Рідня гетьманська: Михайло Васильович (1650-і – після 1693) – полковник і воєвода

Дмитро Вирський

(від Гадяча до Сибіру)

Ранньомодерна історія України досі ще знана переважно крізь призму високої політики – діяльності вождів та урядів, іконних «героїв» і «натовпу» мовчазних статистів. Антропологічні, людські виміри минулого все ще сприймаються більш як теорія та модна методологічна пропозиція, аніж усталена і звична практика.

Відтак, наповнення української ранньомодерної історії «людьми», опрацювання біографій не лише «головних героїв», але й акторів «другого плану» – то одне з визнаних «великих» модернізаційних завдань вітчизняної історіографії. Саме у цьому ключі я розглядаю й це своє чергове звернення до біографії малознаного козацького полковника.

Поштовхом, аби зайнятися особою гадяцького полковника Михайла Васильовича (у деяких наукових працях – М. В. Самойлович), крім давнього запрошення на конференцію «Гадяч – гетьманська столиця» (4-5 лютого 2010 р.), стала й свіжа тоді монографія Володимира Маслійчука про історію еліти слобідських полків [604]. У ній чимало згадок про цього козацького старшину, але автор проминув таку яскраву джерельну пропозицію як жалувана царська грамота від 5 червня 1685 р. гадяцькому полковнику Михайлу Васильовичу на с. Михайлівку під Лебедином (нині це Лебединський р-н Сумської обл.). Цей величезний за розмірами акт (22 сторінки друкованого тексту) вміщено у нині призабутому виданні «Род князей Волконских» [605].

Але попередньо зведемо до купи відносно легкодоступні дані про Михайла Васильовича. У давнішій літературі подавалося, що батьком його був лебединський священик (протопіп) Василь Самойлович, брат Івана Самойловича – гетьмана лівобережної України (1672-1687). Але нині з’ясовано: батько нашого героя – Василь Супруненко (можливо, козак Маньківської сотні Уманського полку реєстру 1649 р.), одружений на сестрі гетьмана І. Самойловича – Зиновії Самойлович [606]. З 1678 р. і до усунення гетьмана-дядька Михайло Васильович обіймав посаду гадяцького полковника. Після того продовжив кар’єру вже не на Гетьманщині, а в Слобідських полках.

Обставини життя Михайла Васильовича до часу, коли він посів посаду гадяцького полковника, не рясніють фактами. Відомо, що 1673 р. він відвозив (як один з трьох козаків супроводу) до Москви синів новообраного гетьмана Івана Самойловича – Григорія і Семена (фактично, заручників) [607]. Отже, народився Михайло, напевно, у 1650-х рр.

1677 р. у ранзі військового товариша Михайло Васильович знову їздив до Москви (з сеунчем, себто із звісткою про перемогу) [608]. Полковницький уряд гетьманський племінник обійняв після загибелі 1678 р. – при облозі Чигирина – ветерана Руїни полковника Федора Криницького [609]. Причому, слід зауважити, що для роду гетьмана Самойловича Гадяцький полк був добре знаною кар’єрною площадкою – досить вірогідно, що 1658 р. брат гетьмана – Тимофій Самойлович (Тиміш Самойлов) – був намісником у Гадячі з руки Мартина Пушкаря, а сам Іван Самойлович на початку своєї кар’єри був веприцьким сотником [610].

1679 р. Михайло Васильович разом із самими гетьманом і головними силами козацького війська стояв під Києвом [611]. У 1679/1680 рр. свіжоспечений полковник замовив охтирському умільцю Івану Степановичу Снисарю за великі гроші прикрашення («утварь большую церковную») для церкви (Різдва Богородиці у Михайлівці?) [612]. Він таки під Зіньковим близько 27 березня (6 квітня) 1681 р., разом з усім Гадяцьким полком, урочисто зустрічав російських, гетьманських і кримських послів, які їхали з Криму (через Запоріжжя і Переволочну) із звісткою про укладений мир з Туреччиною. Полковник передав послам гетьманське запрошення заїхати на побачення з ним до Батурина та запросив послів до своєї господи у Гадячі, де влаштував на їх честь бенкет, гарматний салют та обдарував подарунками [613].

