Гетьманування Петра Дорошенка у контексті вітчизняного державотворення та етнокультурного розвитку України в другій половині ХVII ст.

Юрій Фігурний

Актуальність заявленої проблематики полягає у тому, що аналізуючи гетьманування П. Дорошенка у контексті вітчизняного державотворення та етнокультурного розвитку України у другій половині ХVII ст. маємо можливість сконцентрувати увагу на тих складних і важливих моментах вітчизняної минувшини і фахово розкрити як закономірності, так і особливості буття України й українців у ті складні, буремні часи.

З часу відновлення Української державності у кінці ХХ ст. особистість П. Дорошенка й доба його звитяжного і водночас трагічного державотворчого чину зацікавила багатьох дослідників. Окремі аспекти цієї проблематики висвітлювали у своїх працях такі вчені: О. Апанович, Т. Балабушевич, В. Брехуненко, О. Бойко, В. Газін, В. Горобець, О. Гурій, О. Дан, Я. Шашкевич, В. Заруба, М. Кравець, М. Крикун, С. Леп’явко, Л. Мельник, Ю. Мицик, І. Овсій, В. Смолій, В. Степанков, О. Струкевич, О. Чувардинський, Т. Чухліб, В. Шевчук, М. Шекір, Н. Яковенко та ін.

Мета дослідження полягає в тому, щоби на підставі комплексного аналізу наукової літератури охарактеризувати гетьманування П. Дорошенка у контексті вітчизняного державотворення та етнокультурного розвитку України у другій половині ХVII ст.

Для досягнення мети є доцільним вирішення таких дослідницьких завдань: осягнути передумови і сутність «Руїни»; розглянути основні етапи становлення військової і політичної кар’єри П. Дорошенка; проаналізувати його гетьманування у контексті українського державотворення; стисло охарактеризувати етнокультурний розвиток України у другій половині ХVII ст.; зясувати підсумок гетьманування П. Дорошенка.

Відхід у небуття у 1657 р. гетьмана Богдана, організатора й керівника Хмельниччини (Національно-визвольної війни та соціальної (козацько-селянської) революції під керівництвом Б. Хмельницького в 1648-1657 рр.) і творця відновленої Української держави у форматі Гетьманщини, призвів до збройного протистояння на українських землях, т. зв. «Руїна».

Руїна – таке коротке, але ємкісне слово. Це поняття першим увів у науковий обіг видатний вчений-українознавець М. Костомаров для визначення кривавих міжусобиць на землях України в 50-80-х роках ХVІІ ст. Руїна – складне явище. Передусім, це внутрішня громадянська війна українців з українцями, але не тільки. Це і кровопролитні сутички із зовнішніми агресорами – це збройна боротьба українців з поляками, росіянами, татарами, турками. Історик С. Лях вважає, що характерними особливостями Руїни були ослаблення Української держави, драматична боротьба старшинських угруповань за гетьманську булаву, брутальні втручання сусідніх потужних держав в українські внутрішні справи задля досягнення власних загарбницьких планів, занепад визвольних ідей, а як підсумок усього цього – розчленування України, втрата незалежності молодою Українською державою, величезні людські жертви і матеріальні руйнування [17].

Але Руїна не тільки історико-хронологічний період в історії України. Це, насамперед, безжалісна війна всіх проти всіх. Руїна – це коли сьогодні союзник стає ворогом, в завтра стає союзником і навпаки. Проте найбільший жах цієї ситуації полягає в тому, що все це кровопролиття відбувалося на українських етнічних землях і віддзеркалилося на долі кожного українця, від козака, селянина, міщанина і до гетьмана, в тому числі на життєвому шляху П. Дорошенка.

Становлення майбутнього гетьмана, як особистості, як патріота, як політика, як державника, відбувалося, як вже зазначалося вище, під патронатом Богдана Хмельницького. Народився П. Дорошенко у Чигирині 1627 року в стародавній і заможній козачій родині [18]. Вчений Д. Дорошенко писав: «Ми не знаємо, де і коли він учився, і тільки з того, що він добре знав польську й латинську мову, як це видно з його листів, з того, що він у своїх промовах виявив ознайомленість з всесвітньою історією, можна думати, що він учився або в Києво-Могилянській Колегії, або в якійсь польській школі» [19].

