Петро Дорошенко в науковій інтерпретації німецького історика доби Просвітництва Йоганна-Християна фон Енгеля

Валентин Ребенок

XVIII ст. відзначилося в історії західноєвропейської історіографії зародженням нової науки – славістики, важливою частиною якої була україністика, яка активно розвивалася в Німеччині. Центром україністики стає славетний Геттінгенський університет. Саме з середовища геттінгенських вчених-просвітників вийшли наукові праці, які тією чи іншою мірою стосувалися України (А. фон Галлер, Гмелін, Майнерс, Шлецер та інші).

Вершиною західноєвропейської україніки XVIII ст. в галузі історіографії є, безперечно, книга німецького історика Й.-X. фон Енгеля “Історія України та українських козаків”, що вийшла німецькою мовою в Галлє 1796 р. Дана монографія вважається найвищим проявом німецької історіографії доби Просвітництва, першою, власне науковою, систематичною та узагальнюючою працею з історії України та, в значній мірі, українського козацтва з XV до XVIII ст., заснованою на численних українських, російських, польських і західноєвропейських джерелах. М.С. Грушевський, небезпідставно, характеризував книгу Й.-Х. фон Енгеля як першу наукову працю з історії України, котра за своєю методологією близька до вимог сучасної історичної науки [571].

Пройшло більше ніж сто років, перш ніж в українській історіографії з’явилася узагальнююча наукова праця, що змогла витримати порівняння з дослідженням Й.-Х. фон Енгеля і замінити його, з урахуванням нових здобутків історичної науки. І лише в 1931 р. у Берліні було надруковану першу і до сьогодні єдину спеціальну наукову розвідку монографічного характеру, присвячену внеску Й.-Х. фон Енгеля у вивчення історії України. Вона належала українському історику-емігранту Б. Крупницькому [572]. До праць Й.-Х. фон Енгеля звертався у своїй роботі ще один український дослідник в еміграції – Д. Дорошенко, автор праць з історії української історичної науки та українсько-німецьких взаємин [573]. Надруковані німецькою мовою в малотиражних виданнях розвідки обох названих вище авторів сьогодні продовжують залишатися малодоступними для українського читача.

Радянські історики ігнорували наукові заслуги Й.-Х. фон Енгеля в дослідженні історії України, вказуючи на неприховану ворожість до українців і росіян та політичну заангажованість праці німецького вченого [574].

Зростання інтересу до творчого доробку Й.-Х. фон Енгеля в галузі історії України спостерігалося наприкінці 80-х років XX ст. Мова йде про статтю німецького вченого Р. А. Марка, в якій обгрунтовано думку про високу наукову цінність праць Й.-Х. фон Енгеля [575].

Лише в 2014 році було здійснено академічне перевидання праці на українську мову, завдяки чому автор зміг дослідити монографію німецького вченого з метою з’ясування специфіки інтерпретації життя і діяльності українського гетьмана доби Руїни – Петра Дорошенка.

На початку XX ст. видатний український історик, нащадок славетного гетьмана, Д. Дорошенко небезпідставно характеризував його як «діяча, який зумів стати на цілу голову вище від своїх сучасників, який надихнув у них на деякий час віру в своє діло, вказав їм вищу й ідеальнішу мету й який зробив героїчне зусилля вирвати Україну з обіймів анархії, знову злучити докупи її розірвані частини й створити самостійну українську державу» [576], і якого так бракувало Україні останні десятиліття. Саме тому нині, як ніколи раніше, є актуальною тематика дослідження особистостей, які в часи хаосу та анархії здатні впевнено іти до своєї вищої мети – об’єднання та відновлення своєї країни. Сааме таким був гетьман Петро Дорошенко, не дивлячись на те, що його покоління, як вказував Д. Дорошенко «бачило страшну руїну Правобережної України, цього серця й колиски української козаччини, вважало Дорошенка за головного винуватця цієї руїни й осудило його діяльність» [577].

На відміну від сучасників вчений-історик Й.-Х. фон Енгель намагався показати гетьмана таким, яким він був, завдяки аналізу джерел та історичних подій. В його праці Петро Дорошенко виходить на перше місце в суспільно-політичних процесах Гетьманщини періоду правління Ю. Хмельницького, будучи представником козацької старшини, яка засвідчила легітимність попередніх умов Гадяцького трактату (за виключенням відповідних пунктів про Руське воєводство) під час Чуднівських переговорів.