Того ж 1681 р., у лютому місяці, М. Васильович, разом із І. Мазепою, відправився з посольством до Москви [614]. До речі, там йшлося і про справу переведення під зверхність гетьмана І. Самойловича Слобідських полків (під претекстом, що туди щойно переселилося занадто багато давніх «громадян» гетьманату з Правобережної України) [615].

1682 р. (травень/липень) М. Васильович на чолі Гадяцького полку прийняв присягу царю Петру Олексійовичу [616]. На той час він уже цілком авторитетна постать на південному кордоні Гетьманщини. Ось і з укладенням Бахчисарайського миру 1680 р. з Туреччиною та Кримом, кілька разів (п’ять? – 1681, 1683, 1684, 1685 і 1686 рр.) – до 1686 р. включно – гадяцький полковник їздив до Переволочни на розміну полоненими [617]. Напевно, саме в зв’язку з цими експедиціями стоїть підтвердження від 11 жовтня 1682 р. М. Васильовичем одного з рішень старшини міста Кобеляк [618].

Зрештою, постійна присутність на теренах Полтавського полку підштовхнула гетьманського племінника і до втручання у вибори полтавського полковника 1683 р. Підтриманий ним кандидат – Павло Герцик – здобув тоді омріяний полковницький пернач [619].

У 1683 ж році гадяцький полковник взяв участь у сімейному скандалі в гетьманській родині. Син гетьмана Григорій написав йому з Глухова листа, в якому скаржився на батька [620]. Гетьман дізнався про це і в посланні від 19 липня 1683 р. докоряв М. Васильовичу за те, що він не доніс йому про це писання [621]. Згодом вже Григорій Самойлович закидав гадяцькому полковнику те, що той бажав розсварити його з батьком [622].

У 1685 р. гетьманський племінник отримав російський чин стольника. Подія для Гетьманщини нетипова, але пересічна для старшини Слобожанщини (що зайвий раз підкреслює слобожанські пріоритети гадяцького полковника).

Втратив М. Васильович полковницьку посаду зі скиненням гетьмана І. Самойловича 1687 р. Тоді ж його також вивезли до Москви, але невдовзі відпустили до слобожанських маєтностей. До речі, у доносі козацьких старшин на Самойловича згадано й М. Васильовича. Йому ніби дядько-гетьман доручав на розмінах у Переволочні дбати про затіснення стосунків із Кримом. Доносителі навіть наводили такі слова М. Васильовича: «Когда б нам самопалы козацкие соединить с саблями Крымскими, сильны бы мы были против всяких Монархов» [623].

Вже у вересні 1687 р., коли екс-полковника тримали у Сєвську за караулом, побоюючись якби він не втік на Запоріжжя та не підняв повстання, старшини-гетьманці били чолом, «чтоб Ему Михайлу в малороссийских городах не быть, потому что он непостоянной человек». Людей екс-полковника в Гадячі також посадили під караул, хоча мати і дружина його в с. Михайлівці жили собі вільно [624]. Цікаво, що запорозький кошовий отаман Іван Гусак радив новому гетьману І. Мазепі, аби його влада була міцною, позбутися Л. Полуботка, М. Васильовича та В. Кочубея [625].

