Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

1. Хмельницький та Богун їдуть до Криму

Адріан Кащенко

Весна почала вже вбирати степ у зелені шати, оздоблені різнокольоровими квітками. Від краю до краю неба, скільки оком глянь, простягся той степ тихий, покійний і рівний, як море у теплий безвітряний день. Ні ярочка у степу, ні горбочка… Тільки могили, нерухомі степові вартові, край неба бовваніють, про минуле згадують…

Тільки орел, що розпластавши у повітрі могучі крила, кружляє під самою хмарою, спромігся розглядіти, що серед того зеленого моря, глибоко у нього пірнувши, біг кіньми невеликий гурт козаків. Мов чорні комашки, посувалися ті козаки по безкрайому степу з півночі на південь, все далі та далі від рідної України, туди, де віра погана, де неволя бусурманська – розлука християнська.

То їхав Богдан Хмельницький з своїм сином Тимошем та з славними товаришами Богуном, Джеджалієм, Бурляєм, Довбнею та Влучком. Вони їхали з Січі Запорозької до хана кримського просити його помочі на поляків, що повернули славне козацтво на хлопів, поодбирали собі у козаків грунти й маєтки, запродали жидам святі церкви і ганьбили те, що є найдорожчого у людини, – ганьбили честь жінок та дівчат українських.

Попереду на буланому огирі красувалася велична й могутня постать Богдана Хмельницького. Його червоний жупан з довгими вильотами брав у себе очі, мов пишний мак, що зацвів серед зеленого степу. Високе чоло Богдана поділялося надвоє глибокою зморшкою, над очима його збігалися докупи рясні брови, а довгі вуса, обгорнувши уста півколом, мов застигли у своїй пишній красі. На всій постаті козацького ватажка відбивалася глибока дума й рішучість.

Не за легку справу брався Хмельницький. Він брався за ту саму справу, що через неї Наливайко, Сулима й Павлюк загинули лютою смертю під руками катів, за справу визволення України з-під лядської кормиги… Козацької сили немає… Реєстрові козаки у ярмі й покірливі гнобителям своєї батьківщини… Навіть коло самої Січі Запорозької стояла польська залога, що зараз гналася за козаками, намагаючись захопити непокірливого чигиринського сотника і запровадити його у Варшаву на ганебне катування й страту.

Поруч з Хмельницьким з одного боку їхав крем’язний, як дубовий пень, довговусий козак Богун та високий, мов дзвіниця, Джеджалій. У обох запорожців були за плечима рушниці, біля боку шаблі, за поясом пістолі. З другого боку від Богдана басував конем син його Тиміш, бравий чорновусий парубок, у блакитному жупані, а позаду їхали запеклої вдачі козак Довбня, з келепом замість шаблі біля боку, та два посивілі вже січовики – Бурляй та Влучко.

Зброя цього останнього запорожця теж одрізнялася від зброї товариства – за плечима у нього замість рушниці був лук та сагайдак з стрілами. Влучко не любив рушниць і глузливо звав їх пукавками, додаючи, що вони на полюванні тільки полохають дичину, а на війні виявляють вояків ворогам. Влучко давав перевагу луку та стрілам, «бо ними», говорив він, «ще за дідів і прадідів наші козаки стріляли». Зате ж і справді другого такого влучака, як він, не було на всьому Запорожжі.

– Про що замислився? – звернувся Богун до Хмельницького. – Дасть Бог, все вийде на добре. Нам тільки б за допомогою орди взяти хоч одну добру перемогу над ляхами, а там повстане вся Вкраїна, заблищать ножі та списи, і будеш ти гетьманом.

– Або на шибениці… – обізвався Богдан. – Або жили з мене живого тягтимуть… або спечуть, як Наливайка.

– Чи від тебе це чую, Богдане? – здивувався Богун. – Ти страхаєшся? Ти вагаєшся?

– Ні, не страхаюся! – рішуче одповів Хмельницький. – Хоч би воно й сталося так, то не боюся. Або смерть мені, або воля Україні! Коли б я боявся смерті, то не поліз би у пащу звіру, що його сам роздратував. Адже не забув ще хан того, що я з запорожцями попалив та поруйнував береги його Криму, а до того ще потопив п’ятнадцять бусурманських кораблів з крамом та військом. Чи не наготовив він задля мене, замість помочі, довічну неволю або смерть!

– Ні, того не бійся! – обізвався Джеджалій. – Сміливого ворога хан поважає. Татарські хани завжди були лицарями, і через те, що ти сам їдеш до хана своєю волею, тобі не буде зроблено ніякого лиха. Бурляєві, що теж морем водив козаків і Синоп поруйнував, теж, на мою думку, нема чого боятися, а от мені, так справді, коли б не здобути лиха за те, що зрадив я свою, бусурманську, віру та приєднався до вас, запорожців.

– Ви всі складаєте мій почет, – сказав Богдан, – і якщо моя справа вийде на добре, то з вас нікого не насміють зачепити.

«Он як усім виходить на добре, – подумав собі Богун, – а чи складеться ж так і мені?.. Чи знайду я свою кохану дівчину, свою наречену, Марину?»

Іван Богун був походженням з стародавнього шляхетного роду, що мав предківщину, хутір біля річки Бугу, недалеко Вінниці. Наречена Богунова, Марина Михнюківна, що він її зараз згадував, була шляхтянкою українського роду.

