Гетьман Петро Дорошенко та його політика умиротворення Московського царства

Тарас Чухліб

Гетьман Петро Дорошенко є одним з найбільш знаних державних діячів ранньомодерної України, який боровся за її незалежність. Адже ще його відомий супротивник, король Речі Посполитої Міхал Корибут Вишневецький зазначав, що «Дорошенко… не бажає, щоб польська шляхта повернулася до своїх спадкових маєтків, а хоче, щоб Україна була незалежною під його верховним управлінням» [92]. Ми вже неодноразово звертали увагу на різні проблеми міжнародного утвердження Українського гетьманату за часів правління П. Дорошенка, а також присвятили висвітленню його діяльності окрему книгу [93].

У даному повідомленні хочемо розкрити спроби гетьмана забезпечити невтручання уряду Московського царства у внутрішні справи Української держави протягом 1667 – 1674 рр., від часу укладення Андрусівського перемир’я 1667 р. між Москвою та Варшавою й до моменту звільнення Правобережжя від присутності російських і польських військ за допомогою Османської імперії.

Насамперед московська політика П. Дорошенка визначалася положеннями Андрусівського перемир’я 1667 р. між Річчю Посполитою та Московською державою про розподіл сфер впливу над непокірною Україною. Дізнавшись про умови Андрусівського перемир’я, гетьман Дорошенко на початку лютого 1667 р. відразу ж відіслав своїх послів до Бахчисараю з пропозицією укладення військово-політичного союзу з Кримським ханством. Українські дипломати М. Зеленський та Д. Лесницький мали домагатися від кримського хана замирення з московським царем та йти війною на Польщу разом з українцями і московитами [94]. Саме за допомогою такої зовнішньополітичної комбінації Дорошенко спочатку намагався не допустити до остаточного примирення Москви з Варшавою.

За сприянням Кримського ханства гетьман намагався замирити Османську імперію з Московською державою і створити антипольський блок держав у складі України, Росії, Туреччини та Криму [95]. Дуже промовистими з огляду на особисту оцінку Дорошенком домовленостей в Андрусові були його слова в одному з листів до кримського хана: «…Ми однак довіряти не можемо, щоб краєві нашому, домовившись Москва з Поляками, з якими вічний спільний мир учинили, зашкодити не хотів» [96]. Зважаючи на те, що хан без свого протектора, султана Мегмеда IV Авджи, не міг вирішити питань, поставлених перед ним українськими послами, Дорошенко відіслав своїх дипломатів до Османської імперії, де 6 і 9 липня 1667 р. посольство Війська Запорозького на чолі з М. Раткевичем-Портянкою були прийняті султаном в Адріанополі.

Після посольств до Криму і Туреччини, які мали чіткі антипольські інструкції, П. Дорошенко розпочав тиск на московських представників в Україні – воєводу військового гарнізону в м. Києві П. Шереметєва та стольника В. Тяпкіна. Однак, останні вмовляли українського гетьмана відійти від союзу з татарами, на що Дорошенко їм відповідав, що не буде поривати стосунків з Кримом, адже хан є союзником Речі Посполитої [97]. До переговорів з Московською державою Дорошенка штовхала також невдача з організацією походу до Червоної Русі (суч. Західна Україна) з метою розгрому основних частин коронної армії й оволодіння територією західноукраїнських земель.

Зовнішньополітичні заходи Дорошенка – посольства про допомогу до Криму і Туреччини, переговори з Росією, похід до Західної України й укладення вимушеного Підгаєцького перемир’я 1667 р. з Польщею – не привели до очікуваних результатів. 28 жовтня 1667 р. Андрусівське перемир’я було ратифіковано царем Олексієм Михайловичем у Москві. Окрім того переговорний процес між польським королем і московським царем продовжувався у напрямку остаточного оформлення попередніх домовленостей у вигляді «вічного миру».

