Особа Петра Дорошенка в рецепції преси Східної України періоду нацистської окупації

Дмитро Титаренко

Загальновідомо, що система пропаганди на території України періоду нацистської окупації складалась із низки взаємопов’язаних, але різних за методами подачі матеріалів елементів, ключовим з яких була преса. Саме періодичні видання з огляду на багатоманітність своїх жанрів доволі широко відображали особливості реалізації пропагандистської концепції на окупованій території, були одним із найважливіших факторів формування громадської думки, ціннісно-світоглядних установок та стереотипів.

Вихід офіційних періодичних видань було ініційовано пропагандистськими структурами Вермахту, штабами військових частин та органами місцевого самоврядування. Чималий вплив на процес створення періодичних видань на території України і, зокрема, східних її областей, відіграли представники ОУН, місцевої української громадськості. Вони, використовуючи легальні можливості діяльності в окупаційних офіціозах, намагалися здійснювати українізаційний вплив на території регіону, популяризувати за допомогою преси ідею створення української держави [795].

З урахуванням того, що одним із методів підвищення національної самосвідомості була актуалізація інтересу до минулого, значну увагу на шпальтах окупаційної преси було приділено висвітленню проблем української історії. Ключовими в цьому плані були публікації, в яких знайшли відображення історія Київської Русі-України, часи козаччини, революційні події 1917–1920 рр., загалом історичні етапи формування української державності та державотворчі традиції. У публікаціях знаходили відображення історія української літератури, мистецтва, особливості культурних процесів у різні історичні періоди. Деякі матеріали було підготовлено на достатньо високому професійному рівні, що пов’язано із залученням до співпраці авторитетних істориків і літераторів, використанням історичних праць, що вийшли за межами Радянського Союзу.

Одним із способів, який, на думку редакцій газет, мав сприяти зростанню національної самосвідомості, було формування уявлення про героїзм, драматичність і травматичність минулого українського народу. Виходячи з цього, період кінця ХVІ – початку XVIIІ століть у газетному дискурсі розглядався як час боротьби українців за свою державність у вкрай несприятливому зовнішньополітичному оточенні.

Перспективність такої моделі репрезентації історії (це зумовлювалося можливостями її політичної інструменталізації) доволі чітко усвідомлювалася і нацистським керівництвом. Так, відповідно до «Додаткових директив щодо здійснення пропаганди в Україні» від 16 грудня 1942 р., підготовлених у Райхсміністерстві окупованих східних областей, на окупованій території було передбачено реалізацію наступних принципових положень: «Необхідно розпалювати ненависть по відношенню до Москви, а саме ненависть не тільки проти більшовизму, який є винуватцем нинішнього, жахливого стану країни, а й ненависть до всього великоросійського взагалі, з яким Україна за часів Хмельницького, а пізніше разом з Карлом ХII вела історичну боротьбу» [796].

Саме даний історичний і пропагандистський контекст зумовив можливість появи на шпальтах східноукраїнської преси низки публікацій, присвячених як у цілому добі козаччини, так і її провідним діячам. До числа матеріалів такого характеру можна віднести історичні нариси «Наказний гетьман – Павло Полуботок» [797], «Ренесансовий гетьман» [798], «Іван Мазепа» [799], «Іван Виговський» [800], «На порозі нової доби» [801], «Гетьман Петро Сагайдачний» [802], «Богдан Хмельницький» [803] та ін. Авторами даних публікацій (у тих випадках, коли це можна встановити) виступали журналісти або представники місцевої інтелігенції.

Певну роль на шпальтах окупаційної періодики було приділено і тим діячам української історії козацької доби, діяльність яких у силу тих чи інших причин у довоєнній радянській історіографії замовчувалася або набувала негативної конотації. До їх числа відносився і гетьман Петро Дорошенко, згадки про якого містила низка публікацій узагальнюючого характеру, а також матеріалів, присвячених іншим політичним діячам доби козаччини. Як дозволяє судити аналіз періодичних видань, що виходили на території Східної України (Харківської, Юзівської (Сталінської) та Ворошиловградської областей), на їх шпальтах було опубліковано також принаймні два присвячених безпосередньо Петру Дорошенку матеріали, які подано нижче.

Стилістику та орфографію збережено.

