3. Богун хоче побачитись з Мариною

Адріан Кащенко

Через день після розмови з Мариною Іслам-Гірей зібрав до палацу всіх своїх мурзів на пораду. У найбільшому покої ханського палацу вся підлога була застелена коштовними килимами, а попід стінами довгими рядами стояли м’які софи. На тих софах, підобгавши під себе ноги, сиділи, загорнуті у різнокольорові халати, сивобороді мурзи, молодші ж із них, що не вмістилися на софах, сиділи поперед них на шовкових подушках. Всі з увагою й острахом дивилися на хана, що сидів на окремій, найвищій софі, і чекали почути його власне слово.

– Знаєте ви всі, – почав, не поспішаючись, говорити хан, – яку велику шкоду чинять нам споконвіку козаки. Не буду вже я згадувати про ватажків їхніх Вишневецького, Сагайдачного, Кішку та Сулиму… Ті вже всі стали перед грізні очі Аллаха і прийняли од нього кару за свої вчинки… А от і в недавні роки козаки робили багато шкод нам з отаманом Бурляєм та Хмельницьким. Тепер цей самий Хмельницький прибув у моє царство просити моєї помочі на поляків. Так от я й скликав вас, поважні мужі, щоб разом обміркувати, чи корисно нам допомогти Хмельницькому та йти з ордою на польські землі, чи ні.

Один по одному, по черзі, висловлювалися мурзи. Дехто радив стати з козаками до спілки, бо тоді можна буде безпечно випасувати косяки коней та отари овець по всіх степах і плавати Чорним морем; проте, більшість була тої думки, що правовірним не годиться єднатися з християнами, бо така спілка розгніває Аллаха і він не дасть орді щастя у війні.

Коли всі висловилися, почав знову говорити Іслам-Гірей:

– Мудро кажуть ті, хто не радить єднатися з християнами, бо не благословив би Аллах такої спілки, але пособляти християнам руйнувати й вигубляти їхніх же братів-християн – це діло цілком угодне Аллахові. Польща тепер велика й могутня через те, що воює руками козаків, коли ж допоможемо ми козакам одірватись з усією Україною од Польщі, то й Польща занепаде, й Україна, ворогуючи з нею, не набуде такої міці, щоб нас страхати. Так от кажу я: подавши поміч Хмельницькому, ми поживемо польське добро й золото, зробимо угодне Аллахові діло, бо зіб’ємо велику війну поміж християнами, збудемося на півночі шкодливого ворога, козаків, і нарешті догодимо падишахові, бо забезпечимо від козаків турецькі чорноморські береги!

– Сам Аллах промовляє устами великого хана! – загукали мурзи, вклоняючись йому до землі. – Нехай станеться по твоєму мудрому слові, великий хане!

Другого дня у тому же покої ханського палацу Богдан Хмельницький на шаблі Іслам-Гірея присягнув, що запрошує він хана до спілки з щирим серцем, ні в чому йому не зрадить і не наведе на лихе. Після присяги хан подав йому руку на доказ того, що пристає з ним до спілки, і таким чином спілка козацького ватажка з кримським ханом заклалася. При цьому були свідками всі мурзи і ввесь почет Хмельницького, себто всі прибувші з ним товариші.

Богун не марнував того часу, що пробув у Бахчисараї, і дбав про свою справу. Знаючи добре, що по всіх землях і по всіх краях світу з грошима можливо досягти всього, чого забажаєш, він, лагодячись до Криму, добре набив свій черес червінцями. По-татарському Богун знав добре, як і всі останні товариші Хмельницького, і це сприяло йому, щоб тертися поміж мурзами і розпитувати їх про бранців, що були восени захоплені понад Бугом.

У татарів велася деяка регістрація бранців, бо вони багатіли з того, що випускали бранців на волю за викуп, і Богун скоро довідався, що дівчина Михнюківна – у Бахчисараї, але на його прохання сказати, у кого саме вона єсть, йому одмовляли, що не знають, або направляли до Хамамбета – мурзи, цей же останній навпрямки сказав Богунові, що про Михнюківну нема чого й клопотатись, бо її долі можуть позаздрити всі жінки на світі й що її ні за які гроші викупити неможливо.

Ці таємні натякання й підморгування поміж мурзами всякий раз, коли Богун заводив розмову про Михнюківну, упевнили козака в його тяжких гадках, що Марину через те неможливо викупити, що вона у гаремі самого хана Іслам-Гірея. Але Богун був не з тих людей, що спиняються перед перепонами.