Зрештою, М. Васильович став єдиним з чільних представників родинного клану Самойловичів, котрий був, бодай почасти, реабілітований. Його управлінець з Михайлівки Михайло Рахненко 13 лютого 1688 р. писав тестю свого пана, екс-полковнику лубенському Максиму Ілляшенко, що зятю останнього повернуті усі маєтності і він, із сином Данилом, був на аудієнції в царя («бачив царські очі») [626]. З січня-березня 1688 р. маємо справи за чолобитними «полковника м.Гадяча Михайла Васильовича Васильєва» про пожалування його за служби, про віддання йому с. Михайлівки та відкупу кабака в м. Кам’яному (нині село Лебединського р-ну Сумської обл.), про повернення йому втікачів з його кабальних людей, про дозвіл на постриг Іллі Стефанова в ченці монастиря Іоанна Предтечі в с. Михайлівці (фундація М. Васильовича), а також розпис майна полковника [627].

Відтак, 1689 р. М. Васильовича призначили воєводою в Лебедині [628]. Того ж року (справа з 15-24 жовтня 1689 р.) його звинуватили в агітації за відторгнення Київської митрополії з-під влади московського патріарха та в зносинах із татарами [629]. Мав того року екс-полковник і клопіт зі скандальним сотником села Яндовище Острогозького полку Іваном Хоружим (Хоруженком), який «звів» у Москві людину М. Васильовича Климка Мартинова (останній прихопив з собою чимало цінних речей попереднього господаря). Про це екс-полковник скаржився полковнику острогозькому Івану Сасу особисто, а згодом – за чолобитною М. Васильовича з 8 липня 1689 р. – і царський уряд звернувся до Саса з вимогою покарати винного (той усунув з посади І. Хоруженка, але чи повернули речі екс-полковника гадяцького неясно) [630].

З 29 грудня 1689 р. маємо ще колоритну чутку (чорний піар І. Мазепи?) про зраду інтересів вітчизни-України племінником страченого гетьмана І. Самойловича. Поширювали її такий собі мешканець с. Михайлівки Яким Крамар та житель м. Білопілля того ж Сумського полку Данило Ларіонов. За нею, нібито на ярмарку в Сумах оповідали, що царі (Петро та Іоанн Олексійовичи) викликали екс-полковника гадяцького, аби він дав «експертний висновок» з питання – чи пристойно «малоросійських міст» жителів взяти у вічне підданство (себто скасувати козацькі вольності)? Михайло Васильович на те ніби одповів, що так, пристойно козаків учинити у вічному підданстві, і треба це робити під час військового походу (як московське і козацьке війська вийдуть з міст, треба послати ще одне російське військо в українські міста, аби воно захопило козацьку старшину і «лутчих людей» з міщан і вислали їх до Москви). Цю його експертну оцінку, не називаючи автора, нібито представили на розсуд у Москві екс-гетьмана Петра Дорошенка. Той заперечив рації того плану, казав, що захоплення та висилка старшин і міських нобілів недоречна, натомість треба зосередитись на війні з Кримом, бо як кримські татари покорені будуть, то і в українських містах стане тихо. Отже, в очах українців, М. Васильович виглядав тут явно як зрадник батьківщини. І на це мало впливало навіть те, що Я. Крамара і Д. Ларіонова за поширення такої недостовірної інформації в Москві засудили до заслання на Північ – у Холмогори [631].

1690 р. М. Васильович, зберігаючи статус лебединського воєводи, стає (ненадовго) Охтирським полковником (причому з приєднанням до Охтирського полку Лебедина) [632]*. Проте, за проханням місцевих козаків і, що особливо примітно, гетьмана І. Мазепи, М. Васильовича усунули з цієї посади та відправили воєводою до Устюга [633]. Взагалі, за актами Бєлгородського столу вся ця справа виглядає трохи рельєфніше. За нею, 18 січня 1690 р. вийшов царський указ про призначення М. Васильовича Охтирським полковником, причому з приєднанням Лебедина, де він є воєводою, до цього слобідського полку. Писатись «в приказних письмах» він мав «стольником, воєводою і полковником».