Визначна дослідниця українського козацтва О. Апанович так описала його змужніння:

«Військову службу молодий Дорошенко почав у козацькому війську – весною 1648 р. у складі тритисячного повстаневого загону, очолюваного Богданом Хмельницьким, він вийшов із Запорізької Січі на волость. Отже, з перших кроків Визвольної війни українського народу 1648-1657 років Петро Дорошенко брав у ній участь, спочатку рядовим козаком , а в 1649 р. його записали до реєстру Запорозького Війська гарматним писарем Чигиринського полку, що передбачало певний рівень освіченості й професійне знання гарматної справи. У 1657 р. Хмельницький признав Дорошенка прилуцьким полковником. Так майбутній гетьман формувався як полководець, політик, дипломат, пройшовши школу Богдана Хмельницького» [20].

Всі вище перераховані здібності та якості мали допомогти П. Дорошенку не тільки опанувати гетьманську булаву, але і об’єднати розірвану навпіл по Дніпру Україну, відновити її Соборність. Щодо політичної ситуації, то вона на українських землях була дуже складною. Ідея самостійної і соборної України, яка тільки-тільки почала утверджуватися в козацько-гетьманському середовищі в силу перерахованих вище причин, опинилася перед загрозою знецінення і знищення. А вже після так званої Чорної ради в Ніжині у 1663 р., Україна зазнала поділу на два гетьманати – Лівобережний, в якому гетьманував І. Брюховецький і на Правобережний, на чолі з гетьманом П. Тетерею. Саме після цього розпочався найжахливіший період міжусобиць, заколотів, воєн, які не тільки підривали силу української нації, знищували народне господарство, руйнували міста, містечка і селища, перетворюючи тим самим колись квітучі землі матінки – України на пекло. Правобережжя було охоплене антигетьманськими повстаннями. Відчувши, що втрачає грунт під ногами, у квітні 1665 р. П. Тетеря утік до Польщі, прихопивши з собою військову скарбницю, клейноди, хорогви, гармати й архів [21].

Зразу ж після відставки П. Тетері на Правобережжі розпочалася боротьба за гетьманство. Першим виявив гетьманські амбіції медведівський сотник С. Опара. Згодом до нього приєдналися ще декілька претендентів, зокрема і П. Дорошенко. Саме онук М. Дорошенка Петро зрештою зумів вирвати булаву з рук С. Опари. Так цю визначну подію описав козацький літописець Самійло Величко:

«Року… 1666. Петро Дорошенко, лишаючись у Чигирині названим у минулому 1665 році гетьманом, а через те, що був умілий у всяких речах, одне через дари, а друге – через обіцянку, кому належало, майбутньої своєї ласки й уваги, досяг з успіхом того, що був наділений цілковитим гетьманським гонором. Бо коли на Водохрещу з’їхалися в Чигирин тогобічні полковники з іншою старшиною та виборнішим товариством, учинено було раду щодо гетьманства і без довгих роздумів одностайно проголошено і затверджено його ж. Дорошенка, на тоді черкаського полковника, гетьманом. Йому відразу вручили військові клейноди, а вірність та щирість закріпили взаємною присягою – гетьман військові, в військо гетьманові. При якому монархові будуть лишатися – чи російському, чи польському, не визначали» [22].

Гетьманування П. Дорошенка (1665–1676) стало добою великих сподівань і величезних розчарувань. Перші кроки тридцятивосьмирічного гетьмана були направлені на приборкання анархії та наведення елементарного порядку в Правобережній Україні. Ліквідувати заколоти овруцького полковника В. Децика й уманського ватажка В. Дрозденка, гетьман значно посилив свій військово-політичний потенціал. У своїй боротьбі за владу, соборність і самостійність Української держави П. Дорошенко спочатку опирався на кримських татар (саме завдяки їх підтримці він і став гетьманом). Так, на початку 1666 р. у Лисянці була проведена старшинська нарада, де присутні в цілому схвалили його амбітні державницькі плани, а саме «вигнати всіх ляхів із Правобережжя до Польщі, вступити в союз із кримським ханом і весною йти на лівий берег Дніпра, щоб з’єднати його з Правобережною Україною під однією булавою» [23].

