Ніжинський козацький полк
у політичних планах Петра Дорошенка впродовж 1667 – 1677 років
Роман Желєзко
Сучасні студії вивчення козацької епохи в історії України приділяють вагому увагу проблематиці боротьби українських державних і військових діячів ІІ пол. XVII ст. за територіальну цілісність Гетьманщини. Актуальною є теза дослідників про намагання українських гетьманів, починаючи з Богдана Хмельницького (1648 – 1657), об’єднати в кордонах Гетьманщини всі етнічні українські землі, що йшло врозріз з тогочасними геополітичними планами сусідніх Україні держав: Речі Посполитої, Московського царства, Османської імперії та її васала Кримського ханства. Сумнозвісна Чорна рада червня 1663 р. неподалік Ніжина й Андрусівська угода 1667 р. поставили своєрідних хрест на планах українських державних діячів взяти під свій контроль всі етнічні українські землі, ласі плани щодо яких мали Варшава, Москва, Стамбул та Бахчисарай. Гетьмани були змушені зосередити всі свої зусилля на боротьбу за єдність хоча б тих земель, що були у складі держави Б. Хмельницького, адже з 1663 р. на українських землях постало вже два гетьманати: лівобережний на чолі з обраним за підсумками Чорної ради в Ніжині гетьманом Іваном Брюховецьким, який орієнтувався на Москву, та правобережний, що був васалом польського короля.
Особливе місце серед гетьманів, що прагнули зберегти цілісність та єдність земель Гетьманщини, посідає постать правобережного гетьмана Петра Дорошенка (1665-1676), державотворчий доробок якого став найуспішнішим з усіх наступників Б. Хмельницького в епоху Руїни. Важливою складовою державної політики гетьмана П. Дорошенка було намагання об’єднати розколоту по Дніпру Україну. З цією метою гетьман шукав прихильників серед козацької старшини як на пропольській Правобережній так і на промосковській Лівобережній Гетьманщині.
Важливе місце у політичних планах гетьмана П. Дорошенка посідав Ніжинський козацький полк – столичний полк (з 1669 р.) Лівобережного гетьманату й найбільша військова одиниця на Лівобережжі. Так, у 1667 р. Ніжинський козацький полк складався з 20 сотень [303]. Виходячи з цього перед П. Дорошенком поставало доцільним завдання здобуття контролю і впливу на ніжинську козацьку старшину і подальше її використання в боротьбі за об’єднання розколотої Гетьманщини.
На момент обрання П. Дорошенка гетьманом Правобережної України у 1665 р. ніжинським полковником був Матвій Микитович Гвинтівка (1663-1667) [304] – соратник і прибічник гетьмана І. Брюховецького. Перебування даної особи на посаді ніжинського полковника не сприяло реалізації планів П. Дорошенка, що спонукало останнього вичікувати необхідних моменту та обставин.
Такими обставинами стала українсько-московська війна 1667 – 1668 років, причинами якої стали тяжкий економічно-податковий тиск на українське населення та невдоволення козацтва і селянства промосковською політикою гетьмана І. Брюховецького. У кінці 1667 р. більшість міст Лівобережжя були охоплені антимосковським повстанням. Одним з центрів зосередження невдоволених стало м. Ніжин. Зважаючи на стрімке збільшення територій, охоплених антимосковськими виступами, ніжинський полковник М. Гвинтівка приймає рішення виступити проти лівобережного гетьмана І. Брюховецького, розуміючи необхідність обрання нового керманича лівобережного гетьманату. Потенційною кандидатурою на лівобережне гетьманство, а заразом з тим і можливістю об’єднати розколоту по Дніпру Україну, була кандидатура правобережного гетьмана П. Дорошенка. Як наслідок, саме українсько-московська війна й ідея єдності України змусила об’єднатися двох раніше ворогуючих державних діячів. Початком співпраці між П. Дорошенком і М. Гвинтівкою, згідно «Актів ЮЗР», є кінець 1667 р. [305] Варто припустити, що в цей час ніжинський полковник М. Гвинтівка присягнув на вірність гетьману П. Дорошенку, обіцяючи йому підтримку ніжинських козаків.