Михнюки й Богун були сусідами і по-сусідському приятелювали, а коли у Михнюків народилася дочка Марина і вони справляли її хрестини, Богуни висватали її за свого сина Йвана, хоч йому вже й було тоді п’ятнадцять років. З того часу наречені мало коли й бачилися, бо Іван вчився у бурсі, а далі козакував і був здебільшого на Запорозькій Січі або у походах; Марина ж зростала на хуторі батьків, а освіту доставала від вчителя-німця.

Все те щасливе життя Богунів та Михнюків давно минулося. Іванові батьки померли, а предківщину Богунів, за його участь у повстаннях Павлюка та Остряниці, було сконфісковано. З родини Михнюків у повстаннях брав участь тільки двурідний брат Марини, але й цього було досить, щоб сусідні польські пани одібрали їхній маєток собі.

Покривджений та збіднілий Михнюк мусив задавити у своєму серці почуття помсти і подавсь річкою Бугом на південь шукати вільної землі. Оселився він знову-таки біля Бугу, там, де впала у нього річка Кодима, збудував собі хату і почав розводити сад.

Про Йвана Михнюки давно не мали ніякої звістки, але він пам’ятав заповіт батьків і торік одшукав Михнюків у новому хуторі. Загартований уже під ті часи у бойовищах козак побачив тут чарівної вроди карооку дівчину, свою наречену. Марина, що зустріла його як дитина, щодалі почала заглядатися на молодецьку постать козака іншим поглядом і стала його соромитись.

Пробувши у Михнюків два місяці, Богун вдруге посватав Марину і став її нареченим уже з власної згоди дівчини. Проте побратись нареченим не судилося. Богунові небезпечно було жити на Вкраїні, бо поляки шукали його голови, і через те він, порадившись з Михнюками, намірився податись на запорозькі землі, аж на Самарь, і повернутись за Мариною вже після того, як збудує там собі зимовник.

На чому Богун став, те й вчинив, але прибувши зимою до Бугу, він знайшов тільки димар від Михнюкової хати та обгорілі колоди; розпитавшись же по околицях, довідався, що восени набігала сюди орда і старих Михнюків повбивала, а його наречену, його запашну квітку Марину, забрала у полон і погнала до Криму.

Богун був боляче вражений і засмучений цією пригодою, бо щиро кохав наречену. Веселий та жвавий до того часу, він став тепер сумним, і ніхто вже, навіть серед веселого товариства, не чув більше його сміху. Проте, повернувшись до Січі, Богун почав добувати грошей, щоб викупити Марину з неволі.

Під той саме час до Січі прибув Хмельницький збирати товариство, щоб піднятись на поляків. Богун перший приєднався до нього, і коли той налагодився їхати до Криму за хановою допомогою, Богун поїхав разом з ним, маючи надію при цій нагоді одшукати й викупити свою наречену.

Деякий час після розмови козаки їхали мовчки. Коні їхні хотіли пити і бігли тихше. Сонце пекло по-літньому й наганяло дрімоту. Птаство цвірінькало поміж зеленою травою й виспівувало у повітрі, поки, зачувши під небом орлячий клекіт, враз принишкло й поховалося.

– Ану, панове, – обізвався молодий Хмельниченко, – гляньте угору! Якщо влучить хто-небудь з нас в орла, то буде Україна вільна од ляхів, а як ні, то будемо на палях!

– Почав уже свої вигадки! – з ухмилкою на вустах обізвався його батько. – Ніколи ти його не влучиш!

Тиміш узяв до рук рушницю, націливсь і стрельнув. Орел хитнувся набік, але скоро знову розпластав крила і почав кружляти над степом.

– Не влучив! – сказав засмучений козак. – Ану ви, дядьку Джеджалію.

Джеджалій націливсь і стрельнув, але наслідки були такі самі, орел немов дратував козаків і наче висів у повітрі над їх головами.

– Мабуть, куля не досягає! – сказав Джеджалій незадоволено.

У ту мить позад Богуна застогнала тятива під рукою Влучка, і гнучка стріла жалібно заголосила, піднімаючись вище та вище під небо. Ось її вже не чути… Всі, сперши дух, дивляться угору, де в блакиті неба ширяв степовий хижак. Аж ось він раптом підкинув угору крилами так, що вони вдарилися одно об одне, клубком перекинувся кілька разів у повітрі, неначе з чимсь змагаючись, і каменем впав козакам до ніг, розкидавши свої, колись могучі, а зараз безсилі крила… Стріла влучила хижакові у груди і гостряком рихви виглядала з його спини.

Скрики здивування й радості пролунали в степу.

– Ну й Влучко! Ну й козак добрий!

– Спасибі вам, Петре, велике! – кинувся Тиміш до Влучка. – Ви врятуєте Вкраїну!

– Якби-то так легко було вирятувати нашу неньку! – з задоволеною ухмилкою одповів старий запорожець.

Козаки попростували далі. Хмельницький вже не боявся польської погоні, бо козаки зараз були у татарських степах, куди поляки не насміли б забігти. Він прямував тепер до Перекопу, де беєм був його давній ворог, а по лицарству приятель, Тугай-бей. Богдан мав надію, що Тугай-бей, поважаючи лицарство, не буде помщатись. І козацький ватажок не помилився: Тугай-бей став йому у великій пригоді.


Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 278 – 282.