14. Хан розсварився з Мариною

Адріан Кащенко

Богун гнав решту польського війська через усю Волинь і знову – зробив Україну вільною од ляхів, але скоро на заході сонця почали збиратися чорні хмари. Король польський Ян-Казимир, побачивши, що сам України не здолає, став до спілки з волоським господарем та семиградським королем і тепер сам ішов з великим військом на Поділля, а з-за Дністра туди ж сунулися волохи й Ракочій Семиградський.

Довідавшись про те лихо, Хмельницький знову звернувся до хана за поміччю і з тим же звернувся й до турецького султана. Султанові не до вподоби була спілка волохів з поляками, і він звелів ханові йти на поміч Хмельницькому.

Хан зібрався неохоче і в розмові з Мариною ремствував на українського гетьмана.

– Шість років уже, – говорив він, – як через Хмельницького я не знаю спокою. Виходе, справді, так, наче я на послугах у гетьмана. Час уже скінчити з цим.

– Друже мій! – умовляла хана Марина. – Це ж тобі такий гарний випадок, щоб оддячити королеві за берестецький сором! А то ще вороги твої заберуть собі у голову, що татарська міць унівець повернулася!

Але ханові не так-то кортіло піднімати свою славу. Він тепер прийшов до думки, що вже час зовсім порушати спілку з Україною, бо за ці шість років, що він не брав з неї ясиру, невольники у Криму і по всій Туреччині дуже подорожчали. Міркував він, що, ставши тепер до згоди з поляками і набравши на Вкраїні добрі гурти бранців, він може мати велику користь.

– Тепер, Газізю, – сказав хан з посміхом, – ціна на славу поменшала. Тепер гроші важать більше за славу.

– Невже все можна цінувати на гроші? Ну, наприклад, за скільки б ти продав мене, коли б знайшовся покупець?

Іслам засміявся і, притягши Марину за руку, посадив її до своїх ніг на подушку:

– Ах ти, моє блазенятко! Продають тільки те, що самому не потрібне, ти ж дорожча мені над усе на світі… ти втіха мого життя, і коли б не ти, яке б воно було сумне…

– Чи справді ж ти так мене любиш?

– Я ніколи не гадав, що можна так любити жінку, як я тебе люблю.

– Ну, так я певна – ти візьмеш мене на війну, як і той раз?

Хан почав одраджувати їй те. Він боявся, що Марина буде йому заважати у тій справі, яку він надумав:

– Чи годиться ж тобі, Газізю, їхати? Заходить осінь. Треба сподіватися, що й всю зиму доведеться пробути у поході. Де ж таки тобі поневірятись у наметі. Мені й той раз шкода було тебе. Скільки ти лиха зазнала! Це було б себелюбством з мого боку, коли б я тепер взяв тебе у поход.

– А мене так вабить ще раз побувати на рідній Україні, – сумуючи, говорила Марина.

Ці слова були ханові дуже неприємні, і він насупив брови.

– Годі тобі вже про Україну марити думками! Де ж твоє кохання до мене, коли тобі досі Україна рідна, а не Крим. Вже чотири роки, як ти мені дружина, і час тобі звикнути до того, що ти правовірна і татарка!

Марина зблідла на виду і встала з подушки. Ніколи в світі вона не буде татаркою й бусурманкою, як ніколи не забуде й своєї рідної України. Схвильована, вона залишила цю розмову, маючи надію, що згодом вона таки умовить хана взяти її з собою.

Надії Марини не справдилися. На сей раз хан уперто одмовив їй у її домаганні. Восени він вийшов з ордою у поход, зовсім не взявши гарему.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 345 – 346.