З листування Дмитра Дорошенка
з митрополитом Іларіоном (Огієнком)
Інна Тарасенко
Давно було підмічено, що одні козацькі роди (на щастя їх меншість) породжують як не зрадників України, так малоросів («Галагани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї // Було добра того чимало…») як презирливо писав Великий Кобзар). А були й такі, що породжували видатних воїнів та борців за державну незалежність України. До таких належить і рід Дорошенків, який дав Україні двох гетьманів (Михайла та його внука Петра), полковників Війська Запорізького (Дорофій, син Михайла та батько Петра), ряд культурних діячів ХІХ-ХХ ст. (Василь Дорошенко, Володимир Дорошенко та ін.), визначного політичного діяча часів українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. (Дмитро Дорошенко).
Дмитро Дорошенко (1882-1951) починав свій шлях як український суспільно-політичний діяч, публіцист, учасник студентського руху, просвітянин, член РУП (Революційна Українська Партія) і ТУП (Товариство Українських Поступовців), потім УПСФ (Українська Партія Соціал-Федералістів). З 3 квітня 1917 р. входив до складу Центральної Ради, обіймав ряд важливих посад, а за часів гетьманату Павла Скоропадського очолив Міністерство закордонних справ Української Держави. Після падіння Скоропадського працював в Українському університеті (Кам’янець-Подільський), з 1920 р. – на еміграції, де разом з В. Липинським брав участь у створенні Українського Союзу Хліборобів-Державників; з 1921 р. і до самої смерті був професором Українського Вільного Університету (УВУ), членом деяких інших наукових установ, зокрема очолював УВАН – Українську Вільну Академію наук (1945-1951), активно займався історичними дослідженнями, є автором бл. 1 000 наукових робіт, серед яких чільне місце належить зокрема фундаментальній монографії «Гетьман Петро Дорошенко» (Нью-Йорк, 1985, 712 с.). Написана ще в 1939 р., вона була втрачена у 1945 р. здавалося б назавжди, але на щастя її вдалося виявити восени 1970 р. в одній з країн Західної Європи завдяки зусиллям ректора УВУ проф. Володимира Янева.
Що стосується епістолярної спадщини Д. Дорошенка, то вона досліджена незначною мірою. Важливе місце в ній займає листування з митрополитом Іларіоном (в миру – проф. Іваном Огієнком). Вісім його листів до митрополита і два листи-відповіді були виявлені отцем-професором Юрієм Мициком в архіві УПЦ в Канаді (Вінніпег) у фонді митрополита Іларіона і видані в томі кореспонденції митрополита Іларіона [794]. У 2014 р. мені вдалося з завдяки гранту КІУС (стипендія Івана Коляски) побувати на науковому стажуванні в Канаді і попрацювати в цьому ж архіві, до якого до речі обмежений доступ.
Тут зокрема вдалося встановити, що довоєнна частина архіву митрополита Іларіона збереглася повніше, ніж вважалося, що між Дорошенком та Огієнком був міцніший зв’язок, ніж досі вважалося (це логічно враховуючи, що вони працювали в один час в Кам’янець-Подільському університеті). Тут вдалося виявити три незнаних листи Д. Дорошенка, адресовані I. Огієнку (тоді ще світській особі) на початку 20-х рр. ХХ ст. У першому з них говориться про незнаний лист Огієнка до Дорошенка від 29.05.1921 р., йдеться про контакти Дорошенка з українським емігрантами-катеринославцями (Вировий, Рудичів), яких Дорошенко без сумніву знав з часів свого перебування в Катеринославі (1909-1914), з Кашинським, директором українського видавництва «Вернигора». До речі, 2-е видання «Української граматики» (підручник для школи) Огієнко видав у Києві 1921 р. і перевидавав у «Вернигорі»; про це видання йдеться у листі Дорошенка, як і про його складні відносини з книговидавцями. Про ці контакти з видавництвом йдеться і у другому листі. Тут і в поштовій листівці (№ 3) говориться також і про взаємообмін книгами. Огієнко тоді співпрацював з уніатським видавництвом у Жовкві.
На жаль, основна інформація наведених нижче листів Дорошенка вичерпується цими даними. Якби довоєнний архів митрополита Іларіона зберігся краще, то мабуть і листів Дорошенка до нього було б набагато більше. Однак і ця невелика публікація дозволяє пролити трохи світла на перші емігрантські роки обох видатних діячів історії України.
№ 1 1921, червня 14. – Баден (коло Відня).
«Baden bei Wien
14.VI. 1921
Високоповажаний Іване Івановичу!
Ваш лист від 29.V. одержав я в Райхенау через д[обродія] Вирового від д. Рудичева 12.VІ. –го Сталось так, що 11-го цілком випадково д. Кашинський приїздив до Райхенау і я з ним бачився. Якби Ваш лист було б мені передано хоч днем раніше, то вже 11-го я міг би перебалакати з д. К-им, але на жаль, вийшло не так. Вчора я приїздив спеціально до Відня, але д. К-го не застав. Не маючи змоги побувати в його вдруге (мені сказали, що його можна застати вдома тільки зранку), бо Райхенау від Відня лежить на 82 кілометрах по зал[зіничній]дорозі і їхати треба коло 3-х год., не кажучи, що в Райхенау до мене ще 7 кіл. од станції, і знаючи від д. К-го, що він от-от сими днями має їхати до Польщи (от не пригадаю, чи він збирався також до Тарнова, чи тільки до Варшави, я сьогодні вислав до його рекомендованого листа з проханням негайно відповісти мені, – що я можу Вам відписати.
