Діяльність шляхетської опозиції в Речі Посполитій протягом 1648-1654 рр. (проблема в польській історіографії)

Євген Горб

Протягом останньої третини XVI – першої половини XVII ст. шляхта невпинно обмежувала повноваження короля, перетворивши його на безпорадну маріонетку в руках Сейму. Однак, ситуація почала різко змінюватися з приходом до влади Яна ІІ Казимира. Новий король, хоч і володів досить посередніми політичними здібностями, не захотів миритися зі свавіллям шляхти. Як і можна було очікувати, такі дії Яна Казимира викликали обурення серед шляхетського стану. Своє незадоволення шляхта спрямувала не стільки проти короля, як проти «сірого кардинала» – коронного канцлера Єжи Оссолінського, який протягом 1643-1650 рр. фактично керував державою, користуючись безмежною довірою покійного короля Владислава та його наступника. До речі, саме канцлеру Ян Казимир був зобов’язаний короною.

Діяльність шляхетської опозиції Великого князівства Литовського протягом 1648-1654 рр. завжди викликала посилену увагу польських дослідників у зв’язку з дискусійністю та неоднозначністю цієї проблеми. Цей факт обумовлений тим, що діяльність литовської опозиції зазначеного періоду не вписується у загальноприйняті погляди на опозицію Речі Посполитої загалом. Опозиційна діяльність шляхти та магнатів ВКЛ була обумовлена широкомасштабними державотворчими задумами, які мали місце в середовищі литовських магнатів.

Протиріччя між Короною та ВКЛ виявилися вже на момент створення Речі Посполитої у 1569 р. Декларувалося об’єднання на засадах рівноправ’я обох держав, як суб’єктів майбутньої федерації. Однак, вже невдовзі виявилося, що домінуючою у новоствореному об’єднанні була Польща. Території ВКЛ реорганізовувалися на коронний взірець, значна частина земель була виведена зі складу Литви та передана Польщі, представники литовської еліти обмежувалися у своїх правах порівняно з коронною шляхтою. Цілком закономірно, що литовська шляхта була вкрай незадоволена своїм становищем, і вже в перші 20 років свого існування Річ Посполита опинилася під загрозою розпаду. Погроза виходу зі складу федерації стала засадничим принципом діяльності опозиції у ВКЛ.

Діяльність шляхетської опозиції протягом 1648-1654 рр. постійно привертала до себе увагу дослідників і досить грунтовно розроблена, однак досі бракує історіографічного дослідження проблеми, яке б узагальнило доробок польських вчених у цій галузі, а також намітило перспективи подальших досліджень.

Метою публікації є аналіз праць польських істориків ХІХ – початку ХХІ ст. в яких присутні сюжети з історії діяльності шляхетської опозиції в Речі Посполитій протягом 1648-1654 рр.

У період елекційної боротьби 1648 р. складалося ядро шляхетської опозиції, основу якого склали прихильники кандидатури королевича Карла Фердинанда. Ця проблема привертала увагу практично всіх польських істориків, які так чи інакше торкалися періоду правління останнього короля з династії Ваза. Найбільш широко безкоролів’я 1648 р. висвітлене у працях А. Морачевського, К. Шайнохи, Т. Василевського, Я. Качмарчика.

Анджей Морачевський відзначав, що після смерті короля Владислава IV загострилися релігійні суперечки між католиками та польськими дисидентами. Історик відзначив радикальні вимоги мазурської шляхти, яка жадала заборони некатолицьких визнань на території Варшави. Досить широко А. Морачевський спинявся також на конфлікті навколо аріанина, київського підкоморія Юрія Немирича, однак, за твердженням дослідника всі суперечки вгамувалися перед обличчям козацької небезпеки [67]. Дослідник також відзначив посилення опору дисидентів на елекційному сеймі. Анджей Морачевський дотримувався думки, що саме вплив козацьких послів остаточно вирішив справу вибору короля на користь королевича Яна Казимира. Історик критикував нового короля за те, що йому забавки були важливіші ніж добробут Речі Посполитої [68].

Спиняючись на елекційній боротьбі 1648 р., Кароль Шайноха зазначав, що серед багатьох претендентів на корону виділялися двоє – королевичі Карл Фердинанд та Ян Казимир. Серед прибічників Карла, К. Шайноха згадував князя Ієремію Вишневецького, підканцлера Анджея Лещінського, краківського генерала Єжи Любомирського та великопольського Б. Лещінського. Історик відзначав, що їх об’єднувало одне – вони щиро ненавиділи козаків. За свідченням К. Шайнохи, саме козаки вирішили справу елекції на користь Яна Казимира [69].