У зв’язку з тим, що українці продовжували відстоювати незалежність своєї країни, більшість із статей Андрусівського перемир’я практично не виконувалися, а тому протягом жовтня – грудня 1667 р. польсько-російські переговори продовжилися у Москві. Поряд з твердою позицією гетьмана П. Дорошенка іншою причиною продовження переговорного процесу між королем і царем стала небезпека безпосереднього втручання у їхню боротьбу за Україну третьої досить потужної сили – Османської імперії. Московський трактат, який був укладений між Росією і Польщею у грудні 1667 р., мав чітку антитурецьку направленість. Однак, разом з тим, згідно з дослідженнями сучасних російських науковців, він став «не стільки союзом проти агресії Туреччини, стільки союзом проти національно-визвольної боротьби українського народу» [98]. Звернімося до тексту цього, на жаль, малознаного в історіографії договору, який доповнював Андрусівське перемир’я.

Вже у першому реченні першої статті Московського договору 1667 р. декларувалася його основна мета –

«проти Бусурманського (турецького султана і кримського хана. – Т. Ч.) наступу на Україну, яка під владою Його Королівської Милості і Речі Посполитої перебуває, так і в утриманні Його Царської Величності у результаті цьогочасних Пактів (Андрусівського перемир’я – Т. Ч.) залишається» [99].

Польський король на прохання московського царя оголошував амністію та пробачав всілякі провини, тобто відхід від його протекції, «усім козакам по обидві сторони Дніпра». Далі йшлося, як на нашу думку, про головне –

«щоб Козаки Українці (правобережні – Т. Ч.), які противляться, за об’явою обох Великих Государів, чи кого-небудь з них, ту ласку і добродійство вдячно прийнявши, від Бусурман відлучилися, і більше з ними не мали жодного порозуміння, але краще до Й[ого] К[королівської] М[илості] посли свої на Сейм з послушенством прислали. А якщо при Бусурманах, знехтувавши цьогочасним милосердям і жалуванням обох Великих Государів наших, залишилися, і до послушенства Й[ого] К[оролівської] М[илості] і Речі Посполитої повернутися не захотіли: тоді обидва Великі наші Государі примусити їх до того послушенства і відлучення від Бусурман мають” [100].

Як бачимо, у даному випадку монархи погоджувалися на подвійне підпорядкування (кондомініум) України перед турецькою загрозою протегування над нею.

Згідно з Московським договором 1667 р. московський цар обіцяв вислати на Правобережну Україну для допомоги полякам у боротьбі проти турків та українців «кінноти п’ять тисяч, а піхоти двадцять тисяч». Це робилося для «уняття свавільних людей там в Україні перебуваючих (очевидно, що це був П. Дорошенко – Т. Ч.) у спільному утриманні обом Великим Государям в послушенстві і до покори привести бунтівливих козаків». [101] Щодо факту існування між гетьманським урядом П. Дорошенка і Річчю Посполитою перемир’я, то воно не мало бути перешкодою для спільних дій обох держав проти турків, відзначалося у тексті грудневого договору 1667 р. між Москвою та Варшавою.

Гетьман Дорошенко різко зреагував на польсько-московські угоди, одночасно звинувачуючи як польську, так і російську сторони в нехтуванні інтересами українців. Спочатку дісталося польським послам в Україні. У кінці 1667 р., під час перебування у Чигирині, вони вислухали від Дорошенка «багато грубих слів… і ніякої їм учтивості у Чигирині не було» [102]. Український уряд відмовився виконувати московсько-польські постанови та посилати своїх послів на вальний сейм до Варшави. Не обійшов своєю увагою Дорошенко й московитів, виклавши у листі від 1 січня 1668 р. до стольника В. Тяпкіна всі свої думки про участь Московської держави у поділі української території. З огляду на важливість цього непересічного документа як типового джерела тогочасної політичної думки, а також розуміння української позиції, вважаємо за необхідне процитувати його з мінімальними скороченнями.