«Якщо неможливо взяти за викуп, то доведеться викрасти!..» – рішив завзятий козак, і в той самий вечір, коли заклалася спілка з ханом, він пішов до найстаршого євнуха ханського гарему. В його думках склався такій замір, щоб за гроші добути у старшого євнуха дозвіл на побачення з Мариною і під час побачення взяти її і вивезти з Криму.

Старший євнух жив у задньому дворі ханського палацу. Коли Богун доступався до нього, той саме порядкував з меншими євнухами, гримав на гаремних служниць, а найдужче, на Астару.

– Як-то ти навчаєш молоду Газізю? Доки вона буде дрочитись та баламутити добре серце найяснішого нашого володаря? Великий хан гнівається на красуню, а з нас голови додолу котяться!

– Не гнівайся, вельможний аго! – покірливо одмовила циганка. – От уже Аллах почув мої благання і пом’якшив серце Газізі. Вчора вона ласкаво розмовляла з нашим володарем і навіть рукою його милувала!

– Милувала рукою? – глузливо гримнув євнух. – Шкуру б я спустив з цієї красуні, а не панькався б з нею, як панькається хан! їй таке щастя: сам хан підвів на неї свої ясні очі, а запекла християнка ще мордується!

Тут саме увійшов в покої Богун, і євнух раптом вирядив усіх геть, а гостя чемно привітав і посадовив поруч себе на софу.

Богун зразу приступався до діла, щоб не дати євнухові опам’ятатись і накрити його мокрим рядном.

– У тебе, аго, у ханському гаремі є дівчина з України, шляхтянка Марина Михнюківна, що ваші татари захопили торік біля Бугу?

– Тс. – злякано зацикав на Богуна євнух і, вставши з софи, обдивився чи не підслухує хто поза килимами, що висіли замість дверей. – Від кого козак про те довідався?..

Богун зрозумів, що догадки його певні, що його мила дівчина тут, у ханському гаремі, й що вона вже не його, а ханова. Мов кліщами здавила йому серце дійсність, і був мент, що він хотів покинути все та вернутись на Вкраїну, не побачившись з Мариною, але та легкодухість недовго панувала душею завзятого козака.

«Ні, не покину без помочі беззаступну сироту, – рішив він у своєму серці, – поки не почую від самої, що вона своєю волею живе з ханом!»

Богун переміг себе, не попустив, щоб та мука, що була у нього в серці, відбилася на його виду, і неначе спокійно одповів:

– Я чув про те ще на Січі Запорозькій. Михнюківна моя наречена, і я хотів би її викупити.

Євнух широко розплющив очі і підняв догори свою сиву бороду. Він придивлявся до Богуна, неначе хотів розпізнати, чи не зсунувся той з глузду.

– З того часу, – почав він нарешті, – як світить сонце, кримські володарі не продавали своїх жінок.

– Ну, а може б, ти спитав?

– За єдине таке образливе питання хан зарубав би мене власноручно!

Щоб не гаяти часу, Богун розстібнув черес і висипав з однієї його половини на софу купу червінців. Очі євнуха заграли хижацьким вогнем, а руки мимоволі зробили рух до блискучого золота, але він раптом схаменувся і, щоб легше перемогти спокусу, одвів очі набік.

– Заховай гроші! Вони тут ні до чого, бо у хана їх без ліку.

– Ні, це не ханові! Цю купу я дам тобі за те, щоб мені побачитись з Михнюківною.

Євнух заметушився на софі, а очі його знову палахнули хижацьким вогнем, але згодом той вогонь погас, і на виду татарина відбилася журба.

– Сховай!.. – сказав він, зітхнувши й захищаючи свої очі від золота рукавом халату. – Жоден чоловік не сміє підвести очі на жінку хана. За це євнухові смерть.

– А ти упорядкуй побачення так, щоб ніхто не довідався. От і всього.

Спокуса була велика. Прибутки євнуха були неабиякі. Коли Богун висипав ще кучу червінців з другої половини чересу, татарин не мав сили далі змагатися й пішов на згоду. Він знову встав, обдивився поза килимами й пошепки почав говорити:

– Не заради грошей, а заради доброї згоди поміж татарами й козаками, та, співчуваючи тобі, я вчиню по твоєму бажанню. Завтра, як смеркне і хан піде уже до якоїсь жінки на одпочинок, а весь ханський палац пірне у темряві ночі й спокою, я вишлю Михнюківку з служницею до узгір’я, де від скель та рясних тополь найгустіше сідає морок, і там ти кільки хвилин побудеш із нею.

Богун подякував євнухові, сказав, що вірить його слову, і пішов лагодитись до скінчення своєї справи.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 286 – 290.