Діяльність Петра Дорошенка
у віддзеркаленні французьких сучасників
Євген Луняк
Велике збройне протистояння, що спалахнуло на землях України в 1648 р. і тривало майже безперервно до кінця ХVІІ ст., втягнувши у вир воєнних подій всіх ключових гравців східноєвропейського регіону – Річ Посполиту, Московське царство й Османську імперію, постійно викликало жвавий інтерес і сильне занепокоєння на заході Європи. Виникнення «країни козаків» на політичній мапі континенту зумовлювало внесення швидких і суттєвих коректив у зовнішній політиці багатьох держав. Однією з таких зацікавлених сторін була Франція, одна з найвпливовіших сил у тодішній Європі. Французьке королівство середини ХVII – початку ХVІІІ ст. часів Людовика ХІV – «короля-сонце» – досягло зеніту своєї могутності. Монархічні двори Польщі, Росії, Туреччини та Кримського ханства – основних країн, що володіли землями теперішньої України, – відчували в цей час досить потужний вплив згаданої держави на свою політику та постійну присутність емісарів різного гатунку, надісланих за вказівкою з Версаля.
З кінця ХVІ ст. все більше французів потрапляють на територію сучасної України, де мають змогу безпосередньо ознайомитися з цією країною та її населенням. Об’єктивно цьому сприяло внутрішньополітичне становище у самій Франції. Розбурхане релігійними війнами королівство пережило жахливе соціальне потрясіння, що призвело не лише до політичних змін у державі (згасання династії Валуа та сходження на престол Бурбонів, Нантський едикт, зміцнення абсолютизму), але й до великих суспільних трансформацій, які проявилися, зокрема, у значних еміграційних процесах. Річ Посполита, що була найбільшою державою у тогочасній Європі, на фоні спустошеної війнами та виснаженої від міжконфесійних кровопролить Франції здавалася зразком спокою та стабільності. Саме тому сюди линув потужний потік службовців, професійних військових, а то й відвертих авантюристів з Франції. Ще більше посилився він в роки Тридцятирічної війни (1618-1648), коли найманці різного гатунку охоче наймалися на службу до польських королів або вельможних магнатів.
Ще одним чинником, що сприяв цікавості французів до земель України, були геополітичні міркування Парижа про активізацію зовнішньої політики у східному регіоні з метою пошуку та використання союзників, які б могли посприяти посиленню позицій Франції у Європі. Саме тому французькі представники з’являються й створюють постійні місії в Османській імперії, Московському царстві, Кримському ханстві, тобто тих державах, до складу яких входили землі сучасної України, не кажучи вже про давні налагоджені тісні взаємини між Францією та Річчю Посполитою.
Французька присутність в Речі Посполитій особливо пожвавлюється після короткотривалого правління в цій країні Генріха Валуа (1573 – 1574). Вже у першій половині ХVІІ ст. бачимо багатьох французів на важливих цивільних або, частіше, військових посадах в Речі Посполитій. Слід також відмітити, що у ХVІІ ст. королевами Речі Посполитої були здебільшого саме француженки – Марія-Луїза де Гонзага (1645-1667) та Марія-Казимира де Лагранж д’Аркіен, більш відома як Марисенька (1674-1696). Природно, що обидві жінки мали в своєму почеті багатьох земляків. У перерві між ними польський престол посідала Елеонора-Марія Австрійська (1670-1673), яка по материнській лінії також належала до французької гілки роду Гонзаг (її матір Елеонора де Гонзага була племінницею польської королеви Марії де Гонзаги, тобто дочкою рідного брата останньої).
Цілком очевидно, що сходження на королівський престол Польщі представниць французьких знатних родів знаходило всіляку підтримку в Парижі. Також відзначимо, що у Франції кілька років проживав майбутній польський король Ян ІІ Казимир. До речі, саме до цієї країни він повернеться після свого зречення престолу в 1668 р., де й зустріне свою смерть в 1672 р. Після зречення Яна ІІ Казимира престолу одним з кандидатів на трон Речі Посполитої від профранцузької партії був відомий тоді полководець Луї де Бурбон, принц Конде (1621-1686), але королем тоді було обрано Михайла Корибута Вишневецького. Кандидатура принца Конде була знову розглянута сеймом після смерті Михайла Вишневецького в 1673 р., проте відхилена на користь Яна ІІІ Собеського.
Козацьке військо, слава якого гриміла по всій Європі, здавалося французам вигідною збройною силою, з якою варто було рахуватися й котру можливо було використати в інтересах власного королівства. Про походи та війни козаків з турками, татарами, московитами, поляками постійно повідомляє французька преса, зокрема популярні «Gazette de France», «Mercure de France» та ін. Одним з козацьких очільників, постать якого привернула до себе значну увагу західних сучасників, став Петро Дорошенко, котрий став видатним продовжувачем справи зачинателя «української війни» (термін французьких джерел того часу) Богдана Хмельницького.
Згадки та повідомлення про діяльність Петра Дорошенка бачимо в творах багатьох французьких дипломатів і військових. Події на сході Європи викликали жвавий інтерес західних обивателів. Саме тому книговидавці другої половини ХVІІ ст. охоче публікували свідчення та спогади людей, які більшою чи меншою мірою були пов’язані з «українською війною» та могли дати правдиве свідоцтво про неї.
В 1677 р. у швейцарському Базелі вийшла в світ двотомна праця Клода де ла Магделена «Дзеркало Оттоманської імперії», яка відразу стала ходовою у французьких книгарнях, зважаючи на актуальність описуваних в ній подій, і зазнала кілька перевидань. Вже в 1678 р. вона була передрукована в Парижі, а в 1680 р. в Ліоні. Повна назва цього твору, як і характерно для того часу, була досить розлогою, наприклад, ліонське видання називалося так «Дзеркало Оттоманської імперії або сучасний стан двору та війська великого правителя з описом усіх особливостей способу життя турків і розповіддю про все найважливіше, що відбувалося під час війни турків у Польщі та в Україні до 1677 р.» [495].
На жаль, про самого автора книги відомо мало. Його ім’я практично ніде не згадується. Позначене вище ім’я Клод вказане на сайті аукціону Сотбі, де в травні 2002 р. було виставлене на продаж перше, базельське видання цього твору з орієнтовною вартістю 800 – 1200 фунтів стерлінгів, яке в ході торгів було продане за 3107 фунтів стерлінгів [496]. Прізвище де ла Магделен, у Дмитра Наливайка – Мадлен [497], дозволяє припустити, що автор, очевидно, міг належати до відомого бургундського роду, з якого походив й один з придворних Генріха ІV, Франсуа де ла Магделен. І навряд чи це був псевдонім, як припускав Наливайко [498], тому що спроба видати себе за представника загальновідомого роду, не будучи ним, могла б супроводжуватися тоді негативними наслідками для автора. До того ж, в назві книги стосовно автора позначено «Mr. Le C[omte]. De la Magdeleine», що свідчить про його графський титул, а сам він зазначає, що його «народження завжди давало йому відповідний ранг» [499].
