26. Поляки облягають Глухів

Адріан Кащенко

Минув ще який час у сумному самотньому житті славного вінницького полковника. Тепер єдиною близькою до нього людиною лишився такий, як і він, старий побратим його Довбня. З ним Богун і жив в одній хаті, і радився у справах. Час, що минув од смерті Марини, опріч журби за нею, дав старому полковнику ще багато прикрого. Польські пани, покладаючись на умову короля з Тетерею, посунули на Поділля, Богун же виряджав їх назад ї по всіх сотнях свого повку сповістив, щоб не пускали панів на Вкраїну узброєною рукою.

Тетеря слав йому накази з погрозами, але Богун робив своє.

Тоді, щоб вгамувати упертого вінницького полковника, Тетеря прислав йому наказ їхати до Паволочі і бути паволоцьким полковником, Вінницький же повк доручив слухняному своєму прибічникові.

Цей лукавий універсал Тетері вразив Богуна у саме серце, і коли б тільки була жива Марина, він, запевне, зовсім покинув би службу; тепер же, лишившись бурлакою, він не наважився покинути працю і з великим болем та нудьгою у серці мусив попрощатись з повком, що їм керував п’ятнадцять років, і їхати у Паволоч. Проте й там Богу нові недовго довелося пробути, бо восени він дістав наказ іти з усім своїм повком до Білої Церкви, бо, як сповіщав Тетеря, Україна у спілці з Польщею починає війну з Московським царством, що порушило Переяславську умову.

Богун зібрав свій повк і пішов у поход.

У Білій Церкві старий полковник побачив багато новин. Понавколо гетьмана майже зовсім не було українських та запорозьких козаків, а все крутилися панки та наймане, охоче військо, що звалося затяжним і складалося з німців, угорців та поляків. Стародавні козацькі звичаї, що панували за часів Богдана Хмельницького, тепер зникли, і у гетьманських покоях все одбувалося по-панському, на польський зразок, сам же гетьман намагався вдавати з себе короля.

Розкоші й пиха, що були понавколо Тетері, не спинили Богуна, і він під час першого побачення висловив йому свою догану.

– Що ж це ти робиш, пане гетьмане? Ми з славної пам’яті тестем твоїм, Богданом, все життя своє билися з ляхами за волю України і річки рідної крові пролили, поки визволили її з панського ярма та спорожнили од польського війська, а ти оце знову напустив у рідний край наш польського війська та ще хочеш і панів напустити, щоб знову ярмо на людей наших надіти. Не по правді ти, гетьмане, чиниш і не про Україну дбаєш, а, мабуть, про власну свою користь!

Тетеря не звик, щоб з ним так говорили. Він аж позеленів з образи, але здержав себе і, вдаючи байдужого до того, що почув од Богуна, одповів глузливо:

– А тобі любіші московці? Пробач, полковнику, я не знав того. Коли б був знав твої бажання, то поєднався б з Москвою.

– Даремно глузуєш, пане гетьмане! Мені однаково чужі й поляки, й московці. Мені любі славні українські козаки, і на їхню силу та на міць українського люду годиться гетьманові спиратися, а не на чужинців.

Тетеря далі не сперечався, але взяв собі на серце помститися за образу й збутися упертого полковника, що сміє не коритися його наказам та ще й повчати його, як треба гетьманувати.

Через кільки день до Білої Церкви прибув польський король з своїм військом і разом з гетьманом та козацькими повками рушив за Дніпро. Спілка з тими, з ким шістнадцять років воювали, дуже дивувала на Вкраїні всіх козаків та селян, і скрізь було чути гомін незадоволення з того.

За кільки тижнів спільники дійшли вже до Глухова, маючи думку йти звідтіля далі, у московські землі, але глухівчане разом з кількома сотнями козаків, що там стояли, не схотіли впустити ляхів у місто і почали змагатися.