«А ось недавно учинили договір з поляками на нашу згубу; – писав Дорошенко, – розірвали надвоє, і обидва монархи умовились між собою, що будуть нас викоріняти! …Знає король, що предки наші, які рівні з рівними, як вільні з вільними в одне тіло зліпилися з поляками під одним господарем, добровільно обраним і заприсяженим. А того ярма (московського. – Т. Ч.) нам ані ми, ані батьки наші носити не звикли…» [103]

– такою була відповідь українського гетьмана на укладення Московського договору. На настійливі пропозиції до П. Дорошенка московської сторони присягнути цареві на вірність, його брат Григорій відповідав: «Ясновельможний пан Гетьман Війська Запорозького Петро Дорошенко і без підданства Його Царській Величності є бажаний…» [104]. Сам гетьман у листі до кримського хана Аділ-Гірея від 28 січня 1668 р. говорив про те, що він зараз мусить добре думати над тим, щоб поляки і московити «якихось злих задумів над нами і цілою Україною виконати не хотіли» [105]. Щоб цього не сталося, гетьман запропонував ханові здійснити спільний похід на Лівобережну Україну з метою її звільнення від московської присутності й об’єднання під єдиною гетьманською владою.

Ознайомлення козацької старшини Правобережної України з текстом Московського договору змусило їх звинуватити польського і російського монархів у порушенні домовленостей з Українським гетьманатом.

«… А зараз, як між Великими Государями мир затвердився, і про Малоросійську землю обопільних Задніпровських народах постанову вчинили і від Війська Запорозького не тільки, щоб послам веліли бути, і відомість їм про ту постанову не вчинили, і тим де Великі Государі договірство (з Україною. – Т. Ч.) порушили (виділ. – Авт.)» [106]

– відповідали у 1668 р. військовий писар Л. Буслевич та полковник Г. Дорошенко на пропозицію В.Тяпкіна перейти у підданство московського царя. Разом з тим члени уряду Дорошенка висловлювали надію про те, що укладені польсько-російські договори не будуть довговічними – як відзначалося в одному з документів, що «звичайно ті договори постійні не будуть» [107].

У відповідь на Андрусівське перемир’я 1667 р. між Москвою та Варшавою, в січні наступного, 1668 р., на старшинській раді в Чигирині було ухвалено рішення:

«З обох сторін Дніпра жителям бути в з’єднанні й жити би осібно і давати дань Турецькому Царю і Кримському Хану, так само як і Волоський Князь платить, а щоб під рукою Великого Государя (московського царя. – Т. Ч.) і Королівської Величності з цього часу не бувати» [108].

Також султан мав забезпечити українцям, щоб

«з прикордонними і близькими володарями, найперше з королем Польським і з царем Московським, союзу дружнього не творити без відомості і згоди нашого Гетьмана і всього Війська Козацького» [109].

Протягом першої половини 1668 р. Дорошенку ціною великих зусиль все ж таки вдалося оволодіти більшою частиною Лівобережжя, яке перебувало у московській протекції. Для вибору гетьмана «обох сторін Дніпра» було скликано загальну раду, яка відбулася 8 червня 1668 р. Її хід та результати, які детально описані істориками [110], переконливо засвідчили бажання правобережних і лівобережних козаків жити в єдиній Українській державі. Івана Брюховецького було скинуто з гетьманства, а Дорошенка обрано гетьманом «всього Війська Запорозького». За результатами ради в листі до великого коронного гетьмана Я. Собеського Дорошенко писав: «…Усе Військо вкупі, і Задніпровські обидві сторони під єдиним регіментом у послушенстві мені належати стали» [111]. Отже, мрія Дорошенка про об’єднання України нарешті здійснилася. Він зумів зробити те, що довго не вдавалося його попередникам.

Оволодіння П. Дорошенком у 1668 р. Лівобережною Україною, а отже, значне посилення його влади змусило Москву та Варшаву на деякі поступки українцям. При підготовці т. зв. Других Андрусівських переговорів Польщі і Росії останніми в особі О. Ордина-Нащокіна у серпні 1669 р. було запропоновано Україні взяти участь у цьому процесі.