Як слідує з твору, де ла Магделен багато років провів у Туреччині, де певний час перебував у турецькій неволі [500]. З його слів, звернених до читача, можна зрозуміти, що він був взятий у полон під час однієї з битв із турками. Очевидно, це слід віднести до подій австро-турецької війни 1663-1664 рр., у якій взяв участь і французький експедиційний корпус, надісланий Людовіком ХІV. У неволі де ла Магделену довелося пережити знущання, тортури, примус перейти в іслам і навіть загрозу смертної кари, про яку він повідомляє, що за одну ніч його чорне як смола волосся, окраса тридцятирічного чоловіка, перетворилося на сіре [501]. Ці слова дозволяють нам віднести час його народження до середини 1630-х рр.
В 1672-1674 рр., в умовах нової війни, де ла Магделен брав участь у поході війська Мехмеда ІV на Україну.В 1676 р. йому пощастило вивільнитися від неволі, й він поступив на службу до баварського курфюрста Фердинанда-Марії (1636-1679). Свою працю де ла Магделен присвятив саме йому, назвавши себе в передмові у відповідності до тогочасного етикету його «найнижчим і найвідданішим слугою». Як відомо, цей володар Баварії проводив досить активну зовнішню політику своєї невеликої держави, спираючись на союз із Францією і навіть був одружений з онукою французького короля Генріха ІV. Відзначимо, що знаменне й саме місто виходу в світ цього твору, оскільки швейцарський Базель знаходиться майже у самого франко-баварського кордону.
З тексту книги можна зрозуміти, що, будучи офіцером, автор чудово розбирався у військовій справі. Принаймні, дуже багато місця він відводить питанням фортифікації, управління армією, тактики бою, артилерійському мистецтву, озброєнню, особливостям ведення військових кампаній тощо, присвятивши цьому всю другу частину твору. Багато уваги автор приділив і подіям «української війни». Але головним чином Україна розглядається в творі де ла Магделена у зв’язку з походами турецької армії в 1670-х рр., яким присвячено окремий додаток наприкінці книги.
Автор досить детально занотовує подробиці переходу великої армії Мехмеда ІV через Дунай, де до нього приєдналися загони волоського та молдавського князів, а також козаки «бунтівного Дорошенка (rebele Dorosinko)», зосередження військ султана навколо Кам’янця-Подільського та подальшу облогу і штурм міста, наступні походи турків і татар на Львів та інші міста України в 1672-1675 рр. і масове поневолення місцевого люду, який уганявся в Крим і Туреччину. Особливу увагу де ла Магделен звертає на облогу та захоплення Умані (1674), що супроводжувалося жахливою різнею місцевого населення, звірячими розправами над жінками та дітьми, які дуже вразили автора [502]. Завершується виклад подій у творі 1676 р., коли Дорошенко здався військам московського царя та козакам Самойловича.
Петро Дорошенко є постійним героєм цього оповідання, хоча й не викликає симпатій у автора. де ла Магделен називає його «гетьманом» (Hatteman) або «генералом» (Général). Турки й татари виступають тут у ролі його могутніх союзників, які бачать свій інтерес у війні в Україні проти поляків, росіян та опозиційних до протурецького гетьмана козаків. Наслідком завоювань армії Мехмеда ІV стало те, що «Україна була залишена Дорошенку під турецькою зверхністю (l’Ukraine fût laissée à Dorosinko, sous la protéction du Turq)». А, коли «могутня армія московитів атакувала Чигирин, головну фортецю бунтівного Дорошенка (Cherin, principale forteresse du rebelle Dorosinko)», турецько-татарське військо відразу вирушило йому на допомогу [503].
Набільшу прихильність автора викликає польський полководець Ян Собеський, обрання якого королем де ла Магделен вважає цілком заслуженим. Кілька разів у своєму творі автор називає цього воєначальника «непереможним» [504]. Слід зауважити, що книга була написана за кілька років до славнозвісної Віденської битви, що принесла Яну ІІІ Собеському світову славу та популярність.
Саме в праці де ла Магделена наводиться унікальний факт про те, як Мехмед ІV зазнав несподіваного нападу козаків під час полювання (своєї улюбленої розваги, за що й отримав прізвисько «Мисливець») 12 серпня 1674 р. в околицях Кам’янця-Подільського. Як зазначає автор, козаки неодмінно вбили б султана, якби знали, хто це. І тільки завдяки доброму коню Мехмеду ІV пощастило врятуватися [505].
При широкому використанні терміну «Україна», автор часто вживає щодо території нашої країни й традиційне поняття «Русь». Останню він не ототожнює з «Московією». Наприклад, татари у нього «є сусідами Московії, Русі, Черкасії, Мінгрелії та Грузії (voisins de Moscovie, Russie, Circacie, Mingrelie & Georgie)» [506]. Хоча він і зауважує, що «великі московські князі стали імператорами Білої Русі (les grands Ducs de Moscovie Empereurs de la Russie Blanche)» [507]. Вживає де ла Магделен і популярну серед французів дефініцію «Чорна Русь». Так, Львів він називає «столицею Чорної Русі (Leopol capitale de la Russie Noire)» [508].
«Дзеркало Оттоманської імперії» де ла Магделена багато в чому перегукується з виданою тоді ж 3-томною «Історією великих візирів» де Шасполя. На жаль, про цього автора не маємо ніяких свідчень. Судячи з його праці, він писав про справи Туреччини та Польщі, споглядаючи їх з Парижа й грунтуючи свої свідчення на повідомленнях місцевої преси. Саме тому його інформація не настільки яскрава, як у де ла Магделена. Але «Історія великих візирів» дозволяє доволі добре усвідомити бачення подій в Україні в 1660 – 1670-х рр. очима французьких інтелектуалів.
На думку де Шасполя, причиною, що зумовила перехід Дорошенка, якого автор називає «одним з наймогутніших і найамбіційніших людей королівства», на бік турків, стали власні амбіції козацького гетьмана [509]. Цей перехід автор розглядає доволі спрощено: Дорошенко спочатку підтримував промосковську партію, вважаючи можливим отримання польського трону царевичем, а коли надії на це зруйнувалися, дискредитований, він змушений був шукати надійну опору для своїх політичних прагнень, яку знайшов в особі султана [510]. Саме останній і мав допомогти Дорошенку зміцнити свою владу в Україні, перетворивши того на свого васала.
Щодо України де Шасполь зауважує, що її назва походить від місцевого слова «окраїна» й поширюється нині на козацький край і ще дві сусідні з ним провінції [511]. Головним противником реалізації зухвалого наміру очільника «бунтівних козаків» Дорошенка французький автор вважає Собеського [512]. Тут слід зауважити, що дана книга де Шасполя була написана вже після обрання Собеського королем, тоді коли слава про його військові здобутки лунала по всій Європі.