Й.-Х. фон Енгель характеризував Дорошенка як освіченого гетьмана, порівнюючи його з кількома представниками козацької старшини (Г. Лесницьким, М. Ханенком), які не вміли навіть підписувати документи і замість них підписувалися більш грамотні представники [578]. Козацький літописець Самійло Величко неодноразово відзначав управність гетьмана у «мові світський», умілість і моторність у «всяких речах», визначаючи високий рівень освіченості [579]. Надалі доля П. Дорошенка у праці протягом 1662-1664 рр. не висвітлюється, залишаючись поза канвою дослідження науковця. Хоча, із наукових розвідок сучасних істориків, зокрема В. Смолія, відомо, що майбутній гетьман в цей час активно зміцнював свій авторитет, будучи серед основних претендентів на булаву гетьмана (П. Тетері, Г. Гульницького, М. Ханенка). Новітній дослідник В. Степанков припускає, що полтавський полковник Тетеря переконав П. Дорошенка зняти свою кандидатуру з претендентів на булаву, завдяки чому він пізніше отримав посаду наказного гетьмана та генерального осавула [580].

Цікавим для нас є історичний епізод з самозваним гетьманом С. Опарою, який, за відомостями Й.-Х. фон Енгеля, заручившись підтримкою татарських мурз, хотів захопити владу на Правобережжі, скориставшись військовим протистоянням київського воєводи Яблоновського та І. Брюховецького. Проте в результаті політичних інтриг був переданий разом зі своїми поплічниками полякам в дар від татарського хана. Цей сюжет в дослідження Й.-Х. фон Енгеля перекликається з відповідним сюжетом літопису Самовидця, де напряму вказується участь в цих подіях П. Дорошенка [581]. На відміну від літопису, Й.-Х. фон Енгель опускає ряд подробиць стосовно П. Дорошенка, своєрідно інтерпретує текст літопису, що вносить деякий дисонанс в розуміння історичних подій в дослідженні [582]. Проте все стає на своє місце, коли звернутися до оригіналу літопису:

«Того ж року Опара…обозвался старшим на гетманство и по орду послал…А же видячи татаре нестаток Опарин, а Дорошенко, которій перше был асаулом при гетману Тетері, тут же будучи и при Опарі, старался о гетманство и солтана перееднал. Которого руку салтан з ордою держучи, призвавши Опару до себе з старшиною, казал Опару взяти, а Дорошенка дал гетмананом козакам» [583].

Це дає змогу зрозуміти, чому Й.-Х. фон Енгель бачив у Дорошенку татарського осавула і відзначав допомогу татар в обранні його гетьманом, оскільки, будучи наближеним до Б. Хмельницького від початку революційних подій, за свідченням сучасних дослідників, зокрема В. Степанкова, здійснював активну дипломатичну діяльність, зокрема, можна припустити, і з кримськими татарами [584]. До обрання гетьманом Петро Дорошенко продовжував активно контактував з татарами в результаті постійних союзів з ними Ю. Хмельницького, за мовчазної згоди Речі Посполитої, потім під владою вже гетьмана П. Тетері, який, за відомостями німецького вченого, активно використовував татар в поході Яна Казимира на Лівобережжя і, зокрема, проти Білгородської орди [585].

Завдяки постійним активним союзам та дипломатичним відносинам Петро Дорошенко отримав своєрідний авторитет серед татар, який пізніше навіть дозволить гетьману отримати протекторат Туреччини та звернутися напряму до неї за допомогою в боротьбі за єдину Україну. Це, відповідним чином, спричинило своєрідне сприйняття і автором літопису Самовидця і Й.-Х. фон Енгелем факт обрання П. Дорошенка гетьманом ніби-то під тиском татар і Туреччини. Також не варто забувати, що автор літопису Самовидця ставився до П. Дорошенка вороже і висвітлював події тенденційно.

На думку Й.-Х. фон Енгелея, турецько-татарський фактор також був важливий при гетьманських домаганнях С. Опари. Зокрема, сучасні історики вважають, що С. Опара мав намір возз’єднати козацьку Україну та здійснити її унезалежнення від Речі Посполитої й Росії, зробивши ставку на прийняття протекції султана, засвідчуючи вірність одночасно королю й хану [586]. Проте виявився невмілим політиком: не маючи достатньо сил, дозволив собі самостійність в діях, пішовши на загострення стосунків із польською стороною і Кримом. Цим вирішив скористатися П. Дорошенко, аби усунути його від влади. Він спирався на настрої більшості старшин, невдоволених самовладністю та непослідовністю політичного курсу С. Опари. Слушними є припущення Т. Чухліба про те, що генеральний обозний зміг заручитися підтримкою провідників орди, яка прибула у Правобережжя на заклик Опари, використавши цей військово-політичний фактор собі на користь [587].