«… Щоб від крові і від полону люди в трьох державах заспокоєні були, і тоді посли і виборні люди з України при створенні Вічного миру і підписання… мають бути, як між мирними державами до вічної міцності й заспокоєння…» [112],

– відзначалося в одному з тогочасних листів московського дипломата Ордин-Нащокіна. Під час зустрічі поляків і росіян в Андрусові 13 жовтня 1669 р. було вирішено послати спільне послання до П. Дорошенка із запрошенням взятии участь у спільній комісії. Але у листі-відповіді від 23 грудня т. р. український гетьман відмовився прислати своїх представників, аргументувавши це тим, що буде окремо домовлятися спочатку з Москвою, а потім з Польщею. Окрім того Дорошенко запропонував андрусівським комісарам перенести свої засідання до Києва, де б вони вирішили всі спірні питання [113].

Та невдовзі війська Дорошенка були вимушені відійти на Правобережжя для оборони від наступавших коронних сил. Залишаючи Задніпров’я, П. Дорошенко призначив там наказним гетьманом миргородського полковника Д. Ігнатовича (Многогрішного). Призначений Дорошенком гетьманом над «сіверськими» полками Ігнатович (це відбулося 8 червня 1668 р.) наступного року під тиском російських військ скликав на Лівобережжі Генеральну раду, де й був обраний гетьманом лівобережної частини України та склав присягу московському цареві [114]. Не виключено, що досвідчений Дорошенко залишив Ігнатовича на Лівобережжі з далекосяжним планом. Розуміючи, що російські війська не залишать у спокої Лівобережжя, а Ігнатовичу-гетьманові все одно доведеться визнати московську протекцію, з огляду не лише на військову силу росіян, а й статті Андрусівського перемир’я, Дорошенко дозволив своєму ставленику стати підданим царя.

Не випадково Д. Ігнатовича і П. Дорошенка сучасники підозрювали в змові, про що повідомляв до Варшави гетьман «Його Королівської Милості» Михайло Ханенко 18 жовтня 1670 р.: «…Дорошенко і Многогрішний, забувши Бога, між собою присягу вчинили та постановили, щоб ні під Вашою Королівською Милістю, ні під московською, але під турком були» [115]. Протягом наступного року лівобережний гетьман дозволяв своїм охотницьким полкам переходити на Правобережжя для допомоги П. Дорошенкові у відбитті наступу польської армії [116]. Комендант Білоцерківської фортеці повідомляв до Варшави, що Лівобережжя на чолі з гетьманом Ігнатовичем збунтувалося проти царської протекції й «Дорошенкові про те знати дали, який їм посилає кілька тисяч козаків, і кільканадцять Орди…» [117]. Далі польський урядник відзначав, що «з тієї то причини Многогрішний до столиці (російської – Т. Ч.) взятий, що заодно з ним (Дорошенком. – Т. Ч.) розуміти хотів» [118].

Військові дії проти російських підрозділів на Лівобережжі не завадили П. Дорошенку розпочати традиційну козацьку дипломатію умиротворення російського государя, а саме обнадіювання царя щодо можливого переходу під його «високу руку». Тим самим передбачалося послабити військовий тиск з боку Москви та якоюсь мірою забезпечити Дорошенку можливість стати повноправним гетьманом «обох сторін Дніпра».

Початок відпрацювання проекту майбутнього переходу під протекцію царя «Всієї Русі» припадає на кінець 1668 р. У листопаді Дорошенко після переговорів з російським воєводою Києва П. Шереметьєвим відсилає до Києва писаря Н. Кононовича, який мав оголосити воєводі «статті», на яких гетьман начебто погоджувався піддатися Олексію Михайловичу. Причиною різкої зміни політичного курсу стали військові невдачі Дорошенка у боротьбі з Петром Суховієнком та переорієнтування хана Аділ-Гірея на підтримку останнього. Саме тому у 12-ти запропонованих «статтях» один з перших пунктів засвідчував бажання П. Дорошенка залучити московські війська для боротьби з татарами. Також козацький зверхник висловлював сподівання, що на польський трон після смерті Яна ІІ Казимира буде кандидувати царевич Олексій та прохав прислати до нього царського представника для укладення «великого» українсько-російського договору [119]. У цей час Дорошенко заявляв Шеремєтьєву:

«…за моїм старанням не тільки сей бік України, де… ми нині проживаємо, під його Царської Величності руку віддано буде, але ще і все належне поки держава (в оригіналі: «Panstwo». – Т. Ч.) чи Князівство Руське кордон проведений був: Перемишль, Ярослав, Галич, Валадимир, ті головні міста Князівства Руського маю в Бога моїм надію, аж по них обмежений буде, то Князівства Руського богоспасенного города Києва… під його високу міцну руку віддати» [120].