На початку березні 1690 р. цей наказ підтверджено і М. Васильовичу звелено їхати до Бєлгорода, куди викликали й старшину і значних козаків охтирських, аби прилюдно оголосити виголосити указ про призначення полковника. Але вже 13 березня 1690 р. «зіграли відбій»: М. Васильовича звелено зупинити, до Бєлгорода і Охтирки не пускати, а залишити в Москві. Натомість йому оголосили про призначення воєводою до Великого Устюга (поїхати туди М. Васильович, напевно, також не встиг). 15 березня вислали царський указ-пожалування, аби охтирські старшини самі вибрали полковника (найкраще сина сумського полковника Герасима Кондрат’єва – Романа, але дозволено пропонувати й інших) [634].

Але М. Васильович не змирився з програшем і 22 липня 1691 р. наказний полковник охтирський Микита Кондрат’єв повідомляв уряд, що в міста Охтирського полку від «Михайла Гадяцького» бувають «посилки тайния» і від того «в народі чиниться сумнітельство і непослушаніє», так, що йому самому «опасно» і «полк держать» йому «не в мочь». А з урядової інформації з 13 серпня 1691 р. видно, що петиції охтирських старшин і козаків про небажаність призначення М. Васильовича полковником інспіровані власне урядом. Тут таки зауважено, що екс-полковник далі мешкає у своєму селі Михайлівці, але «по зимньому путі» велено його вислати до Москви. Але М. Васильович тоді «добив чолом», аби не висилати його до Москви з початком зими, а дозволити йому зачекати, коли він сам збереться до царської столиці «для своїх нужд». На це 26 грудня 1691 р. в Бєлгород прийшов царський наказ «не велеть его Михайла с женою и с детьми из деревни его впредь до указу высылать к Москве» [635].

Про пряму причетність до відставки М. Васильовича від охтирського полковництва гетьмана І. Мазепи свідчить і звістка з листа останнього від 11 травня 1690 р. За нею, опального старшину спочатку, за царським наказом, з с. Михайлівки, разом з усіма пожитками, відправили до Москви, де гетьман дуже просив допитати екс-полковника про його антиурядову (антимазепинську) агітацію і наклепи (причетність до місії ченця Соломона) [636].

1692 р. дійшло до розв’язки. Наприкінці цього року за змову проти гетьмана І. Мазепи М. Васильовича вислали до Тобольська [637]. Засудженому, зокрема, приписали і організацію 1691 р. антигетьманського виступу Петрика у порозумінні з кримським ханом (аби самому здобути гетьманську булаву) [638]. 1693 р. цього засланця («Михайла Гадяцького»), за чолобиттям сина («Данила Гадяцького»), залишили і надалі в Тобольську, а не вислали ще далі – до Красноярську (де він мав перебувати «за караулом») [639].

Помер М. Васильович, вірогідно, невдовзі. А 14 листопада 1708 р. його гадяцькі та сумські маєтності були передані у власність його швагра – Павла Полуботка. До речі, Полуботок тоді повідомляв, що усі маєтності Михайла Васильовича, після усунення його з посади гадяцького полковника І. Мазепа, «имея некакую злобу» на цього старшину, експропріював та, здебільшого, передав вже своєму племіннику – Івану Обидовському [640].

Михайло Васильович був одружений двічі. Перша його дружина дочка лубенського полковника (1676-1687) Марія Максимівна Ілляшенко померла 19 серпня 1688 р. і похована під соборною церквою в Новодевічому монастирі у Москві. Прізвище другої (згадка 1690 р.) не знане [641], ім’я ж Гафія (1697 р. вона мешкала у Михайлівці) [642]. Відомий також син екс-полковника – Данило Михайлович, який 1692 р. отримав рухоме майно засланого батька [643].

Як гадяцький полковник М.Васильович володів ранговими полковими маєтностями – містечками Рашівкою і Комишнею (останнє – нині Миргородського р-ну) плюс селами Гримячкою (напевно сучасне с. Велика Грем’яча Миргородського р-ну) та Остапівкою (Миргородський р-н) [644]. Але у вотчину йому протягом 1680-х рр. вдалося оформити розлогі маєтності на Сумщині – с. Михайлівку та прилеглі володіння [645]. Саме останніх і стосується вищезгадана жалувана грамота 1685 р.