Втрачаючи владу й підтримку козацької старшини, лівобережний гетьман І. Брюховецький вдався до рішучих каральних акцій, змушуючи своїх колишніх соратників по Чорній раді 1663 р. руками лівобережного козацтва придушувати антимосковські збройні виступи. Так, відповідний гетьманський наказ надійшов до ніжинського полковника М. Гвинтівки, який навідріз відмовився вбивати власне населення, мотивуючи це тим, що «ніхто і ніде свій зі своїм не воює» [306]. Колишній прибічник «кошового гетьмана» на Чорній раді 1663 р. звернувся до І. Брюховецького з закликом скласти свою владу на користь правобережного гетьмана П. Дорошенка. У відповідь, І. Брюховецький позбавив М. Гвинтівку ніжинського полковництва, звинувативши його в невірній службі. Новим ніжинським полковником було призначено Артема Мартиновича [307].
Маючи у своєму розпорядженні артилерію і три полкові сотні, полковник А. Мартинович дав наказ решті сотникам прибути зі своїми козаками до полкового центру. Показово, що ніжинські козаки не мали проблем зі зброєю, адже тогочасне м. Ніжин було відоме як один з центрів виробництва пороху і селітри, лиття гармат, виготовлення та ремонту козацьких шабель. За даними І. Крип’якевича, у матеріалах про Ніжин 1666 р. згадується ковальський цех, у якому працювало 25 майстрів різних спеціальностей: ковалі, пушкарі, шабельники [308].
Зібравши достатню кількість козаків Ніжинського полку в Новому місті та передмістях, у кінці січня 1668 р. А. Мартинович розпочав штурм ніжинського замку, де засіли московські стрільці на чолі з воєводою Іваном Ржевським. Проте, всі спроби ніжинців вибити московитів з полкового міста закінчилися невдачею. Розпочалася тривала затяжна облога. За свідченнями конюха Лазаря Барановича – Якова Хапчинського від 8 березня 1668 р., – у ході боїв під Ніжином загинуло 2, 5 тис. козаків [309]. Правобережний гетьман П. Дорошенко, розуміючи не контрольованість І. Брюховецьким подій в Україні, розпочав таємне листування з ніжинським полковником А. Мартиновичем, який згодом визнав владу останнього.
Переходу А. Мартиновича на бік П. Дорошенка сприяли ряд факторів, зокрема військові невдачі по захопленню ніжинського замку, та відчутна промосковська позиція частини ніжинської старшини та міщанства. Останнє регулярно допомагало обложеним московським стрільцям харчами, підтримуючи ледь жевріючі сили ворога.
У червні 1668 р. гетьман П. Дорошенко розпочинає військовий похід на Лівобережну Україну з метою використати розруху і фактичне безвладдя для поширення своєї влади на Лівобережжі. Вже під час походу гетьман повідомляв лівобережцям, що прийшов щоб допомогти місцевому козацтву вибити московські війська. На початку липня 1668 р. дорошенківські війська були вже на Лівобережжі. З наближенням П. Дорошенка, ніжинський полковник А. Мартинович залишає своїх козаків у Ніжині і вирушає до табору правобережного гетьмана. Саме в цей час відбувається зустріч гетьманів П. Дорошенка й І. Брюховецького на Сербиному полі, що закінчується вбивством останнього розлюченими козаками. Спільна рада правобережного і лівобережного козацтва, за участі ніжинського полковника А. Мартиновича, обирає П. Дорошенка гетьманом обох берегів Дніпра [310].
Остання подія кардинально вплинула на подальшу долю ніжинської козацької старшини та простих мешканців полкового міста. Відбулася зміна ніжинського полковника. А. Мартинович поступився посадою на користь кума П. Дорошенка – колишнього харківського полковника (1668) та запорізького кошового отамана Івана Сірка [311]. Віддав А. Мартинович посаду з власної волі на користь спільної ідеї єдності України? Чи зазнав тиску з боку гетьмана П. Дорошенка? Через брак документів встановити неможливо. Однак, на нашу думку, більш вірогідним є другий варіант. А. Мартинович не був корінним ніжинським козаком, а походив із запорізької черні, яка прийшла до влади після подій Чорної ради червня 1663 року. Тому він не мав підтримки місцевих козаків, які вважали його «чужим». Більше того, невдача зі штурмом і облогою московських стрільців у ніжинському замку, які у липні 1668 р. все ще тримали оборону, не характеризували ніжинського полковника як талановитого військового. Чого не можна сказати про гетьманового кума І. Сірка. Вочевидь, гетьман П. Дорошенко знайшов потрібні слова й змусив А. Мартиновича покласти полковницький пернач на стіл.