Невдовзі до Чигирина прибула довірена особа царя – відомий дипломат В. Тяпкін. Йому були оголошені «таємні» пункти (старшина не хотіла, щоб вони стали відомі широкому загалу з огляду на тогочасні антимосковські настрої в Україні), згідно з якими:

1) цар мав вивести свої гарнізони з українських міст;

2) зберігалася непорушність козацьких «прав і вольностей»;

3) гетьманом «обох сторін Дніпра» повинен стати П.Дорошенко;

4) з українських станів не стягувати податків;

5) лівобережний регіментар І. Брюховецький має віддати свою булаву Дорошенкові [121].

За підрахунками вчених, протягом 1667– першої половини 1668 рр. гетьман прийняв у Чигирині вісім російських посольств [122].

Протягом 1669 р., в якому Дорошенко, номінально визнаючи королівську, набуває також і султанську протекцію, український гетьман також неодноразово заявляє, що його «сердечною мрією» є об’єднання всієї України під зверхністю московського монарха [123]. У силу різних причин, найголовнішою серед яких було російсько-польське примирення, ця «мрія» (яка лише декларувалася заради складних дипломатичних комбінацій гетьмана) так і не здійснилася. Переговори з Москвою нічим не завершилися, а тому на початку 1670 р. П. Дорошенко знову вирішив випробувати міцність московських військ на Лівобережжі.

19 лютого гетьман звернувся з листом до Я. Собеського, в якому просив надати допомогу для чергового «задніпровського» походу [124]. Крім того, як свідчать записи вітебського воєводи Й. Храповицького, український гетьман 30 березня прохав короля Михайла Корибута «Україну Москві не віддавати і пакта Андрусівські відмінити» [125]. У листі до білоцерківського коменданта П. Дорошенко знову ж таки вимагав у поляків відректися від андрусівських домовленостей з Московською державою й висував план відвоювання в останньої «Задніпров’я» [126].

7 березня 1670 р. польськими і російськими комісарами були підтверджені положеннями Андрусівського перемир’я та Московського договору 1667 р. «в усіх статтях, комах і точках». Було постановлено й надалі скликати спільні дипломатичні комісії за дозволом короля і царя, де, зокрема б обмірковувалися заходи щодо відриву правобережного Українського гетьманату від союзу з Османською імперією і «приведення їх (українців – Т. Ч.) до належного послуху». У свою чергу гетьман Правобережної України не збирався відмовлятися від протекції турецького султана, відзначаючи, що це є найкращим вирішенням складного міжнародного становища України, адже в іншому випадку їй прийшлося б самостійно воювати проти Речі Посполитої, Кримського ханства і тієї ж Османської імперії.

Треба відзначити і той факт, що цю точку зору правобережного гетьмана поділяло більшість старшини його уряду. Ще 27 січня 1670 р., напередодні підтвердження Андрусівського перемир’я, частина козацької еліти у складі наказного гетьмана Я. Лизогуба, лубенського полковника Г. Гамалії, наказного чернігівського полковника І. Пригари, полковників кількох кінних полків М. Раєвського, І. Вербицького, І. Шульги зверталися до сотників, городових отаманів та населення одного з лівобережних полків із закликом підтримати гетьмана П. Дорошенка, який «милістю Божою і своїм щирим старанням привів було всіх українських людей по обох боках Дніпра і Військо Запорозьке до повного бажаного братерства й одності» [127]. Урядова старшина пропонувала дієвий вихід у відповідь на розподільчі договори Варшави та Москви:

«Нехай собі цар московський і король польський, яко християнські монархи, будуть собі здорові. Але нам з вами для чого між собою різнитися? Коли вони, яко монархи між собою про заспокоєння своїх держав умовляються, той нам треба не різнитись, усім вкупі про свої вольності і про заспокоєння отчизни нашої України радитись (виділ. – Т. Ч.)» [128].