З приводу татарського фактору в цій події, вчений Д. Доршенко слушно зауважував:

«ніяк не можна заперечити, що татарська поміч відіграла при настановленні Дорошенка гетьманом, коли не рішаючу, то в усякому разі дуже важну ролю. Вона дала йому необхідну на перших порах поміч і опору супроти різних непевних елементів серед занархізованої козаччини» [588].

Подібної думки дотримуються й сучасні історики, зокрема, В. Смолій і В. Степанков, які вважають, що «не залишилося вагомих доказів на підтвердження гіпотези про насильне навязання мурзами козацтву влади призначеного ними гетьманом П. Дорошенка» [589].

В контексті дослідження особистості гетьмана важливою є цитата науковця, яка дозволяє охарактеризувати політику гетьмана та ставлення самого історика до нього: «У Правобережній Україні… Дорошенко накреслив дуже сміливий план: його бачення сягнуло аж ген до того, щоб умістити обидві України під одним капелюхом» [590]. Це дозволяє стверджувати про неупереджене ставлення Й.-Х. фон Енгелея до політики гетьмана, проте іронічно підкреслюється складність виконання накресленого Петром Дорошенком плану об’єднання країни, одночасно визнаючи його сміливість та рішучість щодо вирішення складних геополітичних проблем. В іншому контексті науковець називає гетьмана прозорливим та передбачливим, хоча і з певними прорахунками, які були цілком очікувані в будь-яких військових діях, направлених на збереження та відновлення гетьманської влади на початку гетьманування Петра Дорошенка [591].

Однак подальше дослідження тексту дозволяє констатувати, що науковець сприйняв специфічне негативне висвітлення особи гетьмана Петра Дорошенка польськими джерелами з певною осторогою. Про це свідчить наступний уривок праці історика:

«Цей Тукальський невдовзі потому став таємним дорадником Дорошенка, оскільки той, будучи п’яницею, як його змальовують польські повідомлення, інакше не мав здібності й твердості ні до яких великих заходів» [592].

Проте, варто згадати, що в радниках гетьманів часто були духовні особи. Згадаймо постать митрополита Сільвестра Косіва, який в контексті реалізації національної революції, повернув Б. Хмельницького від вузькостанових інтересів на початку революційних подій до загальнонаціонального широкомасштабного будівництва нової східноєвропейської держави – Гетьманщини. Та й описи польських джерел цілком могли бути суб’єктивним відображенням дійсності.

Не дивлячись на визначення гетьмана П. Доршенка, як нездатного ні до яких великих заходів, вчений неодноразово підкреслював у своєму дослідженні сміливість, рішучість, вмілість та наполегливість гетьмана у політичній та військовій діяльності. Досить показовою в цьому контексті є надана гетьману характеристика, почерпнута з польських джерел, яка найбільш повно відображає бачення П. Дорошенка як вченим, так і сучасниками:

«Дорошенка також поляки побоювалися як діяльнісного Духа, котрий, незважаючи на азійську розкіш, якою він себе оточував, усе ж від початку розумівся на воєнному ремеслі та вмів спритно вести справи» [593].

Це однозначно контрастує з наданою раніше оцінкою гетьмана, таким чином вказуючи на неоднозначне ставлення історика до П. Доршенка, на відміну від автора літопису Самовидця.

Стосовно природи «діяльнісного Духа» гетьмана, на якому здійснив акцент дослідник, то, аналізуючи військово-політичну діяльність П. Дорошенка, потрібно відзначити відповідну екстровертну специфіку його темпераменту. Зокрема, прийшовши до влади, одразу позбавився претендентів на гетьманство (С. Опару, В. Дрозденка), поширив свою владу на все Правобережжя, створив професійне військо, отримав ряд блискучих перемог та намагався карбувати власну монету. І, як зазначає, І. Крип’якевич, в цей час гетьман «мав важку працю, поки йому вдалося хоч в основному впорядкувати державні справи» [594].

Ключовим моментом в житті Петра Дорошенка Й.-Х. фон Енгель визначає 1668 р., коли гетьман звільнив від російського війська Лівобережжя, але не зумів скористатися моментом і закріпити свою владу над всією територією України, тому що «його дрібна душа не була варта великої удачі» – докоряв історик [595]. Оскільки, нібито почувши про розпусну поведінку своєї жінки в Чигирині, вирішив повернутися назад на Правобережжя, залишивши щойно приєднані землі.