Коли перемовини з річпосполитською владою зайшли в глухий кут, П. Дорошенко заручившись підтримкою кримського хана Адигіль-Гірея восени 1666 р. розпочав бойові дії супроти коронярів. Вони тривали майже рік і завершилися восени 1667 р. Підгаєцьким мирним договором, за умовами якого гетьман визнав підданство короля Яна Собеського і відмовився від усіх інших протекцій та дозволив магнатам і шляхті повертатися до своїх володінь. У свою чергу річпосполитська влада визнала кордон Правобережного Гетьманату по річці Горині, а коронне військо повинно було покинути його землі. В. Смолій і В. Степанков так охарактеризував завершення збройного протистояння П. Дорошенка з Варшавою:

«Замість об’єднання Правобережної і Західної України йому довелося задовольнитися збереженням у своїх руках гетьманської булави, перемир’ям, підтвердженням визнання влади короля і туманними перспективами ухвал обіцяної комісії» [24].

Цього ж 1667 р. відбулася важлива подія, яка суттєво вплинула на українські державотворчі процеси другої половини XVII ст. 9.02 (30.01 за ст. ст.) 1667 р. у с. Андрусові (біля м. Смоленськ) був заключний між Варшовою і Москвою т. зв. Андрусівський мир. Він засвідчив завершення війни 1654–1667 рр. і встановлював перемир’я на тринадцять з половиною років. Договір офіційно затвердив на міжнародному рівні розчленування України на Правобережжя і Лівобережжя. Підписавши його Москва вкотре порушила умови Переяславського договору 1654 р., за яким вона зобов’язувалася зберегти соборність Гетьманщини.

Цей важливий зовнішній чинник, до якого додалися вагомі внутрішні фактори (значне посилення царської влади на політичне, соціально-економічне, релігійне життя Лівобережного Гетьманату), врешті-решт призвів до того, що у 1667–1668 рр. Лівобережжя було охоплене збройними виступами супроти ненависних представників московської влади та їх місцевих посіпак. О. Субтельний влучно зазначив, як тільки І. Брюховецький зрозумів, що надто далеко зайшов у своїй промосковській політиці, то почав лавірувати і видав низку універсалів, у яких уболівав за «спустошення коханої неньки-України», і згодом вступив у таємні зносини з П. Дорошенком з метою створення спільної антимосковської спілки, та було вже пізно, бо весною 1668 р., коли полки правобережного гетьмана перейшли Дніпро, розгніваний натовп колишніх прихильників спіймав Брюховецького й забив до смерті [25].

Фізичне усунення від влади І. Брюховецького, дало реальну можливість П. Дорошенку об’єднати розчленовану Україну знову в єдину суверенну Українську Козацько-Гетьманську державу. Ось так прокоментували цю визначну подію В. Смолій і В. Степанков:

«Козацька рада обирає П. Дорошенка гетьманом возз’єднаної козацької України. 20 червня він повідомляв Я. Собеському, що «всі тамтешні полки і люд посполитий, відхиливши російську протекцію і регімент Брюховецького, повністю під стародавній регімент з належним до мене послушенством схилилися». Здавалося, заповітна мрія цього визначного державного діяча здійснилася. Розіслані ним підрозділи до середини липня звільнили Лівобережну Україну. Практично всі стани й соціальні групи українського суспільства підтримували його програму. Митрополит Й. Тукальський розпорядився в церквах Лівобережної України поминати не царя, а «благочестивого і Богом даного гетьмана Петра». Однак подальші події перекреслили всі сподівання гетьмана» [26].

За свідченням Д. Дорошенка, гетьман за короткий час свого правління на Лівобережжі встиг приєднати до себе не тільки козацтво, міщанство і поспільство, але й таку впливову верству як духовенство [27].

Об’єднання Правобережної і Лівобережної України та відновлення потужної Гетьманщини на чолі з П. Дорошенком кардинально змінювало геополітичну і геостратегічну ситуацію в Центрально-Східній Європі. Саме тому Варшава, Москва, Бахчисарай, а згодом і Стамбул приклали чималих зусиль, щоби не лише зруйнувати задуми українського гетьмана, а й дещо пізніше використати його у своїх власних цілях. Першими, влітку 1668 р. розпочали бойові дії коронярі. Для оборони Правобережжя, П. Дорошенко терміново покидає Лівобережжя, залишаючи для його захисту наказного гетьмана Д. Многогрішного.