Велику увагу автор «Історії великих візирів» приділяє перебігу бойових дій в Україні у 1674-1675 рр. Він досить докладно висвітлює захоплення армією Собеського Бара, Могильова (де перед ним капітулював козацький полковник Гоголь), Брацлава, Немирова, Погребків, Цибулева, Паволочі (оборону, якої очолював Андрій Дорошенко, брат гетьмана), Кальника тощо. До речі, останнє місто де Шасполь називає «столицею України» [513], вочевидь, маючи на увазі той факт, що тут певний час була резиденція Дорошенка. Відзначимо, що де Шасполь був не єдиним французьким автором, який надав Кальнику столичного статусу. Його інший сучасник і земляк шевальє де Божо у своїх «Мемуарах» називав дане місто «колишньою столицею України» [514].
Як веде далі де Шасполь, резонанс від перемог Собеського був такий великий, що татари поспішно залишали Україну, московити пропонували укласти мир і союз, а переляканий Дорошенко сльозно молив про помилування й можливість повернення під владу Польщі [515]. Проте історик тут же додає, що каяття гетьмана «бунтівних козаків» було нещирим і той зовсім не збирався повертатися під владу поляків [516].
Одним з найбільших помічників Собеського у його завоюваннях де Шасполь вважає «генерала» запорожців Сірка (Czierko). Зокрема, він повідомляє, як той дуже прислужився королю в 1675 р., розгромивши вщент велике татарське військо на берегах Дністра. Історик досить докладно описує успіх запорожців, котрі змогли таємно підкрастися до відпочиваючих татар, увести їхніх коней і, раптово напавши, перебити їх до ноги. Ця поразка змусила кримського хана звернутися до Собеського з мирними пропозиціями [517]. Де Шасполь не приховує свого захоплення вмінням і майстерністю козаків.
Між іншим, Сірко став головним героєм ще одного цікавого епізоду, описаного французьким автором. Де Шасполь доволі яскраво описує капітуляцію перед лідером запорожців Дорошенка в 1675 р., коли останній, відчинивши перед Сірком браму Чигирина й передавши тому ключі та булаву (в оригіналі – «генеральський жезл»), погоджувався зайти до міста лише після нього, а потім привселюдно розтоптав ногами договір, укладений ним з Портою і «тестамент грецького митрополита», померлого перед тим, де той закликав гетьмана не полишати турецької сторони [518]. Звичайно, під цим «грецьким митрополитом» розуміється Йосип Тукальський. При цьому Дорошенко просив дозволити йому перейти до московитів [519].
В цьому сповненому драматизму епізоді де Шасполь не забуває підкреслити вірність Сірка Польщі. Ватажок запорожців, заволодівши Чигирином і розмістивши тут свою залогу, за словами автора, одразу надіслав до короля гінця, сповіщаючи про все, що відбулося, та вимагаючи наказів від нього [520]. Щоправда, як відомо, польським тоді Чигирин так і не став.
Де Шасполь досить часто підкреслює важливу роль козацьких загонів у походах Собеського. Так, саме тисячу козаків відправив останній до Теребовлі з наказом пробиватися до обложеного турками міста, щоб врятувати його від захоплення [521]. Автор повідомляє також про особисту козацьку гвардію польського короля-полководця, одягнену в блакитне з вигаптованим золотом і сріблом мереживом [522]. Зауважимо, золотий і синій – це кольори нашого державного прапору.
Не оминає увагою французький історик і подвигу свого земляка-коменданта Збаража Отея, котрий в 1675 р. до останку керував обороною міста від турецько-татарських завойовників, що його мужністю захоплювалися навіть воїни ісламу [523].
Непрямо, але України торкається глава з книги де Шасполя, що має назву «Історія султанші Гюлістан». В цій главі важко відділити правду від літературної вигадки. Загалом можна говорити про продовження та розвиток тут популярної на заході роксоланівської тематики. Слід згадати, що саме тоді стала популярною трагедія Расіна «Баязет», з якої де Шасполь частково запозичив сюжетну лінію, подаючи творчу вигадку драматурга про діяльність наложниці Мурада ІV русинки Роксани, як достовірний факт.
Про султаншу Гюлістан французький автор, віддаючи данину літературності, занотовує наступне: «Ім’я, яке було дане цій султанші, означає «трояндове поле» і чудово підходило їй, оскільки її риси були довершеними. Вона походила з Русі, саме тому її називали також «Русса», «Роксана» чи «Роксолана», так само як і обох фавориток султанів Сулеймана Великого та Мурада ІV, котрі стали такими відомими завдяки своїй пихатості й ревнощам. Ця султанша була не менш вродливою, ніж дві інші з таким же іменем. Запевняють навіть, що вони походили з одного роду, і відзначали багато подібності між їхніми портретами, які дозволяють з легкістю судити про близькість походження цих трьох султанш з однієї нації» [524].
Незважаючи на те, що тут правду перемішано з вимислом, треба зауважити, що українська присутність на вищих щаблях турецької влади була тоді відчутною. Варто згадати, що султаншею-валіде в ті роки була саме українка. До речі, за твердженнями де Шасполя, жінки були не єдиними представниками Русі у вищий ієрархії Оттоманської Порти. Трохи далі французький автор повідомляє про урядовця Мустафу-Чулогли, котрий був сином яничара-русина і зробив стрімку кар’єру при дворі Мехмеда ІV [525].
На відміну від де ла Магделена, який був військовим, та де Шасполя, який писав про східні справи, вочевидь, не залишаючи своєї батьківщини, інший француз – де ла Круа (сер. 1630-х – 1704) – відзначився в Туреччині на дипломатичній службі. Він був багаторічним секретарем французького посольства у Константинополі (1670-1685) і залишив цілу низку опублікованих і рукописних праць про справи Сходу. Розгляду подій в Україні присвячені головним чином його двотомні «Мемуари, складені з найцікавіших реляцій з Оттоманської імперії» [526] та велика праця «Турецькі війни з Польщею, Московією й Угорщиною» [527].
Про самого автора відомо небагато. В усіх документах він фігурує лише під іменем «сеньйора де ла Круа». Важко сказати, чи це справжнє ім’я цієї людини, чи псевдонім, адже французьке «de la Croix», можна перекласти, як «належний Хресту», що цілком годиться в якості умовного імені для представника католицької Франції. Втім, саме в той час подібне ім’я мав його трохи молодший сучасник – відомий орієнталіст, популяризатор казок «Тисячі й однієї ночі» в Європі Франсуа Петі де ла Круа (1653-1713), з яким часто змішують вищезгаданого автора через подібність імен і часу життя. Порівняльному аналізу діяльності та творчості обох сходознавців присвятив свою розвідку французький історик Поль Себаг [528].