Другою помилкою П. Дорошенка, на думку вченого, було те, що командування армією передав Д. Многогрішному «котрого близько не знав і який у глибинах серця був налаштований промосковськи» [596] і, через його зраду, гетьман втратив владу над Лівобережжям. Сучасні історики стверджують, що насправді гетьман повернувся на Правобережжя в результаті активізації польського війська, яку він сприйняв, очевидно, за повномасштабний наступ. Історія з подружньою зрадою була вигадана автором літопису Самовидця, який, як згадувалося раніше, оцінював гетьмана тенденційно і у негативному світлі. За відомостями дослідників В. Смолія та В. Степанкова, «сам П. Дорошенко пояснював такий вчинок тим, що вважав своїм обов’язком допомогти обложенному жовнірами у Кальнику братові» [597].

Як відзначав німецький історик, П. Дорошенко дуже глибоко пережив невірність Д. Многогрішного [598]. Після його зради колишньому гетьману всієї України, не дивлячись на використання турецько-татарського військового і політичного впливу, назад відновити свою владу не тільки над Лівобережжям, а й над Правобережжям, не вдалося. Будучи у надзвичайно складному становищі, гетьман вдається до відчайдушного кроку і влітку 1674 р. звертається про допомогу до Туреччини, яка відповідає на заклик вступом свого війська на Правобережжя. Ця військова кампанія за участю турків і татар, по-суті, занурила Україну в кривавий хаос. Протягом 1674-1675 рр. П. Дорошенко, намагаючись відновити владу над Україною, остаточно втрачає довіру місцевого населення, козацьких старшин, Московії і Туреччини. Наприкінці 1676 р., як зазначає німецький дослідник, його влада поширюється лише на Чигирин, який знаходиться в осаді московських військ, і «тільки-но вони зробили замір до нападу, як Дорошенко вже… мусив здати свої війська, клейноди та місто» [599], віддавши свою владу І. Самойловичу.

Підсумовуючи значення військово-політичної діяльності видатного гетьмана періоду Руїни, німецький історик слушно зауважує:

«Так зійшов… зі світової сцени чоловік, так само безславна, як і нещаслива доля якого частково має бути списана на рахунок дражливого становища, що в ньому він перебував між трьома потужними і поборюючими одна одну державами, але великою частиною – також на рахунок його владолюбної несталості» [600].

Таким чином, він констатував складну геополітичну ситуацію в Україні періоду Руїни, яка в значній мірі визначила проблемні ситуації та події, з якими стикався Петро Дорошенко. Він був вимушений зображати служіння трьом «своєвільним панам», намагаючись з’єднати Україну, перебуваючи на перетині їх інтересів, жодний з яких не хотів визнавати українську самостійність, і які, за означенням вченого, визначили його життя, подібно до долі, якій він врешті-решт скорився «відбувши до Сосниці, провадити життя приватної особи» [601].

Стосовно ж «владолюбної несталості», то, очевидно, цими словами Й.-Х. фон Енгель визначав стремління гетьмана об’єднати Україну під своєю булавою, використовуючи для цього протекторат різних держав, залишаючись вірним ідеям української державності, граючи для перемоги на взаємному протистоянні цих держав. За це Й.-Х. фон Енгель, відповідно, охрестив гетьмана «політичним хамелеоном» [602]. Але складна багатовекторна політика Петра Дорошенка з різними непередбачуваними факторами, змовою Польщі і Росії, турецько-татарським спустошенням та грабунками на Україні, все-таки вивела гетьмана зі «сцени» політичного протистояння назавжди, залишивши його одним з найвидатніших гетьманів України, який боровся за єдину, суверенну, самостійну українську державу.

Таким чином, у своїй фундаментальній праці «Історія України та українських козаків» Й.-Х. фон Енгель приділив значну увагу П. Дорошенку, як ключовій особі доби Руїни, діяльність якої визначала як історію української держави, так і геополітичні ситуацію у Східній Європі 60-70-х років XVII ст. Загалом, подіям в Україні цього періоду та діяльності видатного гетьмана вчений-історик присвяти 9 глав відповідного розділу своєї праці. Основну канву дослідження діяльності гетьмана вчений почерпнув із матеріалів літопису Самовидця. На неоднозначність висвітлення німецьким науковцем особи гетьмана Петра Дорошенка вплинули тенденційні і суб’єктивно зорієнтовані польські, українські, російські джерела та наукові праці, незважаючи на те, що історик застосовував з їх осторогою, вказуючи джерело.