Автор першої біографії короля Яна Казимира – Тадеуш Василевський, аналізуючи період безкоролів`я відзначав, що прибічниками королевича Карла Фердинанда керували Ієремія Вишневецький та Анджей Лещінський [70].

Януш Качмарчик, характеризуючи елекційну боротьбу у своїй біографії гетьмана Богдана Хмельницького (видана у 1988 р.), головним опонентом канцлера Є. Оссолінського називав коронного підканцлера Анджея Лещінського, однак при цьому вказував на велику роль князя Ієремії Вишневецького. Я. Качмарчик відносив І. Вишневецького до прихильників вибору королем Дьордя І Ракочі [71].

Великий історіографічний інтерес становить аналіз поглядів польських істориків стосовно загальної оцінки початку правління короля Яна ІІ Казимира, а також його особистих якостей. Цей аспект висвітлено у роботах А. Морачевського, Й. Шуйського, Й. К. Плебанського, Ф. Равіти-Гавронського, А. Керстена, У. Августиняк, Е. Б. Пернала.

Попереджаючи огляд справи І. Радзейовського, А. Морачевський підкреслював, що козацькі війни викликали велике замішання між шляхтою. Несприяли також внутрішньому спокою інтриги вихованого ієзуїтами Яна Казимира та паризької інтриганки, королеви Людовіки Марії [72].

Йозеф Шуйський представив свій погляд на діяльність антиурядової опозиції в Короні протягом 1648-1654 рр. Після оцінки правління короля Владислава IV, історик поринав у роздуми, щодо всевладдя та безкарності шляхти в Речі Посполитій. Він писав, що тільки в Речі Посполитій шляхтич міг образитися на короля через відмову у наданні якогось староства, а потім в очі монарху казати, що це особиста помста. Тільки в Речі Посполитій шляхтич міг зривати сейм через якісь свої приватні справи та інтереси. Підсумовуючи, дослідник зазначав, що якщо для Англії 1648 рік приніс нову «фазу побуту», то для Речі Посполитої він став передвісником розкладу [73].

Історико-психологічній характеристиці короля Яна Казимира та його дружини була присвячена докторська дисертація Йозефа Казимира Плебанського (1831-1897). Він писав, що під час характеристики короля варто розрізняти в ньому особистості двох різних людей: мрійника, що жив у світі ілюзій та розлюченого ідіота, який ці ілюзії втілював у життя. За влучним виразом Й. К. Плебанського, Ян Казимир не відповідав вимогам ані жовніра, ані єзуїта та навіть короля. Історик вважав, що Ян Казимир дуже швидко втратив інтерес до корони, а одруження з вдовою брата мучило спокій його душі.

Й. Плебанський зазначав, що Ян Казимир був нездатний на відкритість перед народом і не любив власної країни. Дослідник вважав, що Польща ще не мала короля, який би так невміло користувався патріотизмом шляхти, як Ян Казимир. Й. К. Плебанський не знаходив у вчинках короля органічного зв’язку, системності. Він писав, що Ян Казимир міг любити та ненавидіти одночасно, до того ж одну й ту саму людину. Підсумовуючи, історик влучним виразом ставить своєрідний діагноз своєму персонажу – «добра душа, слабка голова» [74].

Характеризуючи Яна Казимира, Кароль Шайноха відзначав, що на користь його вибору впливав також той факт, що він був старший роками за Карла Фердинанда, а також мав досвід у військових діях. На думку історика, зіграв роль також титул шведського короля, який дістався Яну Казимиру після смерті Владислава IV. Зречення цього титулу могло принести Речі Посполитій довгоочікуване укладення миру зі Швецією [75].