Окрім заходів направлених на опанування загальноукраїнською внутрішньополітичною ситуацією (очевидно, що листи від старшини розсилалися по Лівобережній Україні не без відома гетьмана) П. Дорошенко здійснює корекцію своїх зовнішньополітичних задумів – якщо перед тим у другій половині 1667 р. він запрошував московські війська воювати проти Польщі, то тепер звертається до Великого коронного гетьмана Речі Посполитої надати йому підрозділи для військових операцій проти росіян. 19 лютого 1670 р. у листі до Я. Собеського Дорошенко пропонував йому взяти участь у поході на Лівобережну Україну, де розміщувалися московські гарнізони [129]. Сучасник тих подій поляк Й. Храповицький у своєму щоденнику згадував про те як Дорошенко просив,

«щоб Україну (Лівобережну. – Т. Ч.) Москві не віддавати і пакти Андрусівські відмінити. Питає (Дорошенко – Т. Ч.) короля, якщо б добра свої дідичні там Москві уступив, то мусив собі протекції деінде шукати» [130].

Про бажання українського уряду залучити на свій бік поляків у боротьбі за Лівобережжя свідчить лист П. Дорошенка до білоцерківського коменданта, де гетьман пропонував план відвоювання у Москви лівобережної частини України, а також проохав польського урядовця звернутися до короля Міхала Корибута Вишневецького, щоб той не затверджував Андрусівського перемир’я [131]. Серед урядовців Речі Посполитої ходили чутки про відмову гетьмана від турецької зверхності й визнання польської протекції. Правобережні козаки-сердюки під час перебування польського посольства в Чигирині говорили: «Дай, Боже, скоріше миру з королем, тоді всі разом з поляками й ордою підемо на Задніпров’я» [132].

Цікаво, що напередодні сейму 1672 р., довідавшись про активізацію переговорів Дорошенка з Москвою великий коронний гетьман Я. Собеський відзначав, що

«…Дорошенка не тільки цезар турецький взяв під свою протекцію, але і цар московський при ньому ставати задумав… Які два монархи всупереч нам Дорошенка утримають, якщо його щиро підіймуть».

І справді, коли у червні 1673 р. до гетьманської резиденції у Чигирині прибув царський посланник С. Полховський з місією агітувати П. Дорошенка щодо підданства цареві, то гетьман відповів московському дипломату, що государ у свій час не прийняв його до себе, а тому зараз хай не гнівається про турецьке підданство Українського гетьманату. Окрім того, гетьман висловлював занепокоєння політикою Москви, направленою на поглиблення мирних стосунків з Річчю Посполитою.

«…Невідомо, для чого це цар робить, чи не хочуть вони вдвох з польським королем мене зловити і звести мене з світу? Про своє життя мені байдуже, але чи буде від того краще цареві?» [133],

– говорив Дорошенко, заявляючи Полховському, що він лише тоді прийме царську протекцію, коли московський монарх присягне йому дотримуватися укладеного між ними договору про охорону «вольностей» України та її об’єднання. Лише у цьому разі, а також за умови дотримання таємності українсько-російських переговорів, продовжував гетьман, він може позбутися зверхності Мегмеда IV Авджи, тим паче, що султан порушив попередні домовленості й почав «перетворювати церкви на мечеті». А з польським королем, заявив Дорошенко, він взагалі може не укладати нового договору.

Московському послові було викладено бачення умов, за яких перехід Українського гетьманату під протекторат царя став би реальністю. В основному вони базувалися на положеннях Глухівських статей 1668 р. і концентрувалися на принципах, виголошених Дорошенком:

«Цар буде козаків обороняти, а командувати ними буде гетьман, який за ту оборону буде по всяк час готовий на послугу цареві. Коли, дасть Бог, уся Україна об’єднається, то цар буде діставати з неї мільйон і більше доходу… Для чого купець і всякий міщанин по містах не мав би платити податків? Що ж до селян, то лиш ті мали б платити до царського скарбу, які не роблять на пана…» [134].