«Мемуари» де ла Круа являють собою збірку дипломатичних реляцій про поточні справи Османської імперії, хоча вони містять і цікаві повідомлення про Україну. Досить детально дипломат пояснює причини вторгнення турецької армії в Україну в 1672 р. й описує подальший хід бойових дій, що супроводжувалися захопленням Кам’янця-Подільського та просуванням вглиб країни турецько-татарських військ, до яких приєдналися козаки Дорошенка.
На думку де ла Круа, козаки, які «завжди були бунтівними підданими Польщі», очолювані Дорошенком, котрого автор іменує «князем» (prince Dorosensko) або, вже традиційно, козацьким генералом (general des Cosaques), значно рідше «гетьманом» (Hatman), повстали проти своїх законних володарів і піддалися Порті. Султан, бачачи в цьому велику вигоду для своєї держави, милостиво прийняв козаків у підданство й наділив їхнього ватажка дорогими подарунками, надіславши йому «прапор, указ про надання привілеїв, соболину шубу, бунчук, шаблю, булаву з коштовностями» [529]. Безумовно, поляки не хотіли втратити Україну, тому намагалися приборкати Дорошенка. Саме тому Мехмед ІV змушений був вирушити на північ на чолі величезної армії для захисту свого нового підданого.
Де ла Круа дуже докладно описує військові сили, зібрані турецьким султаном для походу на Україну, та їхній шлях до Кам’янця на Поділлі. Цікавим є опис аудієнції Дорошенка у правителя Високої Порти, коли той мусив «цілувати землю» біля ніг султана, за що був щедро винагороджений [530]. Крім того, дипломат наводить у французькому перекладі текст листа великого візиря до коменданта та гарнізону Кам’янецької фортеці з вимогою здачі міста, яка була тими проігнорована. Однак згодом, бачачи безперспективність опору, місто було здане туркам і відбувся урочистий в’їзд до нього Мехмеда ІV. На честь цієї перемоги султан навіть видав спеціальний указ про влаштування торжеств у державі, текст якого був переказаний у реляції де ла Круа [531]. Далі коротко переповідається про похід турецько-татарського війська на Львів, який закінчився стягненням з міста величезного викупу. Де ла Круа зазначає, що в цьому поході Дорошенко мав козацьке військо у 50 тисяч чоловік [532].
Якщо «Мемуари» де ла Круа – це збірка поточних повідомлень про турецькі справи, то його «Турецькі війни з Польщею, Московією й Угорщиною» представляють собою серйозний аналітичний твір, у якому розглядається довготривале протистояння країн Європи з Османською імперією. Українське козацтво розглядається автором як ініціатор і головна рушійна сила цих затяжних війн.
«Козакам України (les Cosaques de l’Ukraine), які населяють береги Бористену від Києва до Чорного моря, дуже набридло панування Владислава, короля Польщі», – так розпочинає виклад подій у своїх «Турецьких війнах» де ла Круа, підкреслюючи важливу роль у досліджуваному процесі козацтва Наддніпрянщини [533]. Причину цього повстання дипломат спрощено бачить у забороні козакам нападати на турецькі володіння після Хотинської війни. Автор наводить відповідну статтю з турецько-польської мирної угоди, де прямо йдеться про козаків. Саме заборона «піратських» походів на Туреччину, які змушували тремтіти навіть Константинополь, на думку де ла Круа, призвела до великої війни між козаками та поляками. На чолі перших став «генерал Богдан Хмельницький» (general Bogdan Kemielniski). Він скористався внутрішніми проблемами Речі Посполитої, завдав полякам низку нищівних поразок і втягнув до війни Крим, Швецію, Трансільванію та Московію, уклавши з останньою союзну угоду (l’alliance du grand Duc de Moscovie qui luy accorda sa protection) [534].
Історія Хмельниччини подається де ла Круа неточно, схематично й загально. Автор уникає конкретизації, не наводячи дат, місць, імен, а лише зазначаючи, що намагання зробити козацьку країну вільною успіху не мало й польське панування на Україні продовжувалося. Після смерті Хмельницького його справу продовжив Дорошенко, «якого підтримували татари і який мав секретні зносини з Портою» [535].
Оскільки турецьке вторгнення в Україну припало саме на період гетьманування Дорошенка, головну увагу де ла Круа звертає саме на нього. Наслідуючи визвольну місію Хмельницького, Дорошенко «вимагав від польського короля, щоб той перетворив провінцію Україну на члена королівства, надавши їй право голосу на сеймі» [536]. Після брутальної відмови поляків Дорошенко відверто перейшов під протекцію Високої Порти. Це зумовило нову турецько-польську війну за володіння Україною. Її хід в цілому подається у відповідності з інформацією, яка наведена й у «Мемуарах» де ла Круа: склад армії Мехмеда ІV, похід на Кам’янець-Подільський, текст вимоги про капітуляцію підписаний великим візирем, падіння фортеці та наступні торжества тощо. Хоча в той же час у «Турецьких війнах», написаних значно пізніше за відповідні дипломатичні реляції, що склали основу «Мемуарів», де ла Круа наводить більше деталей і подробиць.
Після вдалих походів 1672 р. султан «призначив Дорошенка управителем Поділля й України» [537]. Проте це призначення не могло принести гетьману великої втіхи, оскільки території підвладні йому перебували в жахливому розоренні й постійно спустошувалися під час нових походів. Протекторат Османської імперії не приніс його народу жаданого миру. Де ла Круа не приховує свого співчутливого ставлення до нещасного правителя України, який щиро вболівав за свій народ і свою країну. Автор з розумінням ставиться до дій Дорошенка, який, тяжко переживаючи руйнацію батьківщини поляками, турками і татарами, вирішив повернутися до політики Хмельницького, уклавши союз із Москвою [538]. Переслідував Дорошенко й особистий намір, як зазначає де ла Круа, «стати князем козаків (prince des Cosaques), на що не мав жодного права» [539].
Незважаючи на те, що перехід Дорошенка під владу Москви давав царю великі переваги, той з підозрою ставився до дій гетьмана. Де ла Круа навіть наводить французький переклад тексту листа Олексія Михайловича до Дорошенка від 15 січня 1677 р., де той дорікає гетьману за ворожу політику щодо себе [540].
Перехід Дорошенка під владу Москви зчинив великий переполох у Константинополі. Як пише де ла Круа, на щастя, турки згадали, що мають «ченця, сина князя Хмельницького, ватажка козаків (un Caloyer, fils du Prince Kemielniski, Chef des Cosaques), що сидить в ув’язненні впродовж багатьох років, який вже очолював свій народ після смерті свого батька й здавася придатним повернути його до покори» [541].