Окреслюючи внутрішньополітичне становище в Речі Посполитій на початку 50-х рр. XVII ст. Францішек Равіта-Гавронський зазначав, що після укладення Білоцерківського трактату Польсько-Литовська держава була уражена внутрішнім ворогом, який ослабив її більше ніж козацькі війни, бо «замість гультяйської сваволі впровадив і усталив державну сваволю». Ф. Равіта-Гавронський виділяв наступні характерні риси цієї «сваволі»: особисті інтереси та амбіції почали брати гору над державними інтересами, закулісні інтриги стали публічними, розбещена шляхта проголосила себе фундаментом держави. Критикуючи останню тезу історик зазначав, що шляхта це лише інструмент для будови, який з часом необхідно замінювати на новий. Деструктивний вплив шляхти, на думку дослідника, полягав у тому, що кожен крок спрямований на зміцнення Речі Посполитої шляхта сприймала як ворожий собі, як замах на свої права та привілеї, і через це король Ян Казимир став безсилим і перетворився на іграшку [76].

Одним з найбільш визначних та знаних дослідників коронної опозиції можна вважати Адама Керстена (1930-1983 рр.), завдяки його монументальній праці «Ієронім Радзейовський. Студія влади та опозиції» (видана посмертно у 1988 р.). У вступних замітках історик дав загальний нарис діяльності шляхетської опозиції, підкресливши, що протягом 50-х рр. XVII ст. вона вперше спробувала створити концепцію олігархічного правління. А. Керстен вперше встановив, що т. зв. «зрада Радзейовського» це не більше ніж міф, що виник у 60-х рр. XVII ст. [77]

Історик вважав магнатсько-шляхетську опозицію одним з основних компонентів у системі влади шляхетської демократії. Адам Керстен пояснював дію цього компоненту наступним чином: права та свободи окремих осіб ототожнювалися з правами та вольностями всього шляхетського народу. Кожний шляхтич, а тим більше магнат, якщо був скривджений королем, вважав, що в його особі були порушені права шляхти. Дослідник підсумовував, що ця засада глибоко вросла у шляхетську свідомість і дозволяла ототожнювати інтереси окремих осіб і магнатських угруповань з добробутом Вітчизни [78].

У фундаментальному академічному підручнику з історії Польщі 1572-1795 рр. (Варшава, 2008) Урсула Августиняк характеризує занепад Речі Посполитої в середині XVII ст. Причини цього явища вона вбачає в розкладі сейму, який при тодішній ситуації неможливо було замінити жодними органами влади [79].

Ендрю Болеслав Пернал торкається питання про причини обмеження королівської влади протягом останньої третини XVI – першої половини XVII ст. Він писав, що децентралізація відповідальності за закордонні справи призвела до негативних наслідків для держави як цілісності. Витоки цього процесу Е. Пернал знаходить у безкоролів`ї 1572-1573 рр. Він писав, що серед шляхти можливо панувало переконання, що перший монарх не з династії Ягеллонів намагатиметься підкорити інтереси Речі Посполитої на користь своєї династії та віри. Це і призвело до початку обмеження шляхтою прерогатив короля в царині закордонної політики [80].

Зірваний перший сейм 1652 р. став важливим рубежем в історії Речі Посполитої. Він завжди асоціювався з початком повільного, але невпинного занепаду Польсько-Литовської держави. Не дивно, що характеристиці перебігу цього доленосного сейму, велику увагу присвятили такі дослідники, як Є. Морачевський, Л. Кубаля, Ф. Равіта-Гавронський, Я. Качмарчик, С. Охманн-Станішевська, Й. А. Геровський, У. Августиняк.

Характеризуючи перший сейм 1652 р., Анджей Морачевський стверджував, що майже весь час зайняла справа І. Радзейовського. За виразом дослідника, шляхта розділилася на два табори – одні вважали І. Радзейовського найпідлішою людиною, а інші підносили його ледь не до зірок. Спиняючись на протесті упітського посла Владислава Сицінського, А. Морачевський писав, що дуже важко встановити, за чиїм дорученням той зірвав сейм – чи за забаганкою Двору, який не хотів компрометувати короля, або за дорученням якогось з магнатів, що прагнув реалізації своїх власних інтересів. А. Морачевський наголошував, що протест одного сеймового посла відкрив ворота до незгоди в Речі Посполитій [81].