Варто зауважити, що об’єм джерел та історіографічних матеріалів був дуже значний і різноманітний. Зокрема, вченим при роботі над цими розділами було опрацьовано праці: Вагнера «Історія Росії» та «Історія Польщі», Залуського «Послання», Ля Круа «Війни турків з Польщею та Москвою», Коєра «Історія Яна Собеського», Шмідта «Історія Росії», Міллера «Зібрання російської історії» та праці інших авторів [603]. Багато про що говорить використання Й.-Х. фон Енгелем літопису Самовидця, якого вчений-історик вважав провідним джерелом з досліджуваного періоду, яке він, по-можливості, намагався перевіряти. І, звичайно, деякі тенденційні та суб’єктивні моменті автора Самовидця переніс до своєї праці. Проте інтерпретація літопису Самовидця німецьким вченим доповнена відомостями з інших джерел, створює своєрідну специфіку висвітлення подій з додатковими подробицями, специфічними акцентами, що дозволяє подати інформацію, взяту з літопису, логічно, створюючи більш об’єктивну картину дійсності.

Аналізуючи дослідження Й.-Х. фон Енгеля, важливо відзначити, що його праця відрізняється від праць попередників і навіть сучасників тим, що вона написана на високому професійному рівні, ним здійснено аналітичний підхід до джерел та літератури, систематизовано й детально висвітлено об’ємний матеріал історії України не тільки доби Руїни, а від найдавніших часів до кінця XVIII ст. Тобто, монографія Й.-Х. фон Енгеля є найбільш комплексною, спирається на велику джерельну базу, побудована за логічною структурою та має науково-методологічний підхід у вивчені історичної проблематики. Незважаючи на неточності, деякі неперевірені свідчення, суперечливі судження і оцінки, ця праця є визначною працею з козакознавчої проблематики у Німеччині XVIII ст.

Вона заслуговує на подальше детальне дослідження в сучасних історіографічних та джерелознавчих студіях з огляду на те, що ця історична праця містить багато важливих історіографічних джерел.

Примітки

571. Наливайко Д. Україна очима Заходу . – К.: Грамота, 2008.- 784 с. – С. 475.

572. Енгель Й.-Х. Історія України та українських козаків. // Схід-Захід: Історико- культурологічний збірник. – Харків: Майдан, 1998. – С. 244-245.

573. Там само.

574. Там само.

575. Там само.

576. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Мюнхен, 1966. – Т. II, – 2-ге вид.- С. 70.

577. Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. Огляд його життя і політичної діяльности. – Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук в США, 1985. – 329 с. – С. 23.

578. Енгель Й.-Х. Історія України та українських козаків. – Харків:«Факт», 2014. – 640 с. – С. 286.

579. Величко С. Літопис // Густинський, Самійла Величка, Грабянки – К: Дніпро, 2006.-976 с.-С. 476.

580. Смолій В., Степанков В. Петро Дорошенко. Політичний портрет. – К.: Темпора, 2011. – 632 с. – С. 84-85.

581. Літопис Самовидця… – К: «Наукова думка», 1971.- 206 с. – С. 98.

582. Енгель Й.-Х. Історія України та українських козаків. – Харків:«Факт», 2014. – 640 с. – С. 299.

583. Літопис Самовидця… – С. 98.

584. Смолій В., Степанков В. Петро Дорошенко… – С. 61, 65, 67.

585. Енгель Й.-Х. Історія України та українських козаків. – Харків:«Факт», 2014. – 640 с. – С. 298.

586. Смолій В., Степанков В. Петро Дорошенко… – С. 88.

587. Чухліб Т. Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи. – К., 2004. – С. 61-62

588. Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко… – С. 52.

589. Смолій В., Степанков В. Петро Дорошенко… – С. 89.

590. Енгель Й.-Х. Історія України та українських козаків. – Харків:«Факт», 2014. – 640 с. – С. 301.

591. Там само. – С. 302.

592. Там само. – С. 306.

593. Там само. – С. 323.

594. Крип’якевич І. Гетьман Петро Дорошенко. // Руїна: друга половина XVII ст. / Упоряд. і передм. О.Гуржій ; Ред. кол. В.Смолій та ін. – К.: Україна, 1996. – 431 с. – С. 329-330.

595. Енгель Й.-Х. Історія України та українських козаків. – Харків:«Факт», 2014. – 640 с. – С. 316.

596. Там само.

597. Смолій В., Степанков В. Петро Дорошенко… – С. 168.

598. Енгель Й.-Х. Історія України та українських козаків. – Харків:«Факт», 2014. – 640 с. – С. 317.

599. Там само. – С. 338.

600. Там само.

601. Там само.

602. Там само.

603. Там само. – С. 507-509.

Опубліковано: Гетьман Петро Дорошенко та його доба в Україні. – Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, 2015 р., с. 258 – 267.