В «Турецьких війнах» де ла Круа міститься унікальна інформація про перебування Юрія Хмельницького в татарському полоні, а згодом в ув’язненні в Константинополі впродовж кількох років. На жаль, варто погодитись з тезою, виголошеною колись Борщаком і яка не втратила своєї актуальності, що розповідь про стамбульський полон «ніколи належно не використовувалась українськими істориками» [542]. Французький автор повідомляє, наприклад, про приховування юним Хмельницьким свого справжнього імені, про його зустріч у татар з козаком-ренегатом Миколою, перейменованим на мусульманський манер в Алі, своїм колишнім прислужником, про відправлення шляхетного бранця до турецької столиці, про поводження з ним турків і про його спробу втечі з полону в 1670 р.
Повідомлення про цей факт автор конкретизує найдетальнішими подробицями (опис місця ув’язнення, спосіб втечі, час, наслідки), що дозволяє довіряти цим свідченням, які могли бути відомі французькому історику в силу його дипломатичної служби. Після того, як невдаха-втікач Хмельницький був впійманий турками, він зазнав жорстоких покарань, отримавши «багато ударів кийками», «був закутий у залізні ланцюги з шиї до ніг» і перебував під постійним наглядом варти. Лише зрада султану Дорошенка дозволила Хмельницькому в 1677 р. позбутися тортур і принижень й отримати знову гетьманську булаву [543].
Дуже детально де ла Круа розглядає події російсько-турецької війни 1676-1681 рр. Він наводить опис військових сил Османської імперії, перелік їх командувачів, відправлених на відвоювання Чигирина, та їхнього шляху, подає яскраві картини битв. Прикметним є те, що історик цитує у французькому перекладі важливий документ того часу, текст листа Олексія Михайловича Мехмеду ІV, у якому московський цар вимагав у свого адресата визнати факт приналежності «провінції України» (la province d’Ukraine) саме його державі, апелюючи при цьому до угод, укладених ним з Богданом Хмельницьким, його сином Юрієм і Петром Дорошенком. З приводу цього листа султан навіть скликав особливу нараду, що висловилася за війну з Московією [544].
Про важливе місце Чигиринських походів в «Турецьких війнах» де ла Круа говорить той факт, що їх опису відведено близько сьомої частини всієї книги (приблизно ж такий обсяг у книзі присвячено викладу подій знаменитої Віденської битви 1683 р.). Аналізуючи захоплення Чигирина, історик відзначає, що перемога військ Мехмеда ІV на Україні не була повною, тому що армія Григорія Ромодановського (Ramadanoski) з союзними козацькими загонами не була розгромлена й залишалася повністю боєздатною, а сумнівним здобутком кровопролитної війни для турків стали хіба що руїни Чигирина.
Як і де Шасполь, одним з перших у французькій історіографії де ла Круа звертає погляд на особу кошового отамана Івана Сірка (Cirko, Chirko), якого іменує ватажком запорозьких козаків (chef des Cosaques Zaporoches) [545]. Історик, зокрема, подає свідчення про один з походів Сірка на чорноморське узбережжя в 1679 р., коли запорожці завдали сильних поразок туркам і татарам [546]. За інформацією де ла Круа, саме тоді від рук козаків Сірка, очевидно, й загинув Юрій Хмельницький [547].
Як і природно для дипломата, багато уваги де ла Круа звертає на міждержавні взаємини, династичні питання, міжконфесійні та міжетнічні конфлікти. Неприховану симпатію автора викликає видатний польський полководець Ян Собеський, що завдяки своїм блискучим перемогам над турками й татарами під час війн на Україні в 1674 р. посів престол Речі Посполитої. Автор докладно відзначає обставини сходження на трон Яна ІІІ, зауважуючи, що його перемога під Хотином, що зумовила обрання «хотинського лева» королем, по суті, врятувала Польщу від турецько-татарської навали, а наступна Журавненськa битвa (1676) дозволила Польщі укласти більш вигідний мир з Туреччиною, ніж той, що був укладений у Бучачі [548].
Підводячи підсумок, можна зауважити, що де ла Круа створив досить цілісну картину участі Османської імперії у військово-політичному житті України періоду Руїни. В його праці наведена низка унікальних фактів, що перетворює її на важливе історичне джерело. Разом з цим його можна вважати й історичним дослідженням. Як історик, де ла Круа використовував значне коло доступних йому джерел: розповіді очевидців, власні спостереження, шпигунські донесення, копії дипломатичного листування Високої Порти тощо. Зображені ним події виглядають дуже правдиво. Однак в його баченні минулого України можна побачити й окремі неточності. Крім згаданого ним повідомлення про загибель Юрія Хмельницького у зв’язку з нападом запорожців Сірка, що суперечить іншим відомостям, можна згадати також його твердження про загибель Богдана Хмельницького у битві з поляками. Цей псевдофакт в «Турецьких війнах» повторений двічі [549]. Дорошенко визнається «наступником» Богдана Хмельницького [550]. Загалом крім батька та сина Хмельницьких, Дорошенка та ще Сірка, інших козацьких лідерів де ла Круа не згадує.
Важливою особливістю творів де ла Круа є постійне використання терміну «Україна» для означення території козацьких володінь. Оскільки автор не супроводжував його жодними поясненнями, це свідчить про загальну зрозумілість такого поняття в тодішньому освіченому французькому суспільстві. В той же час він уникає загальновживаного раніше французами терміну «Русь», яке раніше асоціювали з землями теперішньої України, рідше – володіннями московського царя. Цікаво, що де ла Круа використовує й дефініцію «Мала Русь» (la Petite Russie) щодо України, котра не мала тоді популярності серед французів. В одному з епізодів де ла Круа зазначає, що поляки втратили частину «Малої Русі», зокрема, воєводства Київське, Смоленське, Чернігівське [551]. Щоправда, в його термінології це радше випадок, ніж правило. В цілому твори де ла Круа, й насамперед його «Турецькі війни», сприяли кращому ознайомленню французького загалу з історією козацької України.
Велику цікавість у вивченні французької історіографії, присвяченої козацькій Україні ХVІІ ст., представляють «Мемуари» шевальє де Божо, написані в середині 1690-х рр., які, на жаль, майже обходяться увагою у вітчизняних історичних дослідженнях. Один з небагатьох винятків тут складає хіба що праця Дмитра Наливайка [552]. Про самого автора «Мемуарів» відомо мало. Головним свідченням про нього є його власні слова. Очевидно, під псевдонімом «де Божо» приховався військовий офіцер і дипломат, наближений до польської королеви Марисеньки, Франсуа-Полен Далерак, який перебував у Польщі в 1680-х рр. Про тотожність Божо і Далерака зазначав, зокрема, французький історик першої половини ХІХ ст. Нарцис-Ахілл де Сальванді [553]. Таке ж твердження висловлює і український історик Мицик [554].