Аналізуючи перебіг першого сейму 1652 р., серед найголовніших ворогів короля Л. Кубаля називав Кшиштофа Опалінського та Ієроніма Радзейовського [82]. Автор детально аналізував королівські універсали та інструкції на сеймики, а також реакцію шляхти на них. Аналізуються також інструкції сеймових послів від окремих воєводств [83]. Дослідник прискіпливо аналізував розподіл сеймових послів за окремими угрупованнями. Наприклад, у фракції І. Радзейовського він нарахував 31 посла з сандомирського, серадзького та мазовецького воєводств. У фракції Кшиштофа Опалінського – 16 послів, серед яких 12 з калішського та познанського воєводств і 4 посли з куявського. Краківських і руських послів історик зараховував до лав поміркованої опозиції. Л. Кубаля наголошував на тому, що дії опозиції були нескоординовані, і лише прибічники І. Радзейовського мали чітку мету – повернути Ієроніму шляхетську гідність та уряди. Очільниками цієї фракції історик називав сандомирського підчашого Марціна Дебіцького та серадзького мечника Стефана Замойського [84].

Підсумовуючи, Людвік Кубаля зазначав, що цей сейм відкрив ворота багатьом чварам та нещастям. Л. Кубаля звинувачував у зриві сейму всіх, але в першу чергу короля, який розпродавав найвищі уряди негідним цього людям і не пильнував дотримання права. Історик писав, що несправедливий вчинок короля з І. Радзейовським додав останньому більше захисників ніж він на те заслуговував. Людвік Кубаля підкреслював, що протест В. Сицінського не зірвав би сейм, якби цього не бажала половина послів. За твердженням дослідника, весь перебіг останніх засідань свідчив, що і без протесту В. Сицінського сейм би не завершився [85].

Францішек Равіта-Гавронський, натомість, подавав своє, вкрай оригінальне трактування протесту В. Сіцинського. Ф. Равіта-Гавронський називав liberum veto 1652 р. вибриком сваволі людини, яка більше не хотіла сидіти на місці, В. Сіцинського тягнули до дому господарські справи. Однак дослідник зауважив, що вчинок В. Сіцинського, завдяки повній нездатності сеймів до праці, став прецедентом для всіх платних та безкоштовних свавільників, став виразником фальшивого поняття вольності, а через це поразкою всієї держави [86].

Перший сейм 1652 р. Януш Качмарчик називав найтрагічнішим в історії Речі Посполитої. Сеймові засідання Я. Качмарчик характеризував як жалісний спектакль безсилля [87].

Згадуючи про опозицію на першому сеймі 1652 р., С. Охман-Станішевська зазначила, що опозиційні сенатори воліли прибути пізніше, або взагалі не з’являтися на сеймі та неофіційно підігрівали настрої сеймових послів [88]. Характеризуючи сеймові наради, С. Охман-Станішевська стверджує, що їх контролювала опозиція, яка виступила проти двору, обороняючи екс-підканцлера Ієроніма Радзейовського. Авторка зазначила, що король впливав на наради першого сейму 1652 р. через своїх прибічників в Ізбі та відданих собі сенаторів, які гамували виступи сильної сеймової опозиції [89].

Liberum veto 1652 р. Й. А. Геровський вважав другим після повстання Б. Хмельницького кроком до занепаду Речі Посполитої [90].

Зрив першого сейму 1652 р. У. Августиняк характеризувала як початок магнатської олігархії [91].

Отже, розглянувши праці польських дослідників, присвячені діяльності коронної магнатсько-шляхетської опозиції протягом 1648 – 1654 рр. можна зробити наступні узагальнення: як і у випадку щодо діяльності литовської опозиції події сприймаються крізь призму діяльності ключових постатей польської історії середини XVII ст. – Яна Казимира, Єжи Оссолінського, Ієремії Вишневецького, Ієроніма Радзейовського, Кшиштофа Опалінського та ін. Побачило світ чимало праць біографічного характеру, присвячених саме цим постатям, або окремим сюжетам їхньої діяльності.

Відхід від особистісного підходу до висвітлення діяльності коронної опозиції можна приблизно датувати 80-ми рр. ХХ ст.; з появою (у 60-х рр. ХІХ ст.) спеціальних досліджень, присвячених коронній магнатсько-шляхетській опозиції середини XVII ст. почало стрімко розширюватися коло джерел, що в свою чергу активізувало подальші студії над проблемою і зумовило незгасаючий до сьогодні дослідницький інтерес польських істориків до діяльності коронної опозиції; не дивлячись на постійну увагу польських вчених до окресленої проблеми, ряд аспектів ще досі залишаються маловивченими.