Та як засвідчили наступні події, переговори Москві потрібні були лише для завоювання Правобережної України, що й було здійснено на початку 1674 р. Поза тим, чергове запрошення військ султана Мегмеда ІV Авджи на Правобережжя у серпні того ж року закінчилося відступом московського князя Г. Ромодановського і лівобережного гетьмана І. Самойловича. Що, у свою чергу, сприяло відновленню гетьманського управління П. Дорошенка над більшою частиною правобережних земель України.

Отже, підписання Річчю Посполитою і Московською державою перемир’я за рахунок поділу сфер впливу над Українським гетьманатом спонукало гетьмана П. Дорошенка шукати підтримки у Кримського ханства та Османської імперії, яка, на його думку, змогла б забезпечити цілісність України та її реальну участь у міжнародних відносинах тогочасної Європи. Окрім того, гетьманський уряд проводив постійні переговори як з Варшавою так і з Москвою. При цьому П. Дорошенко постійно закликав королів Яна ІІ Казимира та Міхала Корибута Вишневецького воювати з московитами. А проводячи дипломатичні перемовини з Московським царством, гетьман зумів приспати пильність уряду Олексія Михайловича, що дозволило здійснити вдалий військовий похід на Лівобережну Україну у 1668 р. з метою її звільнення від російського протекторату.

Умиротворенню гетьманським урядом П. Дорошенка Московської держави сприяло також призначення гетьманом Північної («Сіверської») України Дем’яна Ігнатовича (Многогрішного) та узгоджені з ним дії протягом усього періоду його гетьманства на Лівобережжі. Своєчасне залучення Петром Дорошенком військових сил Туреччини у 1672 р. забезпечило перемогу над польською армією, а у 1674 р. – витіснення російської армії та її союзників в особі Івана Самойловича з території Правобережної України.

Примітки

92. Цит. за: Przyboś A. Michał Korybut Wiśniowiecki 1640 – 1673. – Kraków; Wrocław, 1984. – S. 149.

93. Чухліб Т. Петро Дорошенко. – К., 2007; Він же. Між королем, султаном і царем (Петро Дорошенко. 1665 – 1676) // Він же. Гетьмани Правобережної України в історії Центрально- Східної Європи (1663 – 1713). – К., 2004 – С. 65 – 92; Він же. Гетьманування Петра Дорошенка: причини «вірності» та «зради» королю, султану й царю (1665 – 1676 рр.) // Український історичний журнал. – 2007. – №1. – С. 39 – 60; Він же. Подвійна гра Петра Дорошенка: визнання зверхності султана Османської імперії та короля Речі Посполитої // Чухліб Т. Козаки і монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648 – 1721 рр. – К., 2009. – С. 152 – 167; Він же. Секрети українського полівасалітету: Хмельницький-Дорошенко-Мазепа. – К., 2011.

94. Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. Огляд його життя та політичної діяльності – Нью-Йорк, 1985. – С. 112. Див. також: Смолій В., Степанков В. Петро Дорошенко: політичний портрет. – К., 2011.

95. Чухліб Т. Відповідь Українського гетьманату на російсько-польські домовленості в Андрусові 1667 р. // Україна в Центрально-Східній Європі (від найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст.) / Відп. ред. В. Смолій. – Вип.3. – К., 2003. – С. 196.

96. Acta Historica res gestas poloniae illustrantia ab anno 1507 usoue ad annum 1795. Pisma do wieku i spraw Jana Sobieskiego / Zebr. Fr. Kluczycki. – Kraków, 1881. – Vol. 1. – Pars. 1. – S. 126.

97. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою коммисиею (далі – Акты ЮЗР). – Т. VI. – Санкт-Петербург, 1863. – С. 237 – 238.