Згадка про Божо міститься і в «Турецьких війнах» вищезгаданого де ла Круа, де той повідомляє, що шевальє де Божо знаходився в ув’язненні в Константинополі разом з Юрієм Хмельницьким, але, на відміну від останнього, йому пощастило втекти із в’язниці [555]. Цю звістку доповнює інший дипломат, маркіз Жан-Луї д’Юссон де Боннак. Він свідчить, що «мальтійський рицар, який звався де Божо, був невільником у Семи Вежах більше двадцяти років», але, на щастя, зміг втекти звідти, дістатися одного з французьких кораблів і таким чином повернутися на батьківщину [556].
«Мемуари» Божо переважно охоплюють період 1679-1683 рр., коли він був представником Франції при дворі Яна ІІІ. В ході своїх дипломатичних (і розвідувальних) візитів Божо неодноразово відвідував Україну, про що детально розповідає у спогадах. Незважаючи на те, що головною метою його місії був збір точної інформації про поточний військово-політичний та економічний стан Речі Посполитої, а також про настрої при дворі польського короля (наприклад, автор постійно фіксує відомості про відстань між містами, описує рельєф місцевості та вигляд оборонних укріплень фортець, зокрема, Львова, Жовкви, Яворова, свідчить про взаємини Яна ІІІ і королеви Марисеньки з іншими дворами тощо), Божо робить постійні екскурси в минуле України (наприклад, його повідомлення про Кревську та Берестейську унії), виявляючи непогане знання місцевих історичних подій і загальну ерудицію.
Складні перипетії доби Руїни Божо розглядає побіжно, наголошуючи переважно на жахливому спустошенні краю, насамперед татарами і турками, які перетворили «найбільш квітучу область Європи на пустельні поля, де трава вкриває зруйновані міста» [557]. Автор зазначає, що мусульманські завойовники залишили в ній «керувати управителя під іменем князя України (sous le nom de Prince d’Ukraine), що перебував у залежності від них подібній тій, яку мають господарі Валахії, Молдавії та Трансільванії» [558]. Щоправда, він вважав, що першим з гетьманів, який прийняв турецький протекторат, був Юрій Хмельницький, можливо, знайомий йому по стамбульському полону, ігноруючи при цьому Петра Дорошенка. Хоча постать останнього йому була добре відома. Цікаво, що, наводячи, зазвичай, власні назви та імена у декількох варіантах, Божо прізвище Дорошенка подає як Dorosensko, а ось у примітці позначає його вимову як Dorochenko. Це повністю співпадає з його українським звучанням. Нечастий випадок у французьких текстах. Наприклад, прізвище Хмельницького в нього зустрічається у варіантах Chmielnicki, Chuminsko і навіть Schmielnieski [559].
Ставлення Божо до Дорошенка зневажливо-скептичне, оскільки він вважає цього гетьмана людиною підлою та підступною, що, користуючись довірою Польщі, й, зокрема, особисто Собеського, принесла згубу у вигляді турецько-татарської навали як на Річ Посполиту, так і на свою батьківщину – Україну. В «Мемуарах» Божо наведено цікавий факт. Коли Дорошенко, будучи полковником козаків, збунтувався проти «їхнього генерала Тетері (leur General Tetera), людини великого достоїнства і надзвичайної поваги», той наказав розстріляти заколотника, прив’язавши його до гармати. Проте на захист приреченого до страти став Ян Собеський, який умовив гетьмана пожаліти Дорошенка. Неохоче погодившись, Тетеря начебто сказав майбутньому королю пророчі слова, що колись той розкається у порятунку «цього злочинця, котрий може стати причиною згубного спустошення його батьківщини». Ставши «генералом козаків», Дорошенко згодом повстав проти законного монарха й піддався султану, а потім – і московському царю, занапастивши країну й справдивши пророцтво Тетері [560].
Як і належить зрадникові, доля Дорошенка, у викладенні Божо, була сумною: «Дорошенко, ставши генералом козаків, підняв їх на заколот, закликав турків на Україну й, погубивши цю провінцію, приніс цю згубу на Поділля та до Кам’янця, його столиці. Він врятувався згодом у московитів в Чигирині, куди польський король його відігнав під час своєї відомої кампанії, що слідувала за його обранням. Там він нарешті помер» [561]. Бачимо явну фактичну помилку. На момент написання цієї книги Дорошенко ще був живий, очевидно, переживши самого автора «Мемуарів».
Але головну увагу автора, звичайно, привертає «українська війна» (la guerre d’Ukraine), де в повній мірі розкрився військовий талант Яна ІІІ. Перемога військ Собеського у битві під Хотином 11 листопада 1673 р., хід якої та наслідки детально описує Божо, дозволили Польщі трохи підняти занепалий військовий престиж, підірваний поразками 1672 р. і ганебним Бучацьким миром [562]. Божо з захопленням відзначає, як король-полководець «відвоював взимку майже всю Україну (presque toute l’Ukraine), пройшовши за десять днів аж до Чорного моря». Заключним акордом цієї переможної ходи стала перемога над османами під Журавном [563].
В той же час Божо відзначає, що турецька експансія розповсюджувалася й у іншому напрямку. Він яскраво змальовує жахливі картини спустошення й руйнування в 1674 р. Умані (Oumaing), «котра славилася своїми багатствами та торгівлею. В цьому місті було вбито більше трьохсот тисяч душ і знищено краму на вісім мільйонів. Подібне вони вчинили і в наші дні [1678 р. – Є. Л.] у Чигиринській фортеці (à la Forteresse de Cherim), яку вони відвоювали у московитів під час останніх війн і мури якої були підірвані» [564]. На противагу військовому таланту Собеського Божо протиставляє бездарну організацію оборони Чигирина московським воєводою Ромодановським, який не зміг відстояти місто під натиском армії Кара-Мустафи.
Хоча після падіння Чигирина в «українській війні» запанував відносний спокій, всі протиборствуючі сторони переключилися на активну дипломатичну діяльність, готуючісь до нового сплеску військових дій. Як професійний дипломат, Божо дуже ретельно відстежує хід міждержавних переговорів Польщі, Туреччини, Московії, Австрії, Криму та Швеції, підкреслюючи також важливе місце і роль Франції у цій дипломатії. Головним чином він зосереджує увагу на міжнародній активності Яна ІІІ, яка дозволила йому зміцнити армію та державу, що в свою чергу сприяло славнозвісній перемозі під Віднем (1683), утворенню Священної ліги (1684) та початку повномасштабного наступу християнських військ на мусульман з метою витіснення їх з Європи. Як зазначає Божо, ведучи тяжку війну з османами, Ян ІІІ змушений був піти на підписання Вічного миру з Московією, щоб припинити протистояння з нею в Україні. Однак проти його умов, загальний сенс яких французький дипломат наводить, виступила потужна магнатська опозиція. Лише надзвичайно щедрі подарунки від імені московських царів (Івана V та Петра І) та особистий авторитет короля дозволили схилити шальки терезів шляхти у бік підписання угоди [565].