У публікованому у виданні «Род князей Волконських» акті привертає увагу специфічність обставин його постання. Справа в тому, що М. Васильович, покликаючись на недавні пожежі в українських містах, просив уряд дозволити вписати текст грамоти 1685 р. в записні книги Приказних Ізб у Сєвську, Путивлі, Курську та Бєлгороді. Як видається, ми тут маємо зі спробою українського старшини прищепити російській бюрократії річпосполитську практику публікації-реєстрації (т.зв. Oblat’и) майнових актів у регіональних книгах гродських. Власне публікований текст якраз і відправлявся до Бєлгорода 23 лютого 1686 р.

З тексту царської грамоти дізнаємося, що у вотчинне володіння М. Васильовича с. Михайлівка переведене за указами від 15 березня 1681 р. [646] та 5 травня 1684 р. [647]. До того воно ходило в помістях, себто у службовому користуванні – перше царське пожалування зроблене у зв’язку із вищезгаданим посольством полковника до Москви у 1681 р., а перше юридичне оформлення тутешнього помістя-займанщини «з дикого поля» було ще у травні 1675 р. для М.Васильовича як лебединського мешканця.

Згодом маєтності гадяцького полковника розросталися в бік Межиріч, Кам’яного та Борбовеньки (нині Лебединський р-н), далі Олешні (Охтирський р-н) та в інший бік – Капустинців (Липоводолинський р-н). Усе це на теренах Сумського та Охтирського слобідських козацьких полків. У нових володіннях, які старшина не переставав заокруглювати, полковник оселив, зокрема, і щойно прибулу (спадщина згону 1679 р.?) групу переселенців з Правобережжя Дніпра (повний список чоловіків очолює Кіндрат Сметана, всього перелічено 31 сімейний двір). Цікаво також, що своїх слобожанських маєтностей полковник возив ліс (на дрова та для будівництва) до своєї резиденції в Гадячі.

Згаданий акт містить багату топонімічну та генеалогічну інформацію. Ширшу зацікавленість можуть, зокрема, викликати імена слобідських старшин згаданих у цьому джерелі – сотників: лебединського Софрона Васильєва, бобровенського Василя Ковальчука, межирицького Івана Штепи. Останній особливо цікавий, адже це ще один ватаг переселенської валки, в інших джерелах його звуть «задніпровським полковником» [648], а походив він, напевно, з Уманщини.

У підсумку зазначимо, що гадяцький полковник Михайло Васильович є доволі колоритним прикладом кар’єри слобожанця в Гетьманщині, що зайвий раз показує прозорість гетьмансько-слобожанського кордону наприкінці ХVII ст. та єдність двох регіонів козацької України. Цей таки старшина своєю діяльністю яскраво засвідчив принадність для старшинської еліти власності «за кордоном». Згодом, у суто слобожанський період своєї кар’єри, М. Васильович продемонстрував на той час ще рідкісний для українця успіх інтеграції до російських владних структур і, зрештою, спробу підготовки зі слобідськоукраїнської площадки реваншу клану Самойловичів над новим гетьманом – Іваном Мазепою.

Примітки

604. Маслійчук В. Козацька старшина слобідських полків другої половини ХVII – першої третини XVIII ст. – Харків, 2009. – 356 с. (згадки Михайла Васильовича на стор.83, 86, 133- 4, 144, 153, 251).

605. Волконская Е.Г. Род князей Волконських. – СПб., 1900. – С.458-480.

606. Кривошея В. В. Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія. – К., 2010. – С. 246; Лунін С. Іван Самойлович. – Харків, 2013. Лунін таки додає, що Михайло Васильович мав двох старших сестер – Марію і Юхимію (дружина знаного Павла Полуботка). На 1681 р. батьки Михайла Васильовича, були живі і мешкали в Лебедині, див.: Багалей Д.И. Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства (Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губ.) в XVII – XVIII столетии. – Харьков, 1886. – С. 112.

