишну пташечку, не думала, що в її темне, безрадне життя така вечірня яскрава зірниця ще засвітить…
По вечері розпочалися живі забави і танці. Всім перед водив пан Олімпій, котрий удавав веселого, моторного кавалера, старшим паням не давав відітхнути, гуляв завзятіше від двадцятилітнього молодця. Новоженці і «золота молодіж» також позаду не лишались… пролюбки було на них дивитися. До білого світа товариство забавлялося, гуляло і балакало.
Аж третьої днини почали гості роз’їзджатись. І пані Пульхерія, сердечно попрощавшись, від’їхала разом з паном Олімпієм і свояками.
Так відбулося весілля панича Леоніда з панною Флорикою, лишаючи милі сліди в пам’яті гостей.
Примітки
Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 371 – 377.