Так чи інакше, але у липні 1668 р., Іван Сірко був призначений ніжинським полковником, на чому наголошують сучасні дослідники В. Кривошея, Ю. Мицик та І. Коляда [312]. Дане призначення забезпечувало, у разі прийняття ніжинськими козаками колишнього кошового як «свого» полковника, військову і політичну підтримку ніжинців П. Дорошенку. Однак, брак архівних документів чи їх незбереження до нашого часу дозволяють припустити, що І. Сірко так і не доїхав до м. Ніжина, будучи ніжинським полковником лише де юре. Дослідникам нічого невідомо про його діяльність безпосередньо у будинку ніжинського полковника.
Загострення політичної ситуації на Правобережжі та небезпека вторгнення туди польських військ змусили П. Дорошенка у кінці липня 1668 р. повернути свої війська на правий берег Дніпра. Разом з Дорошенком від’їхали й А. Мартинович та новоспечений ніжинський полковник І. Сірко [313]. Полишаючи Лівобережжя, Дорошенко призначив наказним гетьманом Дем’яна Ігнатовича, більш відомого в історичній літературі під прізвиськом «Многогрішний». Подальший контрнаступ московських військ на Україні і спалення ними м. Ніжина 11 серпня 1668 р. змусили лівобережну козацьку старшину обрати свого гетьмана, оскільки П. Дорошенко вже не міг впливати на місцеві події з того берега Дніпра. Головним кандидатом на булаву був Д. Ігнатович, що і був обраний гетьманом на новгород-сіверській старшинській раді у грудні 1668 року [314].
П. Дорошенко розцінив самочинну політику Д. Ігнатовича й подальше обрання його лівобережним гетьманом як зраду й спробував силою зброї утримати владу над Лівобережжям. Так, у листопаді 1668 р. гетьман посилає на Ніжинщину військо на чолі А. Мартиновичем, який, маємо припустити, знову був призначений П. Дорошенком ніжинським полковником. За свідченням історика О. Лазаревського, похід А. Мартиновича зазнав невдачі, а його війська були розбиті на околицях Ніжина ніжинськими козаками на чолі з ніжинським полковником Остапом Золотаренком. Відомо, що А. Мартинович дістав поранення у цій битві і змушений був знову повернутися на Правобережжя [315].
Принагідно зазначити, що О. Золотаренко – син колишнього ніжинського полковника 1659-1663 рр. Василя Золотаренка, був єдиним з поміж усіх ніжинських полковників обраним на цю посаду з волі самих ніжинських козаків. Після вбивства І. Брюховецького, втечі П. Дорошенка з І. Сірком та А. Мартиновичем на Правобережжя та спалення московитами Ніжина, не було гетьмана, який міг би призначити полковника. Тому ніжинці зробили це самостійно, адже руйнація Ніжина і грабунки московських військ вимагали наявність військового керівництва. До того ж, Остап був сином В. Золотаренка і й мав користуватися певним авторитетом серед ніжинського козацтва.
Поразка походу А. Мартиновича не зупинила планів гетьмана П. Дорошенка утримати під контролем Лівобережну Україну. Як у і випадку з М. Гвинтівкою та А. Мартиновичем, гетьман знову вирішив переманити на свій бік нового ніжинського полковника О. Золотаренка. Так, 4 січня 1669 р. П. Дорошенко надсилає свій універсал ніжинському полковнику з повідомленням про свою перемогу над Петром Суховієм і закликає його приборкати свого суперника переяславського старшину Райчу Дмитрашку [316]. Гетьманський універсал й той факт, що О. Золотаренка обрали полковником самі ніжинські козаки, а не призначив лівобережний гетьман, стали причиною позбавлення його Д. Ігнатовичем ніжинського полковництва у лютому 1669 року. Новим полковником було призначено глухівського сотника (1654-1669 рр. з перервами) Пилипа Уманця, відомого під прізвиськом «Пилипча» [317].
Усунення О. Золотаренка з ніжинського полковництва стало останньою спробою гетьмана П. Дорошенка шляхом заручення підтримкою ніжинського полковника здобути собі владу на Лівобережній Україні, зокрема Ніжинщині. Після 1669 р. позиції і влада П. Дорошенка сильно похитнулися вже на Правобережній Україні, що не давало йому сил і можливостей вести боротьбу за об’єднання під своєю булавою всієї України.