607. Кривошея В.В. Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія. – С. 246.

608. Див. «показание войскового товарища Михайла Васильева о военных действиях гетьмана Самойловича и князя Ромодановского против Турок под Чигирином» від 8.ІХ.1677 р., що є докладним звітом про хід кампанії 1677 р.: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – Т.ХІІІ. – СПб., 1885. – С. 297-305.

609. Там само. – С. 719-720.

610. Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. – Т.4: П-С. – К., 1914. – С. 477-478. Про родину І.Самойловича є й свіжа російська праця: Кочегаров К.А. Русское правительство и семья украинского гетмана Ивана Самойловича в 1681-1687 гг. – Москва, 2012. – 224 с.

611. Див. « "Синопсиса" 1680 року».

612. Описание документов и бумаг, хранящихся в Московском Архиве Министерства юстиции. – Кн.13. – М., 1903. – С. 295. З 1682-1685 рр. походять також згадки про намір полковника будувати монастир на землях своєї вотчини (під Лебедином?), див.: Там само. – С.463-464. Справа в тому, що ще з 1676 р. є згадка, що тут мешкає чернець (пустельник?), див.: Михайловская пустынь // Филарет (Д.Г.Гумилевский). Историко-статистическое описание Харьковской епархии. Отделение 1. Краткий обзор епархии и монастыри. – Харьков, 1859. – С. 253-258.

613. Статейный список стольника Василия Тяпкина и дьяка Никиты Зотова, посольства в Крым в 1680 году для заключения Бахчисарайского договора / издал Н.Мурзакевич. – Одесса, 1850. – С. 252-257.

614. Описание документов и бумаг, хранящихся в Московском Архиве Министерства юстиции. – Кн.13. – С. 445.

615. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – Нью-Йорк–Київ–Львів–Париж–Торонто, 2001. – С. 66.

616. Кривошея І. І. Неурядова старшина Української козацької держави (XVII-XVIII ст.). – К., 2014. – Т. 1. – С. 99 (оригінал присяги: РДАДА. – Ф. 229. – Оп. 2. – Спр. 54).

617. Матеріали російської місії з обміну полонених у Переволочні з вересня 1683 р. зберігалися у зібранні Румянцевського музею (нині Російська державна бібліотека в Москві), див.: Московский Публичный и Румянцевский музеи. Собрание рукописей И.Д.Беляева / А.Викторов. – М., 1881. – С. 87 (нині це Ф. 027, 028, 029 Науково-дослідного відділу рукописів Російської державної бібліотеки в Москві). Про розміни у Переволочні 1685 р. за участі М.Васильовича та сєвського воєводи, ближнього окольничого Романа Леонтійовича Неплюєва згадав і літопис С.Величка (том 2, розділи 22 і 26). Існує розлогий звіт самого М.Васильовича про його місію в Переволочні 1685 р., див.: РДАДА. – Ф.123. – Оп.1. – Спр.1685 р., №27. Про розмін з 8.Х.1685 р., див. також: Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т.V. – С.186-189. Згадки про переволочанські розміни див.: Станіславський В. Запорізька Січ та Річ Посполита. 1686-1699. – К., 2004. – С.225; ПСЗ. – Т.2. – С. 643-644 (шертна грамота кримського хана від 8.ХІІ.1684 р.). Про місію окольничого Леонтія Романовича Неплюєва в Переволочну для розміну полоненими поінформований Патрик Гордон у Києві дізнався 14.ХІІ.1684 р., згодом під 9.І.1685 р. він записав, що російський загін в 500 кінних досі перебуває під Переволочною, а його командир вже тричі посилав до Криму з питанням, чи з’являться татари для розміну, див.: Записки русских людей: события времен Петра Великого. – СПб., 1841. – С. 119, 122. Далі під 30.І.1685 р. Гордон переказав інформацію про хід перемовин з татарами, отриману від гадяцького полковника (себто М.Васильовича), який перебував з росіянами під Переволочною, див.: Тамо само. – С. 123-124 (цікаво, що ставка російської делегації булла саме в Переволочні, а татар навпроти – за Дніпром «в полі»). А з жовтня 1686 р. маємо спеціальний гетьманський наказ М.Васильовичу – по-перше, не допустити пограбування запорожцями розмінного бея, який поїде з «казною» до Криму (бея було наказано попередити, але охорону не давати – козаків ж бо можуть переагітувати запорожці, нехай, мовляв, татарський вельможа сам викликає собі татар-охоронців з Кизикермену); по-друге, також не допустити прохід до Речі Посполитої «своєвільників» з Дона, про просування яких на службу королю Яну ІІІ Собеському прийшли звістки гетьману до Батурина, див.: Кочегаров К.А. Речь Посполитая и Россия в 1680-1686 годах. Заключение договора о Вечном Мире. – М., 2008. – С.408 (посилання на: РДАДА. – Ф.124. – Оп.3. – Спр.491. – Арк.1-1зв. Ймовірно копію цього листа з 7.Х.1686 р. див.: ІР НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.13518- 13635. – Арк.155-155зв.).

618. Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657- 1687). – К.–Львів, 2004. – С. 864-865.

619. Горобець В. Полковник Війська Запорозького: право вільної елекції в світлі козацьких традицій, розпорядчих приписів і політичних реалій // Українська держава другої половини XVII–XVIII ст.: політика, суспільство, культура. – К., 2014. – С. 109.

620. РДАДА. – Ф. 124. – Оп. 3. – Спр. 439.

621. РДАДА. – Ф. 124. – Оп. 3. – Спр. 437.

622. РДАДА. – Ф. 124. – Оп. 3. – Спр. 440, 441.

623. Чтения ОИДР. – М., 1858. – Кн. 1. – Ч. 2. – С. 301.

624. Там само. – С. 327.

625. Кривошея В. В. Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія. – С. 247.

626. ІР НБУВ. – Ф. ІІ. – Спр. 13518-13635. – Арк. 215-216.

627. РДАДА. – Ф. 229. – Оп. 5. – Спр. 379 (84 арк.).

628. Маслійчук В. Вказ. праця. – С. 251; Описание документов и бумаг, хранящихся в Московском Архиве Министерства юстиции. – Кн. 13. – С. 539.

629. РДАДА. – Ф. 229. – Оп.4. – Спр. (Стовпчик) 41, ч. 2. – Арк. 588-606 (в опису – с. 26зв.).

630. ІР НБУВ. – Ф. ХХІХ. – Спр. 158. – Арк. 95-96.

631. ІР НБУВ. – Ф. ХХІХ. – Спр. 158. – Арк. 59зв.-60.

632. * У Разрядному приказі є «спірна справа» про помісні землі: за чолобиттям колишнього полковника стольника Михайла Васильовича Галицького про відвід і відграничення йому покупних його земель в Олешенському уєзде (Олешня під Охтиркою) і про надання йому «примерних» земель і лісів із сусідніх порожніх земель і за чолобиттям олешенців (дворян і дітей боярських) про заборону Гадяцькому скуповувати помісну землю, див.: Разрядный приказ (начало ХVІ в. – 1711 г.). Опись столбцов дополнительного отдела фонда №210. – М., 1950. – С. 97 (нині: РДАДА, ф. 210, оп. 17, спр. 163 за 1681-1700 рр., арк. 1-132).

633. Здається, 1690 р. М.Васильовича з його родичем Полуботком знову за щось судили, див.: РДАДА. – Ф. 229. – Оп. 3. – Спр. 63. З 1696 р. (може таки з 1690 р.?) маємо чолобитну мешканців Олишевки (Олешні) на охтирського полковника Михайла Васильовича Гадяцького про купівлю і захоплення ним їх міських земель і вирубку лісів в Олишевському уїзді, див. РДАДА. – Ф. 229. – Оп. 5. – Спр. 525.