Таким чином, довівши виклад подій до сучасного йому періоду, Божо наступним чином змальовує жахливий стан зруйнованої війнами і поділеної між державами України: «…Сьогодні залишилася лише назва тих козаків і тієї України. Ці люди зараз розпорошені чи то в околицях Бористену, чи по його берегах на стороні московитів, у підвладних їм землях. Інші вибиті турками чи уведені в полон татарами… Тож, на Україні залишилося, як я вже говорив, лише кілька міст поблизу кордонів Польщі, поміж якими Кальник, колишня столиця, Брацлав, Бар і кілька інших менш значних… Нині залишається тільки тінь суверенітету над козаками» [566]. В той же час Божо відзначає, що Ян ІІІ прихильно ставиться до козаків і намагається їх підтримувати, незважаючи на опір шляхетської опозиції.
Божо наводиться цікавий, але малознаний факт, відомий йому, очевидно, з урядових джерел, де йдеться про переговори між Польщею та Голландією про можливість колонізації останньою земель України [567].
Що ж стосується Східної України, то, як зазначає Божо, її «єдиними господарями залишилися московити», які утворили з козаків військо, як це робили раніше поляки, призначивши на його чолі гетьмана. «Того, хто зараз служить царям, звуть Мазепа (Mazépa), й він був шляхтичем при дворі польського короля Казимира» [568]. Здається, Божо першим у французькій історіографії звернувся до постаті цього гетьмана, подавши про нього коротку звістку. Тут треба згадати, що про Мазепу деякі відомості подавала тодішня преса. Зокрема, вже 6 грудня 1687 р. «Газетт де Франс» повідомляла про обрання начальником козаків «сеньйора Муссапи (sieur Mussapa)» після того, як було заарештовано його попередника «генерала Самойловича (General Samuelowitz)» [569].
Великий інтерес у контексті нашого дослідження представляє також ще одна праця Божо-Далерака «Анекдоти про Польщу, або секретні мемуари про володарювання Яна Собеського, третього цього імені» [570]. Тут очима свідка розкривається перебіг польсько-турецької війни 1672-1676 рр., обставини віденського походу 1683 р., військові кампанії подальших років. Автором також змальовуються картини засідань ратифікаційного сейму у Львові з приводу Вічного миру з Московією, а також висвітлюється резонанс, який мав у Польщі невдалий Кримський похід 1687 р.
Загалом у працях Божо-Далерака міститься багато фактичних даних з історії України, ретельно зібраних автором, який часто виклад подій супроводжує своїми роздумами. Його свідчення вирізняються досить високою точністю та правдивістю. І хоча Україна була не єдиною країною, події в якій він розглядав, вона постійно залишалася в полі його зору, зважаючи на важливість політичних змін у Європі, що були з нею пов’язані. Праці Божо не стали бестселером, як, наприклад, твори Гійома Левассера де Боплана чи П’єра Шевальє, але водночас вони інформативно збагатили уявлення зацікавлених читачів про «козацьку Україну» та її минуле.
Треба визнати, що звернення французькими авторами до проблем української, насамперед козацької, історії в контексті переважно тюркознавчих або полоністичних студій, яке позначилося ще в ХVІ ст. отримало свій розвиток в наступні часи й залишається однією з прикметних особливостей і нинішньої французької історіографії історії України ХVІ-ХVІІІ ст. Свідчення французьких сучасників для кращого розуміння подій нашого минулого є не тільки цікавими, але й важливими, оскільки презентують погляди людей, для яких Україна і її населення були явищами новими, незвичними, а, отже, викликали щирий інтерес. У згадках іноземців подекуди можна знайти ту інформацію, на яку не звертали уваги чи яку замовчували з різних причин місцеві автори. Ці повідомлення французьких сучасників важливі ще й тому, що показують формування образу козацької України на заході. Оцінюючи роль українських гетьманів у карколомних політичних перипетіях того часу, західні інтелектуали серед їхнього загалу найбільше виокремлювали Богдана Хмельницького та Івана Мазепу, одного з яких відповідно вважали творцем «країни козаків», а з поразкою іншого пов’язували її занепад. Постать Петра Дорошенка тут знаходиться поміж двох згаданих козацьких лідерів і презентує ідеї та намагання збереження самостійності «козацької країни», накреслені політикою Богдана Хмельницького.
Примітки
495. Magdeleine, comte de la. Le miroir ottoman avec un succint reçit de tout ce qui c’est passé de considerable pendant la guerre des Turqs en pologne jusqu’en 1676. – Basle: Jean Rodolphe Genath, 1677. – 310 p.; [La Magdeleine C. de]. Le Miroir de l’empire Ottoman, ou l’estat present de la Cour & de la Milice du Grand Seignneur, avec une description toute particuliere de la maniere de vivre des Turcs et un recit de tout ce qui s’est passé de considerable pendant la guerre des Turcs en Pologne & en Ukraine, jusqu’en 1677. – Lyon: Chez Mathieu Liberal, 1680. – Partie 1. – 210 p.; [La Magdeleine C. de]. Le Miroir de l’empire Ottoman, ou l’estat present de la Cour & de la Milice du Grand Seignneur, avec une description toute particuliere de la maniere de vivre des Turcs et un recit de tout ce qui s’est passé de considerable pendant la guerre des Turcs en Pologne & en Ukraine, jusqu’en 1677. – Lyon: Chez Mathieu Liberal, 1680. – Partie 2. – 220 p.
496. : 07/04/2011.
497. Наливайко Д. Очима заходу: Рецепція України в Західній Європі ХІ-ХVІІІ ст. – К.: Основи, 1998. – 578 c.– С. 343.
498. Там само.
499. Magdeleine, comte de la. Le miroir ottoman… – 1677. – Preface au lecteur. – S. P.
500. Encyclopédie, ou dictionnaire raisonné des sciences, des arts et des métiers. Tome septieme. cha- cht. Par une société de gens de lettres. Mis en ordre & publié par M. DIDEROT, & quant à la partie Mathématique , par M. D’ALEMBERT. – À Berne et à Lausanne: Chèz les Sociétés typographiques, 1782. – Т. 7. – 890 p. – Р. 276.
501. Magdeleine, comte de la. Le miroir ottoman… – 1677. – Preface au lecteur. – S. P.
502. Magdeleine, comte de la. Le miroir ottoman… – 1677. – Recit. – Р. 29-35; [La Magdeleine C. de]. Le Miroir de l’empire Ottoman… – 1680. – Partie 2. – Р. 194-202.
503. Magdeleine, comte de la. Le miroir ottoman… – 1677. – Recit. – Р. 15, 21, 28.
504. Magdeleine, comte de la. Le miroir ottoman… – 1677. – Recit. – Р. 17; [La Magdeleine C. de]. Le Miroir de l’empire Ottoman… – 1680. – Partie 1. – Р. 102.