Гетьман Петро Дорошенко

Однією з найвидатніших постатей у визвольних змаганнях українського народу є гетьман Петро Дорошенко. Це була людина шляхетних патріотичних намірів і дій, видатний державний муж і дипломат, талановитий військовий керівник. Метою його було здійснення великої ідеї: вибороти волю України, яку він любив над усе і за інтереси якої він віддано боровся.

У серпні 1665 року Дорошенко став гетьманом Правобережної України. Це був найтрагічніший період історії нашої батьківщини, поділеної на дві частини. Правобережжя тоді було під зверхністю Польщі, Лівобережжя – Московщини. Цей поділ було оформлено Андрусівським договором, яким Москва по зрадницькому звела нанівець столітню боротьбу українського народу за визволення з польської неволі.

Дорошенко, підтримуваний козацькою старшиною, православним духівництвом і селянством, насамперед повертає свою зброю проти Польщі. За короткий час майже вся Правобережна Україна стає вільною від поляків і жидів.

Тепер гетьман плекає пляни визволення з московської неволі і Лівобережної України, де гетьманом був тоді московський прихвостень Брюховецький. Він всіляко домагався, щоб цар безпосередньо правив Україною, збирав тут податки, понастановляв у всіх визначніших українських містах московських воєвод із залогами.

Явно москвофільська політика Брюховецького викликала проти нього велике незадоволення всіх верств населення, стала причиною повстання проти Москви. Даремно Брюховецький, щоб не втратити влади й уникнути народної ненависти, намагався очолити повстання.

Антимосковське повстання Дорошенко сподівався використати для об’єднання українських земель по обидва боки Дніпра. З цим наміром він вирушив на Лівобережжя. Коли він із своїми полками прийшов до табору Брюховецького під Опішнею, все лівобережне козацтво стало на його бік, а Брюховецького на чорній раді було покарано, як зрадника, на смерть.

На короткий час Дорошенко об’єднав під своєю владою Лівобережжя і Правобережжя. Його плян визволення України був близький до здійснення. Але загроза польської навали примушує гетьмана вирушити з військом на правий берег Дніпра. Тоді на Лівобережній Україні взяли верх прихильники московської орієнтації. Вони наприкінці 1668 року обрали гетьманом Дем’яна Многогрішного, який визнав зверхність московського царя.

Після цього Петро Дорошенко, не бачивши іншої змоги визволити й об’єднати Правобережжя і Лівобережжя, не маючи сил боротися проти Польщі і Московщини, все більше схиляється до думки про конечність союзу з Туреччиною хоч цей союз і був дуже непопулярним у народі. Турки й татари, приходячи як союзники на Україну, плюндрували її, забираючи в полон багато людей. В 1669 році правобережне козацтво віддається під опіку Туреччини. За угодою з турецьким султаном України не тільки зберігала свою незалежність, але й волю від всяких податків султанові: вона була лише зобов’язана допомагати свої військом Туреччині маючи за це голос у зовнішній політиці Порти.

Угода з Туреччиною дала Дорошенкові змогу звільнити Правобережжя від поляків. За Бучацьким трактатом Польща відмовилась від Правобережної України, визнавши її державою козаків.

Проте союз із Туреччиною не приніс щастя Дорошенкові. Йому не судилося сполучити в єдиній державі всі українські землі в їх тодішніх етнографічних межах.

Пошматована Україна, грабована й поневолювана сусідніми народами, знесилювана багаторічними війнами і внутрішніми чварами, не мала змоги провадити дальшу боротьбу з своїми одвічними ворогами. Переконаний у цьому Дорошенко в 1676 році зрікається гетьманської булави й сходить з політичного кону.

Велику ідею боротьби з Москвою наш народ проніс незайманою через сторіччя поневолення чужинцями. Але лише тепер, коли падає імперіялістична імперія совєтів, коли вся Європа під проводом Німеччини перебудовується на нових засадах, завершується багатовікова боротьба українського народу за відокремлене існування нашої батьківщини від азійської Москви.

Віктор Царинник [804]

Гетьманщина

Петро Дорошенко. Козацьку державу називали Гетьманщиною тому, що на чолі управи стояли гетьмани. Як Юрій Хмельницький уступив з гетьманства, Українська держава поділилася на дві частини по двох боках Дніпра: правобережну і лівобережну. На Правобережній Україні вибирали своїх гетьманів, на лівобережній своїх. Безнастанно велася війна між самими українцями, через те цілий край був знищений і зруйнований. Цей сумний час народ назвав «Руїною».