Ми переконані, це рішення було помилковим. П. Дорошенко мав би перетворити саме Київ на гетьманську столицю і звідти керувати політичними, військовими, соціально-економічними, фінансовими і культурними справами. Тільки Київ як сакральний, державний і духовний центр України й українців міг стати тим стрижнем, завдяки якому Гетьманщина зберегла би свою соборність і суверенність. На превеликий жаль, ні П. Дорошенко, до речі як його попередники і наступники, так і не зрозумів стратегічного значення Києва і, зрештою зазнав дошкульної поразки.

Наступними в українські справи в черговий раз втрутилися кримські татари, визнавши кошового отамана Запорозької Січі П. Суховієнка (Суховія), ще одним лівобережним гетьманом (1668– 1669). У свою чергу поляки підтримали і визнали уманського полковника. М. Ханенка правобережним гетьманом (1669–1674). Не відставали від них і московити, які зуміли схилити наказного гетьмана Д. Многогрішного до підданства Московському царству, зробивши його згодом очільником Лівобережного Гетьманату, і врешті-решт, все це змусило П. Дорошенка шукати вихід з цього скрутного становища. У 1669 р. він приймає протекторат Османської Порти. Проте, гетьман жорстоко помилився у своїх політичних розрахунках, турецька влада не захистила П. Дорошенка та його державне утворення, а лише використала для власних геополітичних і геостратегічних завдань. На нашу думку, саме Москва була головним ініціатором бунту запорожців на чолі з честолюбивим П. Суховієм, а Бахчисарай і Стамбул вкотре вирішили успішно використати міжукраїнські чвари.

Майже через рік, з осені 1670 р. правобережний гетьман М. Ханенко (1669–1674) починає збройну боротьбу з Д. Дорошенком. Згодом, у 1671 р. розпочинається україно-татарсько-польська війна. Невдовзі, в першій половині 1672 р. Правобережна Україна стає ареною кровопролитного збройного протистояння між Річчю Посполитою й Османською імперією. Але найжахливішим у цій ситуації було те, що українці (ханенківці) воювали з українцями (дорошенківцями) не в ім’я України, а заради іноземних геополітичних інтересів. Навіть Бучацький мирний договір 1672 р., за яким Варшава змушена була передати Чигирину Брацлавщину і Південну Київщину, залишивши за собою Галичину, Волинь і Північну Київщину, не приніс спокою українській спільноті. Вже незабаром і Московська держава вирішила загарбати Правобережжя й наприкінці 1673 р. її ставленник лівобережний гетьман І. Самойлович (1672–1687), разом із стрільцями воєводи Г. Ромадановського, рушив на Захід. За короткий час союзники оволоділи найголовнішими містами Правобережної України й у березні 1674 р. у Переяславі на генеральній раді І. Самойлович був «проголошений гетьманом обох боків Дніпра» [28].

Проте, на допомогу П. Дорошенку досить швидко прийшло турецьке військо, яке і відновило статус-кво, але не припинило жахливого кровопролиття на українських землях. Протягом 1674 – 1676 рр. турецько-московсько-польсько-українське збройне протистояння перетворило колись квітуче і заможне Правобережжя на пустку, а влада П. Дорошенка була легітимною лише у його столиці – Чигирині, що, зрештою, і змусило його капітулювати й зректися у вересні 1676 р. свого гетьманства на користь І. Самойловича.

У ХVІІ-ХІХ ст. лірники і кобзарі по всій Україні співали:

За Дорошенка гетьмана

Пуста Україна стала:

Все то через його бунти

Довелось всім загинути [29].

А ось так проаналізував цю ситуацію у ХХ ст. Д. Дорошенко:

«Край лежав наполовину в руїнах. Багато тисяч людей загинуло, багато пішло в татарську неволю, а ще більше розбіглося, хто куди міг, аби вирватися з цього пекла. Населення цілих сіл із родинами й усім майном тікало на лівий берег Дніпра, надіючись знайти там спокійніші умови життя… Правобережна Україна перетворилася в пустиню, засіяну людськими кістками, наповнену руїнами й згарищами. Колишня популярність Дорошенка обернулася ненависть проти нього, як винуватця цієї руїни» [30].

