Корсунщина
в житті гетьмана Петра Дорошенка

Станіслав Степенькін

Гетьман Петро Дорошенко був непересічною особою в історії України. На його правління відноситься остання спроба відновлення єдності України в період Руїни. При ньому наша країна на деякий час була об’єднана під єдиною владою. Але при ньому і настав апогей Руїни, коли в результаті кровопролитних воєн вся Правобережна Україна була перетворена на безлюдну пустку. Тому Тарас Шевченко назвав його «останнім козаком» та «сонцем Руїни». Певну роль в житті цього гетьмана відіграла і Корсунщина.

У 1666 р. після зречення Тетері на козацькій раді в Чигирині П. Дорошенка було обрано гетьманом. Після цього за його наказом з Правобережжя були вибиті польські та московські війська. Дорошенко почав похід на Лівобережжя і 18 червня 1668 р. він проголосив себе гетьманом всієї України на обох берегах Дніпра. Однак Україна не була об’єднаною і року. Адже після вищенаведених подій Дорошенко змушений був повернутися на Правобережжя. Замість себе на Лівобережжі він залишив чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного. Той бачачи, що йому не вдасться боронитися від московської армії, зрадив П. Дорошенка і на козацькій раді був обраний гетьманом. Через ці події, Дорошенко, зневірившись у можливості самотужки втримати владу, вирішив заключити союз з Османською імперією.

У березні 1669 р. сталася подія, яка значно змінила історію України та особисте життя Петра Дорошенка. Тоді гетьман скликав козацьку раду у Корсуні, «як найславнішому місті», на якій було вирішено перейти під владу Туреччини [373]. На раді було прийнято Корсунські статті, які зазначали, що Україна є васалом турецького султана.

Про Корсунську раду повідомляло багато різних джерел. Перш за все слід вказати українських інформаторів. Так, на допиті, київські козаки Степан Яременко та Василь Глущенко повідомляли, що рада відбулася 24 березня. На ній була присутня майже вся правобережна старшина, а також декілька представників Лівобережжя. Також на раді перебував посланець турецького султана. У Корсуні „Дорошенко де із старшиною … вирішили, що з турським салтаном і з кримським ханом у приязні бути… Да на раді ж де вирішили, що при Дорошенку війську бути реєстрових козаків тільки двадцять тисяч, а сердюцькі полки козаки вирішили розпустити» [374]. Про перехід України під протекторат Османської імперії повідомляли також архімандрит Києво-Печерської Лаври Інокентій Гізель та козак Фездір Тихонов [375]. Останній повідомляв, що під час присяги турецькому султані Дорошенко «салтанський каптан і лист… цілував» [376].

Про перехід українців під протекторат Туреччини повідомляли й московити, які вийшли з українського полону. Це прапорщик Осіп Соболєв, поручник Тімофєй Кромін та донський козак Абросім Тєлєшов [377]. Наприклад, Кромін вказував, що хоч П. Дорошенко з козаками і вирішили перейти у підданство до Османської імперії, «однак присяги в цьому ще не чинили» [378]. Козаки присягнули трохи пізніше.

Про Корсунську раду повідомляли і польські джерела. Так у зведеній інформації різних польських шпигунів вказувалося, що на раді було вирішено почати війну з Москвою і «козакам наказано готуватися йти за Дніпро, а іншим – не знати куди, бо турецький посол, так кажуть, прохав дати на допомогу туркам двадцять тисяч козаків» [379].

Перехід під владу Османської імперії не викликав захоплення в народу, який вважав що гетьман «запродав Україну в турецьке ярмо». Війна з Польщею та Московщиною то розгорялася, то затухала. Як писав у своєму листі Дорошенко до сина кримського хана Девлет-Гірея: «москалі й барабаші (заколотники, лівобережні полки – С.С.), обома сторонами Дніпра на мене війною прийшовши, всі міста з людьми на свою (ліву – С.С.) сторону перегнали» [380]. У 1671 р. в Корсуні правобережні козаки знову підтримали гетьмана П. Дорошенка, від якого були відпали у 1670 р., підтримавши польського ставленика, гетьмана Михайла Ханенка [381]. Тому Дорошенко, якого тіснили поляки, з козаками і татарами розташувався в цьому місті й почав сильно укріплювати його, використовуючи для цього могутній потенціал Корсунської фортеці. Осінню 1671 р. ніжинський воєвода Івана Ржевский повідомляв московському царю, що московський стрілець Стєнька Прокофьєв певний час перебував у Корсуні у родичів своїх і говорив, що «із Корсуня їхати не можна, оскільки де там війна велика, проїзду немає» [382].

Внаслідок постійних збройних сутичок, на 1674 р. Дорошенку залишилась сама руїна. До того ж через зраду генерального судді Якова Улізка та корсунського полковника Михайла Солов’я майже всі правобережні полки піддалися московському царю [383]. Багато тисяч людей загинуло, багато було забрано в татарську неволю, а ще більше розбіглося. Людні колись міста стали пусткою. Колишня популярність Петра Дорошенка обернулась в ненависть проти нього. Тому, у вересні 1676 р. він передав гетьманські клейноди Самойловичу і здався.

На цьому скінчилося бурхливе політичне життя П. Дорошенка. На останок слід відмітити, що існує певна група особистих документів Дорошенка, яка пов’язана з Корсунщиною. Перш за все це універсал про підтвердження прав Київського Свято-Микільського монастиря на перевіз через Дніпро від 23 березня 1669 р., який був підписаний: «Дан в Курсоні (Корсуні – С. С.), 13 марта, 1667 року» [384]. Також з-під Корсуня Дорошенко 13 червня 1674 р. відправив листа лівобережному гетьману І. Самойловичу з пропозицією про мир [385]. Корсунщини стосувалися і два універсали Дорошенка. В одному, від 10 липня 1671 р., він звертався до обивателів стеблівських з проханням передати Мошенському монастирю млин «в Стеблеві на реці Росі стоячій» [386]. У другому, від 23 грудня 1674 р., гетьман закликав козаків Паволоцького і Білоцерківського полків, щоб зі своїми сім’ями йшли до Корсуня і укріпили місто. Дорошенко обіцяв для їхнього захисті стати під цим містом [387].

Примітки

373. АЮЗР. – Т. 8. – С. 127.

374. Там само. – С. 145.

375. Там само. – С. 130, 202.

376. Там само. – С. 202.

377. Там само. – С. 137, 138, 186.

378. Там само. – С. 137.

379. Мицик Ю. А. Документи XVII ст. про Корсунь // Корсунський часопис. – 1997. – № 5. – С. 15.

380. АЮЗР. – Т. 9. – С. 294.

381. Гаврилюк О. Таємниці минулого козацької Лисянки. – К., 2012. – С. 94.

382. АЮЗР. – Т. 9. – С. 580.

383. Літопис гадяцького полковника Григорія Граб’янки. – К., 1992. – С. 148.

384. Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657 – 1687). – К. – Л., 2004. – С. 424.

385. Маркевич М. Малороссия от смерти Хмельницкого до падения Мазепы. 1657 – 1709. Период пятый // Відділ рідкісної книги наукової бібліотеки ДНУ. – Т. 2. – С. 237.

386. Універсали Івана Мазепи. 1687 – 1709. – К. – Л., 2002. – С. 475.

387. Мицик Ю. А. Кілька документів з історії Черкащини XVIІ – XVIІI ст. // Корсунський часопис. – 2004. – № 11. – С. 4-5.

Опубліковано: Гетьман Петро Дорошенко та його доба в Україні. – Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, 2015 р., с. 193 – 196.