Вже після втрати гетьманської булави у 1676 р. П. Дорошенко став одним з пасивних учасників антигетьманської змови козацької старшини проти гетьмана Івана Самойловича 1677 року. Так, декілька козацьких старшин Переяславського і Ніжинського полків, за участі ніжинського протопопа Симеона Адамовича, спробували позбавити І. Самойловича гетьманської булави і повернути її П. Дорошенку, який з 1676 р. проживав у містечку Сосниця на Чернігівщині. Одним з активних учасників змови був тодішній ніжинський полковник Марко Борсук (1674-1677). Проте, змова була викрита. За особистим наполяганням і побоюванням І. Самойловича втратити владу, П. Дорошенка було вивезено до Москви і призначено в’ятським воєводою [318].
Проти керівників та рядових учасників антигетьманської змови було задіяно репресії, що знайшли своє відображення у «чистках» представників генеральної, полкової і сотенної старшин, показових судових процесах, позбавленні українського духовенства, причетного до змови, духовного сану, висилках тощо. Ніжинська козацька старшина на чолі з М. Борсуком теж зазнала впроваджуваної гетьманом «чистки», жертвами якої стали ніжинський полковник, який втратив посаду, та один з лідерів змови ніжинський протопіп С. Адамович [319].
Чи відігравав П. Дорошенко ключову роль у даній змові та чи покладав він надії за її допомогою повернути собі владу та у майбутньому об’єднати Україну? Сьогоднішня історична наука не може дати однозначну відповідь на ці запитання. Водночас, ми однозначно можемо стверджувати, що П. Дорошенко мав бути обізнаний з планами змовників й корегувати їх зі своїми подальшими намірами. Як і у випадку з попередніми ніжинськими полковниками, П. Дорошенко міг знову вплинути на ніжинського керманича, у цьому випадку М. Борсука, через посередництва С. Адамовича, який мав значний авторитет не лише у Ніжинському полку, а і всій Лівобережній Україні. Так, чи інакше, але змова 1677 р. стала дійсно останньою політичною акцією П. Дорошенка як політика, а Ніжинський козацький полк як і раніше не випадав з поля зору колишнього гетьмана й визначався інструментом його політичних кроків.
Отже, Ніжинський козацький полк відігравав ключову роль у політичних планах гетьмана П. Дорошенка по об’єднанню українських земель у складі однієї української держави. Шляхом встановлення таємного та відкритого листування з ніжинською козацькою старшиною, зокрема її полковниками М. Гвинтівкою, А. Мартиновичем, О. Золотаренком та ймовірно М. Борсуком, гетьман П. Дорошенко намагався досягти їх підтримки й використати їх політичний вплив та військову могутність Ніжинського козацького полку у реалізації своїх політичних планів.
В деякій мірі П. Дорошенко виступав вдалим політичним маніпулятором, що використовував ніжинських полковників доти, поки вони займали цю посаду й могли повести за собою ніжинських козаків. Лише А. Мартинович, як відомо, очолював дорошенківські війська під час походу на Ніжинщину у листопаді 1668 р., будучи, можливо, вже не ніжинським полковником. У всякому разі його ніжинське полковництво не визнавали самі ніжинські козаки, які на чолі з О. Золотаренком протистояли йому. Натомість, про співпрацю М. Гвинтівки і О. Золотаренка з П. Дорошенком після втрати ними ніжинського полковництва не має жодної згадки. Маємо припустити, що без ніжинського полковництва дані особи не несли користі і нічим вже не могли допомогти П. Дорошенку.
Якщо у випадку з М. Гвинтівкою, А. Мартиновичем та О. Золотаренком, П. Дорошенко намагався здобути вплив уже на діючим до того часу полковником, то у випадку з І. Сірком, гетьман вирішив посадити полковника у Ніжин самочинно, що теж не увінчалося особливим успіхом для гетьманських планів.