Етнокультурний розвиток України у другій половині ХVII ст. був тісно пов’язаний з українськими державотворчими процесами, а саме з відновленням Української держави і це позитивно вплинуло на їх перебіг.

Арабський мандрівник П. Алепський, який відвідав Україну у 1654, 1656 рр. відзначив значний культурний рівень українців:

«Починаючи цим містом, себто по всій Козацькій землі, ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужіння й церковний спів. Крім того, священники вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях… В козацькому краю в кожнім місті та кожнім селі побудовані доми для бідних і сиріт» [31].

Дослідник М. Семчишин наголошував, що центром культурно-освітнього життя України ХVII і першої половини ХVІІІ ст. залишалась Києво-Могилянська колегія, у другій половині ХVII ст. у зв’язку з безперервними воєнними діями, пошестями і непевністю політичного становища, вона переживала важкі часи і занепадала, її студенти здебільшого йшли до війська, пожежі руйнували приміщення, лише у 70-х рр. ХVII ст. ситуація в країні дещо покращилася й Могилянка продовжувала розвивати свою науково-освітню діяльність, і, зрештою, у 1694 р. отримала статус, титул і права академії [32].

М. Семчишин зазначав, що у другій половині XVII ст. поповнюється скарбниця усної народно-поетичної творчості, зявляються нового типу думи, нові історичні пісні та перекази про героїку козацьких визвольних воєн. Тому дослідник наголошував:

«Кінець XVII і початок XVIIІ ст. це останній період розквіту народних дум та пісень про «козацьку славу». Після народно-визвольної боротьби – розвиток дум припиняється. У думах, що в незначній кількості творилися в наступний період переважають уже зовсім інші теми і мотиви. Занепад козацького життя привів і до занепаду героїчного епосу» [33].

Таким чином, проаналізувавши гетьманування П. Дорошенка у контексті вітчизняного державотворення та етнокультурного розвитку України у другій половині ХVII ст., можемо зробити такі висновки:

1) головна причина невдач чигиринського гетьмана, полягає в тому, що в боротьбі за Українську державність він не зміг на довгий час об’єднати все тогочасне українське суспільство;

2) у своїй державотворчій діяльності він опирався в більшості випадків на іноземну допомогу, а мав опиратися на власний національний потенціал;

3) П. Дорошенку не завжди вдавалося точно визначити пріоритети у своїй зовнішній і внутрішній політиці та при постановці і вирішенні як тактичних, так і стратегічних завдань;

4) етнокультурний розвиток Гетьманщини був тісно пов’язаний з українськими державотворчими процесами і характеризувався як піднесенням, так і деяким згасанням у зв’язку з кровопролитними війнами, міжусобицями та поступовим занепадом Української державності;

5) козацтво в цей час стало провідною силою суспільства й активно посприяло у відновленні Гетьманщини, захисті православної віри, територіальної цілісності Батьківщини й самобутності українців, і все це відобразилося на державотворчому й етнокультурному розвитку України.

Примітки

17. Лях С. Руїна // Українське козацтво. Мала енциклопедія. – К. – Запоріжжя, 2002. – С. 431-434.

18. Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. Огляд його життя і політичної діяльності. – Нью-Йорк, 1985. – С. 25.

19. Там само. – С. 29.

20. Апанович О. М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – К., 1993. – С. 98-99.

21. Гречанко В. А. Історія України. – Х., 1996. – С. 40-42.

22. Величко С. В. Літопис. Т. 2. – К., 1991. – С. 49.

23. Апанович О. М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі… – С. 101.

24. Смолій В.А., Степанков В.С. Петро Дорошенко. Політичний портрет. – К., 2011. – С. 144.

25. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. – К., 1993. – С. 191.

26. Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648–1676). – К., 2009. – С. 339.

27. Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко… – С. 200-201.

28. Дорошенко Д. І. Нарис історії України. – Львів, 1991. – С. 319.

29. Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко… – С. 23.

30. Дорошенко Д. І. Нарис історії України… – С. 320.

31. Січинський В. Чужинці про Україну. – К., 1992. – С. 82, 83.

32. Семчишин М. Тисяча років української культури. – К., 1993. – С. 153.

33. Там само. – С. 156-157.

Опубліковано: Гетьман Петро Дорошенко та його доба в Україні. – Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, 2015 р., с. 28 – 37.