1.03.1888 р. До І. Я. Франка

Шановний добродію!

Писати свою автобіографію не буду, бо не хочу я смішить людей, нагадуючи їм своєю персоною «муравья» з криловської байки: «Какой-то муравей был силы непомерной».

Люди, надто люблячі рідне слово, прочитали мої рукописи, захотіли їх надрукувать, а я – грішний чоловік – на те згодився. Згодився – і каюсь.

Для чого друкувать?

Надруковано 1200 примірн[иків] «Збірника» [Мається на увазі «Збірник драматичних творів» І. Карпенка-Карого, виданий 1886 р. у Херсоні в друкарні М. Аспера. Видання містило «Бондарівну», «Хто винен?» (пізніша назва «Безталанна») та «Розумний і дурень». Драма «Наймичка» також була видана в Херсоні у 1887 р. тиражем 2400 примірників.] (3 п’єси) і особо (четверта) 2400 пр[имірників] «Наймички», а розійшлося за три роки так мало, що сором сказать. Та й те, що розійшлося, куповано здебільшого не в книгарнях, а в театральній касі замість лібретто.

Де ж мої читателі?

Нема.

Якби не театр, то й до цього часу знали б про мої твори тільки близькі приятелі, котрим, звичайно, я б послав по одному примірнику «на спомин і незабуття».

Театральні рецензенти кажуть, що на мої п’єси тільки тим і дивиться публіка, що актори дуже добре удають… Театральний рецензент не єсть літературний критик, я знаю. Яркий світ рампи міша рецензентові, ріже очі, і в його фантазії завжди перевагу має актор над автором; він (рецензент) завжди забуває, що актором керує суфлярня, з котрої йому подають готові, прочувствовані речі автора, і що акторові зостається тільки (коли він талант) під впливом власних нервів те саме, що автор пережив, яко творець, передать слухачам… І публіка рецензентам віре, бо вона ще більше має право вбачати в театрі тільки творчество актора…

А чи була ж в літературному стані справжня критика на мої твори? Ні! Та й кому охота тратить працю на критику того, кого ніхто не читає?

То після всього цього – який же я драматург і для чого та моя автобіографія? Для тридцяти приятелів, котрі мене знають і без того… Щиро дякую вам за вашу ласку, за ваше хотіння познайомить публіку з моєю персоною.

Написав чоловік, чи пак надрукував, чотири п’єси, публіка його не читає, критика його обминає, театральна рецензія шуткує, а він пише свою автобіографію!.. Ні, не хочу!

Бажаю перш усього, щоб публіка познайомилася з моїми творами не на театрі, куди йдуть слухать акторів, а з книжки, котру читають ради автора. Як публіка буде читать мене, тоді я напишу про себе; а тепер хто-небудь прочитає автобіографію і спитає другого: «Хто то Карпенко?» – «А господь його знає», – скаже той другий. Все це почуває душа моя, і від думки однієї про такі розмови кров капає з мого серця!

Тим часом я не перестаю писать, друкувать же мої твори не маю охоти – доволі того хабоття пліснявіє у книгарнях на полицях. У мене є ще недрукованих п’єс чотири. Три з них – «Мартин Боруля», ком[едія] в 5 д[іях], і «Безталанна», драма в 5 д[іях], і «Не так пани, як підпанки», др[ама] в 5 д[іях] – не дозволені цензурою «к представлению». «Чабан» не дозволено навіть і до друку, а про «Підпанки» не знаю, чи дозволили б друкувати, я не питав.

Ще на одне ваше питання одповідаю: окрім напечатаних драматичних п’єс, є ще мій маленький очерк у першій книжці «Ради» – «Новобранець».

Я живу на хуторі Надежда біля станції Шостаковка Юго-Западной ж[елезной] дороги, на котрій я одбираю листи.

І. Тобілевич (Карпенко-Карий)

Примітки

Подається за автографом, що зберігається в упорядника. Лист написано у відповідь на пропозицію І. Я. Франка опублікувати свою автобіографію в одному з львівських журналів. На той час Іван Карпович ще перебував під гласним наглядом поліції, і критика стримано відгукувалася на появу його творів, що й зумовило дещо різкий тон листа і сумні міркування про долю творів.

Подається за виданням: Карпенко-Карий І. Твори в 3 тт. – К.: Держ. вид. художньої літератури, 1960 р., т. 3, с. 213 – 215.