22. Богун визволяє Марину
Адріан Кащенко
Зрятувавши гетьмана з скрутного становища і почувши, що татари забирають по Вкраїні людей у неволю, Богун, по згоді з гетьманом, повернувся з своїми козаками до Умані, взяв там три повки козаків і почав винищувати по Вкраїні татарські загони та одбивати забратих у неволю людей.
Мов той орел, літав він по Київщині й Брацлавщині, звідкіля тільки мав звістку про наскок татарів; шулікою несподівано падав на бусурменів і вигубляв їх до ноги або брав у бранці; дуже часто траплялося, що той, хто за годину до того гнав українців до Криму батогом, тепер сам ішов з пов’язаними назад руками або з мотузком на шиї.
У походах та у бойовищах минуло три тижні. Налякані Богуном, татари кидали ясир і тікали на південь. У початку четвертого тижня найбільший татарський загін з великою кількістю невольників перейшов за Буг. Не гаючись, козацький ватажок послав Довбню з сотнею козаків вистежити той загін, сам же з трьома повками посунувся слідом по ньому.
Надвечір другого дня Довбня повернувся й розказав, що великий загін татарів сплюндрував Саврань, набрав ще ясиру й розташувався біля Саврані табором, упорядковуючи невольників. Розпитавши Довбню, де й як саме стоять татари, Богун прямо з походу направив полковника Глуха з Уманським повком стати в лісі, на східному боці Бугу, проти Саврані, а сам з останнім військом перейшов на західний бік Бугу і обійшов за ніч Саврань з півдня, вистежив за нею татарський табір і, як тільки почало благословлятись на світ, мов вихор, налетів на татарів, витолочуючи кіньми тих, що ще спали, і рубаючи тих, що вже прокинулися.
У таборі збився нечуваний гармидер. Татари натовпом кинулися до коней, що паслися косяком оддалеки, але кільки сот козаків вже зайняли татарський косяк і, переймаючи тих, що бігли до нього, упень їх рубали Побачивши, що коней уже не добудуть, татари намагалися тікати пішки на південь, але тут так само чекали козацькі шаблі, і за півгодини все поле біля Саврані вкрилося татарським трупом.
Про ясир тепер татарам годі було й думати, всяк рятував тільки самого себе, і козаки вже розв’язували бранців, а ті падали навколюшки, прославляючи Милосердного, що зглянувся на їхню недолю.
Дуже мало кому з татарів пощастило вихопитись з табору й уникнути козацької помсти; тільки ті врятувалися, чиї коні стояли на припоні біля наметів та возів; всі останні бусурмани, побачивши, що на південь їм нема шляху, кинулися до Бугу, намагаючись переходити його бродом, але тут саме вибіг до берега Глух з своїм повком і вдарив на татарів з того боку. Жах обхопив тоді бусурманів, і, впавши навколюшки, вони просили про милосердя.
Богун лютував сьогодня, як ніколи. Він смакував смерть бусурманів, помщаючись разом і за зраду козакам хана Іслама-Гірея, і за загублену долю своєї нареченої, і за руїну України, але коли йому сказали, що біля річки татари вже покинули зброю і просять про милосердя, він зараз кинувся туди, щоб припинити різанину. Його сивий кінь хутко ніс свого славного вершника поуз намети й гарби спорожнілого ворожого табору до Бугу, красуючись перед іншими кіньми, немов розуміючи, що його володар найголовніший і найславніший тут за всіх, але враз могуча рука Богуна примусила його стати на місці: від одного з наметів Богун почув своє ймення: «Іване!» Хоч неголосно пролунав той поклик, але Богун пізнав той голос, що кликав його: то був голос його милої, його нареченої Марини.
Раптом, повернувши коня на поклик, Богун побачив Марину, що, мов пташка з перебитим крильцем, то вставала з землі й простягала до нього руки, то знову падала додолу.
Він зскочив з коня й кинувся до неї. Марина бліда, як смерть, впала йому на груди, заливаючи свого милого гарячою кров’ю, що цівкою вибивалася з її грудей.
Татарський загін, що його тільки що погромив Богун, належав мурзі Хамамбетові. Як тільки в його таборі збивсь гармидер і він побачив, що козаки зайняли його косяк, татарський хижак зразу зрозумів, що його військо загинуло і, щоб не вскочити козакам до рук, йому треба тікати якнайскоріше. Зваживши це, Хамамбет з кількома мурзами скористувалися з того, що коні їхні стояли на припоні у самому таборі, скочили на тих коней і кинулися тікати, але раніше вони власноручно покололи ножами своїх жінок, щоб ті не досталися живими ворогам.
– Голубко моя, нещасна! – промовив Богун, не вдержавши сльози, що впала з очей на голову Марини. – За що ти прийняла такі муки?
Він послав до річки Довбню, щоб припинити там різанину, а сам поніс зомлілу Марину знов у намет, поклав на подушки, розрізав пута, що глибоко в’їлися в її ноги, і покликав до пораненої знахаря.
Через який час у намет до Богуна надійшли полковники Пушкаренко та Глух. Вони підрахували здобутки славного бойовища: живих татарів захоплено було у бранці дві з половиною тисячі, вбито ворогів було більше трьох тисяч, коней захоплено було біля семи тисяч, а скільки було визволено невольників, того ще не підлічили, хоч уже й налічили більше, як десять тисяч. Опріч усього того, захоплено було біля сотні возів, навантажених срібними та золотими речами, награбованими татарами по Вкраїні.
Маринина пораза була не смертельна, і того ж дня, коли пораза була добре перев’язана, Богун вирядив свою наречену санками до Умані, щоб там у сім’ї полковника Глуха вона вилежала, поки пораза загоїться; сам же він, пославши татарських бранців гетьману у подарунок, знову подався переймати татарські загони та визволяти бранців і громив орду доти, поки не лишилося на Вкраїні жодного бусурмана, та ще й Сіркові на Січ Запорозьку послав звістку, щоб переймав орду у Дикому Полі.
Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 371 – 373.