З позицій ніжинської козацької старшини, яка в період Руїни була здебільшого промосковськи налаштованою, за винятком М. Гвинтівки та А. Мартиновича, то їх співпраця з П. Дорошенком не принесла ні їм, ні Ніжинщині великої користі. Плани об’єднати Лівобережну і Правобережну Україну зазнали невдачі, а самі полковники втратили у підсумку співпраці з П. Дорошенком свою посаду. До того ж, М. Гвинтівка після заяв на адресу І. Брюховецького, щоб той склав булаву на користь П. Дорошенка у 1667 р. опинився у в’язниці, А. Мартинович, з рештою, – змушений перебувати на Правобережжі, М. Борсук – вочевидь, як і його соратник по змові 1677 р. С. Адамович, засланий до Сибіру. Про долю О. Золотаренка після позбавлення його полковництва Д. Ігнатовичем взагалі нічого невідомо.
Поряд з тим, сам факт співпраці і визнання ніжинською полковою старшиною влади П. Дорошенка свідчив про його авторитет на всіх українських землях та слабкість тогочасних лівобережних гетьманів І. Брюховецького та Д. Ігнатовича, які часто були звичайними маріонетками у руках московського царя Олексія Михайловича (1645-1676) та його царедворців.
В цілому, незважаючи на особисті наслідки співпраці ніжинської козацької старшини з П. Дорошенком, сам факт контактів гетьмана з Ніжинщиною упродовж 1667-1677 рр. дає підстави констатувати незгасання серед козацької старшини обох берегів Дніпра планів по визволенню всіх українських земель з-під влади сусідніх країн і об’єднання їх у складі однієї козацької держави. Як і П. Дорошенко, так і ніжинське козацтво ототожнювали себе з одним політичним організмом, що має боротися за права та свободи свого народу, незважаючи не переважаючі сили Речі Посполитої, Московського царства та Османської імперії.
Примітки
303. Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения и управления / А. Лазаревский. – Т. ІІ. Полк Нежинский. – К., 1893. – 521 с. – С. 50.
304. Желєзко Р. А. Військово-політична діяльність ніжинського полковника Матвія Гвинтівки: зрада чи захист державних і національних інтересів Гетьманщини? / Р.А. Желєзко // Література і культура Полісся. – Вип. 73. Серія «Історичні науки». – № 1 / відп. ред. і упоряд. Г.В. Самойленко. – Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, 2013. – С. 19-28.
305. Акты относящиеся к истории Южной и Западной Руси (далі – АЮЗР). – Т.VI . – СПб.: В типографии Эдуарда Праца, 1869. – IV + 280 с. – С. 162.
306. Там само.
307. Кривошея В. В. Українська козацька старшина. Частина 1. Урядники гетьманської адміністрації: реєстр / В. В. Кривошея. – К., 1997. – 104 с. – С. 48.
308. Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. / І.Крип’якевич – К.: АН УРСР, 1954. – 535 с. – С. 301.
309. АЮЗР. – Т.VI. – С. 47.
310. Історія Русів / Пер. І. Драча; вступ. ст. В. Шевчука. – К.: Рад. письменник, 1991. – 318 с. – С. 218.
311. Кривошея В. Урядова старшина Гетьманщини. Енциклопедія / В. Кривошея – К.: «Стилос», 2010. – 792 с. – С. 48.
312. Коляда І., Биба Є. . – [Електронний ресурс]; Кривошея В. Урядова старшина Гетьманщини. Енциклопедія / В.В. Кривошея – К.: «Стилос», 2010. – 792 с.
313. Лазаревский А Описание Старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения и управления / А.М. Лазаревский. – Том ІІ. Полк Нежинский. – К., 1893. – 521 с. – С. 7.
314. Антонович В. Б. Демко Многогрішний // Гетьмани України: Історичні портрети: Зб.: / Упоряд. Журн. «Україна». – К.: Журн. Україна, газ. Веч. Київ, 1991. – С. 88.
315. Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. – Том ІІ. Полк Нежинский… – С. 8.
316. Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657- 1687): Матеріали до укр. дипломатарію / Упоряд. І. Бутич, В. Ринсевич, І. Тесленко. – Київ- Львів: НТШ, 2004. – 1087 с. – С. 425-426.
317. Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. – Том ІІ. Полк Нежинский… – С. 9.
318. Українське козацтво: Мала енциклопедія / Кер. авт. колект. Ф. Г. Турченко; Відпов. ред. С. Р. Лях. – Вид. 2-е, доп. і перероб. – К: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2006. – 560 с. – С. 166.
319. Там само. – С. 156.
Опубліковано: Гетьман Петро Дорошенко та його доба в Україні. – Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, 2015 р., с. 171 – 179.