На Правобережній Україні гетьманом був спершу Павло Тетеря (1663 – 1665). Він був прихильником Польщі і знову віддав Україну полякам і разом з польським королем ходив війною на лівобережну Україну, але похід йому не вдався, і він мусів зректися булави. Тоді козаки вибрали гетьманом Петра Дорошенка (1655–1676). Він був з прадіда козак. Його дід був в давні часи гетьманом на Запоріжжі, батько бував полковником, а сам Дорошенко визначився у різних війнах. Народ любив його за те, що він був незвичайно чесний, не шукав користи для себе, а готовий був усе життя своє, майно і кров віддати за Україну. Дорошенко бачив, що й Польща і Московщина вороже ставляться до України, і шукав підмоги в Туреччині. Туреччина була тоді великою державою. До неї належали різні християнські народи: угри, волохи, серби, греки. Турки мали багато війська, і їх поміч могла дати Україні велику користь. Тому Дорошенко піддався під турецьку владу. На його заклик султан вислав велике військо проти Польщі і разом з Дорошенком зайняв Поділля і обліг Львів 1672 р. Поляки були приневолені забрати військо з українських земель. Правобережна Україна стала окремою державою у спілці з могутньою Туреччиною.

Та не довго вдержалася приязнь з мусульманами. Турки були диким народом, вороже ставилися до всіх християн, не вміли пошановувати християнських звичаїв. По городах і селах вони ставили свої святині, навіть у Кам’янці-Подільському одну церкву замінили на мечеть. Українців дуже ображали ці зневаги, і простий народ став нарікати на гетьмана за його союз із турками. Дорошенко не вважав ні на які перешкоди і прагнув до того, щоб під своєю булавою з’єднати всю Україну. Але не дала йому здійснити це Москва. Щоб не бути причиною домашньої війни, Дорошенко зрікся гетьманства. Цар визначив йому на прожиток Ярополче коло Вятки, і там Дорошенко помер 1698 р. Дорошенка називали «останнім козаком», бо він був останній з тих старих запоріжців, що виросли у твердій воєнній школі і все життя воювали мечем з ворогами України. Після нього не було вже на Правобережній Україні ніякого славного гетьмана [805].

Примітки

795. Докладніше про це: Armstrong J. A. Ukrainian Nationalism. 2-nd edition / J. A. Armstrong. – New- York, London : ColumbiaUniversity Press, 1963; Черняков Б. І. Окупаційна і легальна періодична преса в Україні 1941-1944 рр. : Джерела дослідження. Бібліографія / Б. І. Черняков ; Академія наук вищої школи України. – К., 2005; Курилишин К. Українська легальна преса періоду німецької окупації (1939–1944 рр.) : Історико-бібліографічне дослідження : у 2 т. / К. Курилишин; НАН України. ЛНБ ім. В. Стефаника. Відділ україніки. Відділення «НДЦ періодики»; [наук. ред.-консульт. М.М. Романюк; відп. ред. Л.В. Сніцарчук].– Львів, 2007; Титаренко Д. М. Культурні процеси в Україні у роки нацистської окупації (зона військової адміністрації) / Д. М. Титаренко. – Львів; Донецьк, 2014. та ін.

796. Bundesarchiv (Berlin), R6/206, Bl. 159–160.

797. Нова Україна (Харків). – 1941. – 28 груд.

798. Маріюпільська газета (Маріуполь). – 1942. – 12 лют.

799. Нова Україна. – 1942. – 20 бер.

800. Маріюпільська газета. – 1942. – 5 трав.; там само. – 7 трав.

801. Маріюпільскьа газета. – 1942. – 19 трав.

802. Нова Україна. – 1942. – 22 квіт.

803. Маріюпільська газета. – 1942. – 27 лип.; Нова Україна. – 1942. – 9 серп.; Український Донбас (Горлівка). – 1942. – 5 вер.

804. Нова Україна. – 1942. – 21 лист.

805. Маріюпільська газета. – 1942. – 23 серп.

Опубліковано: Гетьман Петро Дорошенко та його доба в Україні. – Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, 2015 р., с. 322 – 328.