Серед таких варто виділити магнатську змову 1651 р. та роль у ній Ієроніма Радзейовського, а також зв’язки магнатсько-шляхетської опозиції з гетьманом Богданом Хмельницьким; тема має широкі перспективи для подальшого дослідження. Зокрема, варто проаналізувати висвітлення польськими істориками діяльності лідерів опозиційних шляхетських угруповань середини XVII ст. – І. Вишневецького, Я. Радзивіла, І. Радзейовського тощо. Необхідно також звернути увагу на внесок окремих польських вчених у дослідження зазначеної проблеми (К. Шайнохи, Л. Кубалі, А. Керстена та ін.).

Примітки

67. Moraczewski J. Dzieje Rzeczypospolitej Polskiej. Dalszy ciag siedmnastego wieku / J. Moraczewski. – Poznan: Nakladem i drukiem N. Kamienskiego i Spolki, 1852. – S. 2-3.

68. Ibid. – S. 7-10.

69. Szajnocha K. Dwa lata dziejow naszych. 1646. 1648. Opowiadanie i zrodla / Karol Szajnocha. – T. I. Polska w r. 1648. – Lwow, 1869. – S. 273-274.

70. Wasilewski T. Jan Kazimierz / Tadeusz Wasilewski. – Warszawa, 1985. – 80 s. – S. 17-18, 33.

71. Качмарчик Я. Гетьман Богдан Хмельницький / Я. Качмарчик ; перекл. І. Сварник. – Перемишль-Львів: ОО Василіан “Місіонер”, 1996. – C. 224-226.

72. Moraczewski J. Dzieje Rzeczypospolitej Polskiej… – S. 107-110.

73. Szujski J. Dzieje Polski podlug ostatnich badan spisane. – T. II: Krolowie wolno obrani. – Cz. 1. r. 1572-1668 / J. Szujski // Dziela Jozefa Szujskiego. Wydanie zbiorowe. – Seria 2. – T. III. – Krakow, 1894. – S. 309-310.

74. Plebanski J. Jan Kazimierz Waza. Marja Ludwika Gonzaga. Dwa obrazy historyczne / Jozef

75. Szajnocha K. Dwa lata dziejow naszych. 1646. 1648… – S. 273-274.

76. Rawita Gawronski Fr. Bohdan Chmielnicki od Elekcyi Jana Kazimierza do smierci (1648-1657) / Franciszek Rawita Gawronski. – Lwow, 1909. – S. 190-191.

77. Kersten A. Hieronim Radziejowski studium wladzy i opozycji / A. Kersten. – Warszawa: Panstwowy Instytut Wydawniczy, 1988. – S. 12-13.

78. Ibid. – S. 107-108.

79. Augustyniak U. Historia Polski 1572-1795 / U. Augustyniak. – Warszawa, 2008. – S. 662.

80. Pernal A. B. Rzeczpospolita Obojga Narodow a Ukraina. Stosunki dyplomatyczne w latach 1648-1659 / A. B. Pernal. – Krakow: Ksiegarnia Akademicka, 2010. – S. 10.

81. Moraczewski J. Dzieje Rzeczypospolitej Polskiej… – S. 110-112.

82. Kubala L. Pierwsze «Liberum veto» / Ludwik Kubala // Szkice historyczne. – Serya druga. – Lwow: Nakladem ksiegarni Gubrynowicza i Schmidta, 1880. – S. 70.

83. Ibid. – S. 69-70.

84. Ibid. – S. 81-82.

85. Ibid. – S. 112-114.

86. Rawita Gawronski Fr. Bohdan Chmielnicki od Elekcyi Jana Kazimierza do smierci… – S. 196-197.

87. Качмарчик Я. Гетьман Богдан Хмельницький… – C. 224-225.

88. Ochmann-Staniszewska S., Staniszewski Z. Sejm Rzeczypospolitej za panowania Jana Kazimierza Wazy: prawo – doktryna – praktyka. – T. I / S. Ochmann-Staniszewska, Z. Staniszewski. – Wroclaw: Wydawnictwo Uniwersytetu Wroclawskiego, 2000. – S. 101.

89. Ibid. – S. 103-104, 113.

90. Gierowski J. Rzeczpospolita w dobie zlotej wolnosci (1648-1763) / Jozef Andrzej Gierowski. – Krakow: Swiat ksiazki, 2001. – S. 38-39.

91. Augustyniak U. Historia Polski 1572-1795 / U. Augustyniak. – Warszawa, 2008. – S. 677-678.

Опубліковано: Гетьман Петро Дорошенко та його доба в Україні. – Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, 2015 р., с. 49 – 57.