Могила Петра Дорошенка в Яропольці

Сергій Лепявко

У 1676 році Петро Дорошенко зрікся булави і його поселили спочатку в Сосниці Чернігівського полку, а потім вивезли до Москви. Царський уряд прийняв гетьмана як почесного бранця, тому доля Дорошенка склалася зовсім інакше, ніж доля навіть багатьох прибічників Москви. Упродовж кількох років Петро Дорошенко був воєводою у Вятці, а з 1682 р. безвиїздно жив у Ярополчі (нині Ярополець Волоколамського району Московської обл.). Йому надали великі маєтності з присілками, разом з тисячами душ кріпаків і він доживав віку як багатий землевласник [649].

Після смерті у 1698 році Петра Дорошенка поховали у центрі села Ярополча під правим крилосом церкви Параскеви. Могилу накрили великим білим каменем з відповідним написом: «Лhта 7206 ноября в 9-й день преставился рабъ Божій гетманъ войска запорожского Петръ Дорофеевичъ Дорошенко, а поживе отъ рождества своего 71 годъ положенъ бысть на семъ мhсте». Плита була головним охоронцем праху гетьмана впродовж трьохсот років. Разом з нею, попри всі перипетії, збереглися й останки гетьмана. Залишилося кілька зображень його поховання різних часів, словесних описів і спогадів очевидців, пов’язаних з ним.

Церква була дерев’яною і в середині ХVIII ст. її розібрали, а нову церкву поставили в іншому місці, поблизу панської садиби. Господарі маєтку спорудили над могилою Петра Дорошенка дерев’яне перекриття на кам’яних стовпах. Малюнок цієї споруди зберігся і «Истории Малороссии» Дмитра Бантиш-Каменського. На той час могила була занедбана, усе навкруги поросло бур’янами. Кладовище теж перетворилось на пустир. Проте пам’ять про гетьмана ще ледь жевріла. Як писав Бантиш-Каменський: «один раз на рік, у день смерті честолюбця, слвжителі олтаря приходять на могилу молити небо про спокій душі його» [650]. Є згадка, що богослужіння на могилі гетьмана започаткував інший знаменитий українець Дмитро Туптало (Ростовський), який з 1702 року жив поряд під Москвою, отримавши сан митрополита ростовського і ярославського [651].

Доля могили Петра Дорошенка була тісно пов’язана з долею його маєтку. У Московщині гетьман одружився з Агафією Єропкіною, від якої мав двох синів – Олександра і Петра. У 1717 році Петро продав свою частину маєтку графові Чернишову. Олександр Дорошенко одружився з Парасковією Пушкіною, далекою родичкою поета. Їхня єдина донька Катерина вийшла заміж за Олександра Загряжського, родича Григорія Потьомкіна. Дружиною Катерининого сина Миколи була донька Кирила Розумовського Наталя. Таким чином поєдналась кров двох українських гетьманів. Маєток Катерини Ярополчу успадкував інший син Катерини – Іван Загряжський, внучкою якого була Наталія Гончарова, дружина Олександра Пушкіна [652].

Головним в цій родинній історії було те, що маєток Петра Дорошенка належав його нащадкам по жіночій лінії. В дворянських сім’ях добре пам’ятали власні родоводи, тому спадкоємці не могли не знати про свого знаменитого предка. Проте для них гетьман був нецікавим. Адже, попри службу воєводою, він не належав до кола вірних слуг царів і тому не відповідав уявленням про основні чесноти російського дворянства. Тож могилу Петра Дорошенка доглядали лише вряди-годи, хоча панський маєток по-сусідству пишно розбудовували протягом всього XVIII ст.

Такою ж занедбаною, як і Бантиш-Каменський, побачив могилу Олександр Пушкін, який відвідував Ярополець у 1833 і 1834 роках. Це вразило поета, хоча він і не відзначався любов’ю до України та українських гетьманів. Як писав він дружині, теща порозводила «городи над тлінними останками твого прадіда Дорошенка, до якого я ходив на поклоніння» [653]. Брат дружини пообіцяв поправити могилу і додержав свого слова [654]. Над могилою звели невелику капличку, яка простояла понад сто років.

Найколоритніший опис могили Дорошенка, що припадає на другу половину ХІХ ст., залишив В.Краснов, який виріс в Яропольці, а потім опинився в Україні. Усередині капличку прикрашали невеликий іконостас і різьблені позолочені фігури. Капличка мала залізні двері, які ніколи не закривались. Її здебільшого ніхто не доглядав і вона була вкрай запущеною.

Своєрідну пам’ять про Петра Дорошенка зберігав місцевий люд. У часи кріпосного права в народі ходили перекази, що гетьман заповів відпустити всіх селян на волю, і навіть звелів викарбувати напис про це на могильному камені. Проте нібито поміщики збили цей напис сокирою. Можна припустити, що Дорошенко залишив по собі добру пам’ять серед частини простолюду, оскільки на могилі іноді ставили свічки, залишали гроші на спільну свічку, а на Пасху приносили розфарбовані яйця. Власне, згадка сучасника про розфарбовані яйця може навести на думку, що цю традицію підтримували місцеві нащадки українців, з тих, хто свого часу перебували в оточенні Петра Дорошенка.

Після скасування кріпацтва в Ярополчі відбувались ярмарки, на яких продавали льон. Найзручнішим місцем їх проведення виявилось закинуте кладовище посеред села над високим берегом річки Лами, якою возили товар. Торгівля велась прямо на могилах, через них їздили вози, і тут же стояли трактири і ярмарковий балаган. Дорошенкову могилу від загибелі врятувала капличка. Їх ще й обгородили, тому вона збереглась. Проте залишки іконостасу, ангелів та ікони порозтягали, а капличку засипали базарним сміттям [655].