Мушу Вам сказати, що коректи Вашої граматики я не тільки не веду, але від уперве довідався, що «Вернигора» Вашу граматику видає. Взагалі з «Вернигорою» я маю тільки те діло, що вона видає мені курс укр[аїнської] історії, видає так, що рукопис лежав у неї від вересня 1919 р. до січня 1921 р., в січні 1921 р. почали складати і досі склали тільки 3 аркуші. Добре, що хоч гроші мені заплатили (ще давніше, в 1919 р.) Мати діло з ними дуже важко, бо народ класично неакуратний і легковажний, а що на листи не відповідають, то це у них звичайна річ.
Як тільки одержу від д. К-го відповідь, зараз же Вам відпишу до Тарнова знов цим шляхом, сиріч поштою. Взагалі завжди готовий виконувати Ваші прохання та доручення, і не тільки тому, що Ви маєте рахунок тих послуг мені, що Ви згадуєте в листі, але й з почуття моєї великої до Вас поваги і прихильности, котрі я завжди до Вас мав і маю! Боюся тільки, що в даному разі не знаю, чи вплине мій лист на д. К-го, щоб він виконав те, що має щодо Вас виконати: тут би треба, між нами кажучи, якогось доброго нагая, а в моїх руках зараз ніякого нагая немає і діло стоїть так, що скоріше він наді мною коверзувати може, ніж я над ним! Оттаке-то!
За прислані мені Вами книжечки сердечно дякую: гарні і цікаві дуже, особливо про новий церковний рух в Сербії, Чехії та ін. країнах. Якщо дочекаюся своїх книжечок, що вже віддані до друку, то зараз вишлю Вам, щоб віддячитися.
Жінка й я сердечно вітаємо Високоповажану Домну Даниловну і Вас і жичимо всього найкращого, ще Біг дасть діждемось лучних часів!
Щиро поважаючий Вас Д.Дорошенко
Адреса моя […]». (Автограф. Листа обрізано)
№ 2 1921, листопада 21. – Відень.
«Wien IX Berggasse17, IV, 38
21.XI. 1921.
Високоповажаний Іване Івановичу!
Я тільки що повернувся з Праги і застав прислану від Вас книжечку про Пересопницьку Євангелію; дуже дякую за неї! Я радий, що можу віддячитись за неї чимсь своїм і посилаю Вам свій «Покажчик». Не здивуйте, що стільки помилок, що така зверхня неохайність: вся вага цієї книжечки в тому, що вона дуже великий раритет – весь наклад запропастився в Чернівцях, і я оце лиш недавно з трудом добув три примірника, заялозених, пошарпаних. Один Вам і засилаю! Може здасться на щось.
Чи Ви якось поладнали з «Вернигорою»? Зі мною вона учинила чистий розбій: в січні 1921 почали друкувати мій підручник укр[аїнської] історії і от досі не тільки не докінчили, але навіть не можу добитись толку, скільки аркушів набрано. Я вже плюнув на це діло і вважаю книжку пропащою. Біда з нашими видавцями!
Щиро Вас поважаючий Д. Дорошенко». (Автограф).
№ 3 1924 (?), січня 3. – Винники.
«Сердечно дякую високоповажаного Івана Івановича за привіт і за брошуру! Я вислав Вам свою «Історіографію» – вибачте, що без напису, бо в мене не було примірника і я прохав вислати безпосередньо зі складу, щоб не затягати на довше висилки. Подбаю, щоб Вам було вислано наш «Науковий Збірник». Щиро поважаючий Вас Д. Дорошенко.
3/І.»
(Поштова листівка. Адреса отримувача: «prof. I.Ohijenko Winniki kolo Lwowa Polska»).
Коментарі
№ 1
«Вирового». Вировий Євген (1889-1945), український громадсько-політичний діяч, організатор, як і Д. Дорошенко, та інші «Просвіти» в Катеринославі (Дніпропетровську). На еміграції перебував головним чином у Чехословаччині.
«Рудичева». Рудичів Іван (1881-1958) – український громадський діяч. На еміграції проживав у Берліні, Відні, Празі, а з 1926 р. – в Парижі, де був директором бібліотеки ім. С. Петлюри.
«Кашинський». Кашинський Павло (1890-р. см. невід.), український видавець і журналіст, директор видавництва «Вернигора» у Києві, Відні й Мюнхені, у 1925-1935 рр. – видавець і редактор „Osteuropäischer Pressedienst“ (Відень).
«до Тарнова». У Тарнові (південно-східна Польща) Огієнко проживав у 1920-1922 рр. Потім він переїхав до Винників під Львовом, де жив у 1922-1924 рр.
«Домну Даниловну». Огієнко Домна Данилівна (померла у 1937 р.) – дружина І. Огієнка.
№ 3
свою «Історіографію». Йдеться про книгу: Дорошенко Д. «Огляд української історіографії», Прага, 1923
Примітки
794. Листування митрополита Іларіона (Огієнка). – К., 2006. – С. 126-136.
Опубліковано: Гетьман Петро Дорошенко та його доба в Україні. – Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, 2015 р., с. 318 – 322.