Епілог

Адріан Кащенко

Через кільки день недалеко від міста Новгорода-Сіверського та від річки Десни, у таємному закутку віковічної діброви, стояв прив’язаний до великої ялини славний козацький ватажок Іван Богун. Поруч нього, прив’язаний до другої ялини, стояв побратим його Довбня, а трохи оддалеки від них купою стояли польські пани з своїм коронним гетьманом Чарнецьким.

Спокійно й неначе з презирством, але без найменшого страху, дивився Богун на своїх одвічних ворогів, польських панів, що набивали рушниці йому на смерть. Його спогорда підняте, суворе й навіки запалене вітрами обличчя скрашали довгі, білі, як сметана, вуси та пишні й рясні брови, що збіглися до самого перенісся, і вся постать оборонця волі України у порівнянні з його ворогами була така велична, як велична правда перед подіями неправди.

– Отакої, полковнику, діждали ми з тобою смерті… – обізвався до побратима Довбня. – Мов злодіїв нас пов’язали та постріляють, немов старих, знесилених шкап!

– Не наші голови, брате, укриє сором, а їхні, – одповів Богун. – Помирати нам вже час, і за життям я не сумую, а от що крає моє серце перед смертю, що не бачить нашої смерті товариство і ніколи не довідається, куди поділися Богун та Довбня. Ніхто не розкаже дітям та онукам, якою лукавою зрадою узяли нас пани й як катували. Не заспівають по Україні про нашу смерть кобзарі, як виспівують про смерть Байди, Нечая та інших, і помре наша слава, як і ми помремо, не лишивши по собі сліду нащадкам на науку.

– Ну, попрощалися ви вже з життям? – обізвався до козаків Чарнецький. – Спокутували гріхи?

Очі Богуна заграли з-під сивих брів глузливим вогнем, а вуста усміхнулися.

– Пане Чарнецький! Бач, який ти тепер смілий та грізний, коли я прив’язаний до ялини… А чому ти не вийшов до мене на герць під Монастирищем, коли я викликав тебе по-лицарському ?

Чарнецький насупився. Він був людиною одважною і поважав старого козацького полковника за його лицарство та войовничий хист, але Богун був ворогом Польщі, і сього було досить, щоб Чарнецький шукав його смерті.

– Чому не взяв гетьманської булави, коли король доручав її тобі? Чи розумно ж ти вчинив?.. Не взяв ти, узяв Тетеря. Присягни зараз на підданство королю та на вірну йому службу, і я верну тобі волю!

– Не на те я, гетьман коронний, увесь свій вік з вами воював, щоб на старість вам присягати. Вільним я був, вільним і вмерти хочу.

– Ну, це твоє діло. А все-таки скажу тобі, що хоч ви, козаки, й не присягайте нам, а як були ви нашим бидлом колись, так і знову будете.

Товариші Чарнецького зареготали:

– Віват ясновельможному! Будуть бидлом, будуть!

– Брешете, собаки! – гукнули разом Богун і Довбня. – Не діждуть і нащадки ваші, щоб козаки бидлом польським були!

Напружилися з серця козаки, щоб порвати мотузки на руках та кинутися на ворогів своїх… Навіть ялини затрусилися від їх могучого поруху, але Чарнецький махнув рукою до своїх товаришів, і в ту ж мить пролунало більше десятка пострілів. Одгукнулися ті постріли луною по закутках темної діброви і зашуміли по розлогих віттях віковічних ялин… Геть кинулися налякані пострілами звірі та птахи від поганого місця, де скоїлася ганебна подія, і знову у діброві стало тихо, як у домовині.

Схилилися до грудей сиві голови українських богатирів, погасли їхні очі, а могутні, волелюбиві душі їхні полинули у горішнє царство шукати правди на тім світі.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 384 – 386.