505. Magdeleine, comte de la. Le miroir ottoman… – 1677. – Recit. – Р. 27-28; [La Magdeleine C. de]. Le Miroir de l’empire Ottoman… – 1680. – Partie 2. – Р. 192-193.
506. Magdeleine, comte de la. Le miroir ottoman… – 1677. – Р. 252; [La Magdeleine C. de]. Le Miroir de l’empire Ottoman… – 1680. – Partie 2. – Р. 140-141.
507. Magdeleine, comte de la. Le miroir ottoman… – 1677. – Recit. – Р. 21.
508. Ibid. – 1677. – Recit. – Р. 13.
509. Chassepol F. de. Histoire des grands vizirs Mahomet Coprogli Pacha, et Ahcmet Coprogli Pacha. Celle des trois derniers Grands Seigneur; de leurs Sultanes, & principales Favorites, avec les plus secrettes intrigues du Serrail. Et plusieurs autres Particularitez des Guerres de Dalmatie, Transilvanie, Hongrie, Candie, & Pologne. Avec le Plan de la Bataille de Cotzchin. – P.: Chez Estienne Michalley, 1676. – /IX/+303+/XI/ р. – Р. 288-292.
510. Ibid.
511. Ibid. – P. 290.
512. Ibid. – P. 288-289.
513. Chassepol F.de Continuation de l’histoire du grand vizir… – T. 3. – P. 97.
514. Beaujeu. Memoires Memoires du chevalier de Beaujeu, contenant ses divers voyages, tant en Pologne, en Allemagne, qu’en Hongrie, avec des Relations particulieres des Affaires de ces Pays-là, depuis l’année MDMDLXXIX / Beaujeu. – Amsterdam: Chez les Héritiers d’Antoine Schelte, 1700. – 496 р. – Р. 93.
515. Chassepol F. de. Continuation de l’histoire du grand vizir… – T. 3. – Р. 104-110.
516. Ibid. – P. 110-111.
517. Ibid. – P. 178-181.
518. Ibid. – P. 258-260.
519. Ibid. – P. 260.
520. Ibid.
521. Ibid. – P. 217-218.
522. Ibid. – P. 233.
523. Ibid. – P. 190, 193.
524. Ibid. – P. 133-134.
525. Ibid. – P. 159.
526. De la Croix. Mémoires contenans diverses relations trés-curieuses de l’Empire othoman, du sieur de la Croix, cy-devant secrétaire de l’ambassade de Constantinople. – P.: Chez la veuve A.Cellier, 1684. – Partie 1. – 470 p.; Partie 2. – 420 p.
527. De la Croix. Guerres des Turcs avec la Pologne, la Moscovie et la Hongrie par le sieur de la Croix, sy- devant secrétaire de l’ambassade de France à la Porte. – P.: Gueroult, 1689. – 314 p.; Reéd.: De la Croix. Guerres des Turcs avec la Pologne, la Moscovie et la Hongrie par le sieur de la Croix, sy-devant secrétaire de l’ambassade de France à la Porte. – La Haye: Chez Jacques Carrel, 1689. – 210 p.
528. Sebag P. Sur deux orientalistes français du XVIIe siècle : F. Petis de la Croix et le sieur de la Croix // Revue de l’Occident musulman et de la Méditerranée. – 1978. – T. 25. – P. 89-117.
529. De la Croix. Mémoires contenans diverses relations trés-curieuses de l’Empire othoman… – Partie 1. – P. 262-263
530. Ibid. – P. 314-315.
531. Ibid. – P. 319-321, 325-337.
532. Ibid. – P. 322.
533. De la Croix. Guerres des Turcs avec la Pologne, la Moscovie et la Hongrie… – La Haye, 1689. – P. 1.
534. Ibid. – P. 2.
535. Ibid. – P. 4.
536. Ibid.
537. Ibid. – P. 36.
538. Ibid. – P. 96.
539. Ibid. – P. 98.
540. Ibid. – P. 99-100.
541. Ibid. – P. 102
542. Борщак І. Україна в літературі Західної Європи. – К., 2000. – 366 с.. – С. 81.
543. De la Croix. Guerres des Turcs avec la Pologne, la Moscovie et la Hongrie… – La Haye, 1689. – P. 102-113.
544. Ibid. – P. 121-122.
545. Ibid. – P. 147-148.
546. Мицик Ю. о. Іван Сірко. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2010. – 160 с. – С.
115-116.
547. De la Croix. Guerres des Turcs avec la Pologne, la Moscovie et la Hongrie… – La Haye, 1689. –
P. 147-148.
548. Ibid. – P. 36, 42, 49, 51-52.
549. Ibid. – P. 3, 103.
550. Ibid. – P. 4.
551. Ibid. – P. 60.
552. Наливайко Д. Очима заходу: Рецепція України в Західній Європі… – С. 352-353.
553. Salvandy N.-A. de. Histoire de Pologne avant et sous le roi Jean Sobieski. – Bruxelles: N.-J. Gregoir, V. Wouters et C-e, 1841. – T. 1. – Р. 121.
554. Мицик Ю. Французький мемуарист Ф.-П. Далерак – про Україну ХVІІ ст. // Хроніка-2000. – К., 1995. – Вип. 2-3. – Україна-Франція. – С. 92.
555. De la Croix. Guerres des Turcs avec la Pologne, la Moscovie et la Hongrie… – La Haye, 1689. – P. 107.
556. Bonnac J.-L. d’Usson, marquis de. Mémoire historique sur l’ambassade de France à Constantinople par le Marquis de Bonnac. – P.: Ernest Leroux, 1894. – 370 p. – P. 26.
557. Ibid. – P. 90.
558. Ibid. – P. 91.
559. Ibid. – P. 91, 220.
560. Ibid. – P. 220-221.
561. Ibid. – P. 221.
562. Ibid. – P. 234-242.
563. Ibid. – P. 16.
564. Ibid. – P. 91-92.
565. Ibid. – P. 87-88.
566. Ibid. – P. 91-94.
567. Ibid. – P. 100-101.
568. Ibid. – P. 100.
569. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687-1709. – Київ-Полтава: НАН України; Інститут української археографії, 1995. – С. 101, 109.
570. Dalerac F.-P. Les Anecdotes De Pologne, ou Memoires Secrets Du Regne De Jean Sobieski III. Du Nom. – Amsterdam: Chez Henry Desbordes, 1699. – T. 1. – 340 p.; T. 2. – 410 p.; Dalerac F.- P. Les Anecdotes De Pologne, ou Memoires Secrets Du Regne De Jean Sobieski III. Du Nom. – T. 1-2.– P.: Chez Pierre Aubouyn, Libraire de Nosseigneurs les Enfans de France, Et Charles Clouzier, Quay des Augustins, à la Croix d’Or, du côté du Pont saint Michel, 1700. – 454 p.
Опубліковано: Гетьман Петро Дорошенко та його доба в Україні. – Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, 2015 р., с. 237 – 258.