Таке становище Тетеря визнав саме підходящим для своєї помсти. Не наважуючись нічого зробити Богунові, щоб не обурити проти себе козаків, він намислив збутися небажаного йому полковника з допомогою короля. З тією метою він передав козацьке військо Богунові, як наказному гетьманові, а сам вернувся з-під Глухова до Білої Церкви, щоб звідтіля написати королеві на Богуна наклеп.

Одного вечора, після того, як поляки вже кільки разів штурмували Глухів, а глухівчане всякий раз давали їм одсіч, Богун та Довбня сиділи біля полковницького намету та курили люльки.

– Чув ти, брате, – звернувся Богун до побратима, – якого я сьогодня дістав наказа від короля?

– Як скажеш, то почую… – спокійно одповів Довбня.

– Щоб я з козаками добував завтра Глухів разом з ляхами!

Довбня здивовано вийняв люльку з рота:

– Та там же наші, козаки!

– Тож-то бо й є, що наші козаки! Так отож король і хоче, щоб ми самі своїх братів вигубляли, бо тоді, бач, йому легше буде нас осідлати!

– А не діжде католик проклятий! Адже не діжде, Іване? Ти того не вчиниш?

– Зрозуміло, не вчиню. Я радий би глухівчанам помочі дати, а не бити на них. І що воно таке повелося на Вкраїні? Хто кому спільник, а хто кому ворог, я тепер ніяк не розберу. Ляхи, що завжди були нашими найлютішими ворогами, тепер, як гетьман говорить, наші спільники; у Глухові ж сидять наші брати, а гетьман говорить, що то наші вороги. Зажилися, брате, ми з тобою на світі, через те й не знаємо, на яку ступити. Час нам на той світ виряжатись.

– Та що й казати? Зажилися ми на світі, та ще й здорово! От під Глуховом, глянь, скільки зараз козацьких повків зібралося, а чи ти ж хоч одного бачив з тих славних товаришів, що вийшли колись разом з нами та Богданом з Січі визволяти Україну?

– Жодного не бачив! Хіба, може, й є ще такі, що були під ті часи зовсім ще молоді, а з товаришів наших немає нікого. Всі вже полягли… Всі вже спочивають… І щасливші вони, брате, за нас, бо знали, що клали голови за волю України, а ми з тобою тепер і не вгадаємо, за що поляжемо, бо вже не вороги нищать волю України, а свої гетьмани.

На другий день Богун не виконав королівського наказу: не подав помочі полякам, коли вони штурмували Глухів, і глухівчане так погромили поляків, що король мусив зняти облогу і йти за Десну.

На поході він зібрав своїх прибічників на нараду з приводу неслухняності наказного гетьмана Богуна. Ставитись вороже до козацького війська король боявся, бо становище поляків і без того було скрутне од московців.

– Богун – це найбільший, запеклий наш ворог! – скаржився король під час наради. – Він ще за часів Хмельницького не пускав наших землевласників на їхні українські маєтки і тепер не слухає свого гетьмана, чинить те ж саме і навіть мені не хоче коритися.

Міні різними порадами про те, як вгамувати непохитного козацького ватажка, королеві найбільше подобалася вигадка коронного гетьмана Чарнецького, щоб прикликати Богуна та його підручних на нараду до короля, заарештувати їх у польському таборі і потай од козаків розстріляти, як бунтарів; проте, король вагався так вичинити, бо боявся, щоб козаки не помстилися за свого улюбленого полковника.

Саме під той час до короля прибув посланець з листом од Тетері, і в тому листі гетьман перестерігав короля, нібито Богун хоче при нагоді передатись на бік Москви і з допомогою московського війська захопити навіть самого короля у бранці.

Король дуже зрадів, діставши такого листа од гетьмана, бо тепер, скаравши на смерть Богуна, можливо було звернути все на гетьмана. Вичитавши листа всім, що були на нараді, король, уже не вагаючись, припоручив Чарнецькому облагодити справу з Богуном так, як він пропонував, вживши всіх заходів до того, щоб козаки не довідалися про те, куди подівся Богун.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 381 – 384.