98. Санин Г. Правобережная Украина и русско-польские переговоры 1667 г. в Москве // История СССР. – 1970. – № 1 – С. 132 .

99. Acta Historica res gestas Poloniae. – Kraków, 1883. – Vol. 2. – Pars. 2. – S. 585.

100. Ibid.

101. Ibid. – S.586.

102. Акты ЮЗР. – Т. VI. – С. 245.

103. Там же. – С. 247 – 248.

104. . Там же. – С. 240.

105. Acta Historica res gestas Poloniae. – Vol.1. – Рars 1. – S.333-334; Wόjcik Z. Między traktatem Andrusowskim a wojna turecka. Stosunki polsko-rosyjskie 1667 – 1672. – Warszawa, 1968. – S. 124.

106. Бантыш-Каменский Д. Источники малороссийской истории. – Ч. 2. – Москва, 1859. – С. 192.

107. Там же. – С. 191.

108. Акты ЮЗР. – Т. VII. – Санкт-Петербург, 1872. – С. 30 – 31.

109. . Бантыш-Каменский Д. Источники малороссийской истории. – С. 211.

110. Степанков В. Петро Дорошенко // Володарі гетьманської булави: історичні портрети. – К., 1994. – С. 303 – 304.

111. Acta Historica res gestas Poloniae. – Vol. 2. – Pars. 1. – S. 382-383.

112. Российский государственный архив древних актов. – Ф. 79, оп.1, кн.128, л.319 об.; Санин Г. Правобережная Украина и русско-польские переговоры 1667 г. в Москве. – С. 136

113. . Акты ЮЗР. – Т.ІХ. – Санкт-Петербург, 1878. – С. 98-100.

114. Борисенко В. Дем?ян Многогрішний // Володарі гетьманської булави. – С. 337.

115. Акты ЮЗР. – Т. ІХ. – С. 314.

116. Там же. – С. 457 – 458.

117. Acta Historica res gestas Poloniae. – Vol. 1. – Pars. 2. – S. 1027.

118. Ibid.

119. Акты ЮЗР. – Т. VII. – С. 166 – 168.

120. Там же. – T. V. – Санкт-Петербург, 1867. – С. 233.

121. Акты ЮЗР. – Т. VI. – С. 251 – 254; Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 160 – 161; Бантыш-Каменский Д. Источники малороссийской истории. – С. 190 – 193.

122. Санин Г. Взаимоотношения России и Правобережной Украины на рубеже 60-х – 70-х гг. ХVII в. Диссерт… канд. истор. наук. – Москва, 1970. – С. 238.

123. Акты ЮЗР. – Т. VIII. – Санкт-Петербург, 1875. – С. 152; Т. ІХ. – С. 166; Санин Г. Взаимоотношения России и Правобережной Украины. – С. 261.

124. Grabowski A. Staroźytności historyczne Polskie, pisma i pamiętniki do dziejów polskich. – T. 2. – Kraków, 1840. – S. 300.

125. Chrapowicki J. A. Diariusz.. Сzęść druga: lata 1665 – 1669 / Oprac. A. Rachuba i T.Wasilewski. – Warsяawa, 1988. – S. 197.

126. Jaworski M. Kampania Ukrainna Jana Sobieskiego w 1671 r. // Studia i materialy do historii wojskowosci. – T. XI. – Cz. I. – Warszawa, 1965. – S. 71.

127. Акты ЮЗР. – Т.ІХ. – С. 181 – 185.

128. Там же.

129. 3 Grabowski A. Ojczyste spominki w pismach do dziejów dawnej Polski. – Kraków, 1845. – T.II. – S. 307.

130. Chrapowicki J. A. Diariusz. – S. 197.

131. Jaworski M. Kampania Ukrainna Jana Sobieskiego… – S. 71

132. Perdenia J. Hetman Piotr Doroszenko a Polska. – Kraków, 2000. – S. 421.

133. Цит. за: Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 460.

134. Там само. – С. 461.

Опубліковано: Гетьман Петро Дорошенко та його доба в Україні. – Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, 2015 р., с. 57 – 70.