634. ІР НБУВ. – Ф. ХХІХ. – Спр. 151. – Арк. 24-26зв.

635. Там само. – Арк. 54-57.

636. Листи Івана Мазепи. 1687-1691 / Упорядн. В.Станіславський. – Т. 1. – К., 2002. – С. 393.

637. Модзалевский В. Л. Вказ. праця. – С.4 79. Гетьмана І.Мазепу, про заслання до Сибіру М. Васильовича повідомили грамотою з Москви від 10.ХІІ.1692 р., див.: ІР НБУВ. – Ф. ХХІХ. – Спр. 158. – Арк. 37.

638. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / упоряд. С.О.Павленко. – К., 2007. – С. 321.

Звинувачення озвучив російський дипломат, думський дяк Ємельян Українцев.

639. РДАДА. – Ф. 124. – Оп. 1. – Спр. 1693 р., №64.

640. Акты, до маетностей Полуботков относящиеся // Чтения ОИДР. – М., 1862. – Кн. 3 (отд. V). – С. 110-111. За урядовою відпискою до Сєвського столу маєтність с.Михайлівка з присілками та усіма угіддями надали І.Обидовському указом з 27.ХІІ.1692 р., див.: ІР НБУВ. – Ф. ХХІХ. – Спр. 158. – Арк. 37.

641. Модзалевский В. Л. Вказ. праця. – С. 480.

642. Кривошея В. В. Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія. – С. 247.

643. Модзалевский В. Л. Вказ. праця. – С. 480.

644. Там само. – С. 479. Л. Полуботок згодом вираховував й інші маєтності М. Васильовича експропрійовані гетьманом Мазепою: двір у Гадячі (переданий у власність нового гадяцького полковника Михайла Боруховича), хутір приєднаний до володінь Гадяцького замку, млини на р. Грунь і куплені землі у Гадяцькому полку роздані кому гетьман забажав, див.: Акты, до маетностей Полуботков относящиеся. – С. 110-112.

645. Вже з 1680-1681 рр. є скарга на захоплення Михайлом Васильовичем помістя російських дітей боярських з м.Кам’яного («на Озоцкий колодезь и по речке Грунке»), а лебединці оповідали, що гетьманський племінник вже 1676 р. почав претендувати на місцеві землі (тоді отримав дачу на 50 дворів, а 1680 р. просив і отримав прибавку), див.: Багалей Д. И. Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства… – С. 100-101. Окрема тяжба лебединців з М.Васильовичем з 1681 р., див.: Там само. – С. 103-114 (на той момент у лебединській маєтності гадяцького полковника мешкало до 800 підданих). Випис з межових книг від 27.ІІІ.1681 р. на землі «лебединських черкас» згадує про понад 700 дворів, якими тут володіє М. Васильович, на цих землях у нього дві фортечки – одна із зрубів-«тарас» заповнених землею, має три брами, а друга – з 4 невеликими дерев’яними баштами без дахів, 4 хвіртками-«виводами» та 1 проїжджою брамою, у слободі – церква Різдва Богородиці, 2 млини та винниця, див.: Гуров В. В. Сборник судебных решений, состязательных бумаг, грамот, указов и других документов, относящихся к вопросу о старозаимочном землевладении в местности бывшей Слободской Украины. – Харьков, 1884. – С. 540-542.

646. Текст цього надання також опублікований, див.: Миллер Д. П. Архивы Харьковской губернии // Сборник Харьковского Историко-Филологического Общества. – Т. 13. – Харьков, 1902. – С. 291-297.

647. Там само. – С. 297-299.

648. Маслійчук В. Вказ. праця. – С. 76.

Опубліковано: Гетьман Петро Дорошенко та його доба в Україні. – Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, 2015 р., с. 268 – 278.