Та й це виявилось не найстрашнішим для останків Петра Дорошенка. На початку зими 1887 року хтось намагався розкопати могилу, шукаючи золоту булаву, шапку і зброю, прикрашені дорогоцінними каменями, та інші скарби гетьмана. Копали вночі, землю викидали на сніг. В центрі села це не можна було не помітити, тому місцевий мировий суддя і повітові урядники розпочали з цього приводу слідство. Грабіжників не знайшли і представники влади вирішили … самі завершити розкопки. Офіційні скарбошукачі не змогли підважити могильного каменю, тому підкопались до нього збоку. В. Краснов писав:

«Коли проводилось слідство, кістки гетьмана витягли з могили й виклали на камені, і я виразно памятаю, як брязкав і стукав залізний лом об склеп і якусь металеву плиту, і як хрускали кістки, коли їх мотузкою витягали із землі, бо камінь, напевно, їх щільно притис. І кістки потім, до речі сказати, добре збережені і богатирських розмірів, як казали тоді, з черепом разом лежали місяців зо два непоховані наверху каменя, наганяючи страх на нас, дітей, і ми далеко обходили капличку, коли траплялося ввечері йти по вино в шинок…» [656].

Кістки нарешті знову закопали, але, як бачимо з цього сумного свідчення, «государевы холопы» і після смерті не давали гетьманові спокою. Чи випадкова історія цих розкопок? Очевидно, що ні. Згадаємо Шевченка: «І могили мої милі москаль розриває». Неподалік від могили Петра Дорошенка знаходилась могила графа Чернишова, вся в мармурі і граніті, зразково доглянута, хоч граф і не мав нащадків. Та його статус був пов’язаний з тим, що він, вихідець з польської шляхти, в молодості служив кучером царю Петру І.

1903 року на могилі Петра Дорошенка побували Дмитро Яворницький і Володимир Гіляровський. Останній відзначив, що капличка занедбана, і памятник тепер теж занедбаний. Присоромлені гостями господарі маєтку, ті ж самі Гончарови, знову пообіцяли подбати за могилу. Цікаво, що у власників маєтку зберігалося, невідомо ким і коли виготовлене, мармурове погруддя Петра Дорошенка. Потім воно опинилось у краєзнавчому музеї [657].

В наступні десятиріччя, особливо у 1920-30-ті роки, поховання все більше занепадало. Навіть незрозуміло, як в центрі соціалістичного села, біля правління колгоспу, який свого часу відвідав Ленін, воно взагалі збереглося.

Під час Другої світової війни в селі декілька тижнів стояли німці. Після їхнього відступу приїхала комісія з розслідування фашистських злочинів. Збереглась зроблена комісією фотографія могили Дорошенка. На підлозі каплички валялись шматки штукатурки, довкола був бруд, але слідів серйозних пошкоджень пам’ятки не видно. Проте комісія зарахувала занедбаний стан могили до злочинів фашизму проти радянської культури.

«Жертва війни» спокійно простояла ще двадцять років, а потім капличку розібрали на колгоспні потреби. У місцевому музеї з цього приводу є соромязливе пояснення: «Зруйнова у війну гарматами, розібрана у 1953 році».

Невідомо, чи мали б ми досі цю святу для українців пам’ятку, якби не увага до неї місцевого краєзнавця А. Кожемяко. Протягом кількох десятків років вона доглядала поховання, позначене надмогильним каменем. Було зроблено металеву огорожу, на яку прикріплено табличку з досить об’єктивною довідкою про Петра Дорошенка з радянської енциклопедії 1960-х років. На могилі росла червона калина [658].

Наприкінці 1980-х років туман забуття навколо могили Петра Дорошенка розвіявся. До неї раз-по-раз приїжджали земляки з московського «Славутича» і з України. У 1999 році відновили капличку, за зразком каплички, яка існувала у 1848-1953 роках [659]. Велись розмови про можливість перенесення праху гетьмана до України, Але остаточної думки з цього питання не було сформульовано.

Примітки

649. Петровський М. З життя Петра Дорошенка на Московщині // Записки наукового товариства імені Шевченка. – Т. С. – Львів, 1930. – С. 243-250.

650. Бантыш-Каменский Д. История Малороссии. – М., 1941. – Ч. ІІІ. – С. 29.

651. Могила гетьмана Петра Дорошенка // www.ukrainianplaces.com.

652. Ободовская И. Дементьев М. Пушкин и Яропольце. – М., 1982. – С. 21.

653. Пушкин А. С. Сочинения. – Л., 1948. – Т. 15. – С. 74.

654. Гиляровский В. Ярополец // Столицы и усадьбы. – 1914. – № 5. – С. 3.

655. Краснов В. Могила гетмана Дорошенка // Киевская старина. – 1900. – № 7-8. – С. 4.

656. Там само. – С. 9.

657. Гиляровский В. Ярополец // Столицы и усадьбы. – 1914. – №5. – С. 3.

658. Леп’явко С. Доля могили Петра Дорошенка // Памятки України. – 1992. – №2-3. – С. 42-44.

659. Часовня в Яропольце // www.temples.ru.

Опубліковано: Гетьман Петро Дорошенко та його доба в Україні. – Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, 2015 р., с. 278 – 283.