5. Битва на Жовтих водах

Адріан Кащенко

На Вкраїні постали великі й славні події.

Як тільки Хмельницький прибув із Криму до Січі, його зараз було обрано гетьманом козацького війська. Опріч славних товаришів, що були у Криму разом з Хмельницьким, тепер до нього приєдналося чимало січового лицарства, що вже вславилося своєю запеклою вдачею під час повстань Павлюка та Остряниці.

Поки Хмельницький упорядковував військо до походу, сотні старих та покалічених запорожців пішли з Січі на Вкраїну з кобзами та бандурами, а як хто, то й так, убравшись старцем, щоб, переходячи від села до села, з міста до міста, розповісти людям про те, що прийшов час усім узятися до зброї й, ставши одностайно за свої права, вирятуватися з-під лядської кормиги.

Не марнуючи часу, гетьман із кількома тисячами запорожців рушив назустріч польському війську, що під проводом сина коронного гетьмана Потоцького прямувало степами на Запорожжя. Становище Хмельницького було дуже небезпечне: з правої руки у нього лишалася над Дніпром міцна польська фортеця Кодак, до якої Дніпром з Черкас плив байдаками Барабаш, отаман реєстрових українських козаків, тих козаків, що корилися полякам і тягли їхню руку, а назустріч йому сунув з військом Потоцький. Доводилося поділити і без того невеликі сили запорожців і, посуваючись до Жовтих Вод, забезпечити себе з боку Дніпра.

Порадившись з полковниками, гетьман вирядив Богуна й Нечая з тисячею козаків добути Кодак, Джеджалієві та Ганжі доручив перестріти реєстрових козаків на Дніпрі та, не допустивши їх до Кодака, умовити передатись на бік своїх братів; сам же гетьман з Перебийносом, Небабою та Чорнотою попрямував Диким Полем навперейми Потоцькому до Жовтих Вод.

Нечисленні були ті орли, що перші стали за волю України, але міцні душею й любов’ю до рідного краю, і не страхалися вони йти на сильнішого та краще узброєного ворога.

Богун, що уславився на Запорожжі жвавістю й веселістю, тепер, повернувшись з Криму, став задумний і обережний. Він уникав козацької гульні, і ніхто тепер не бачив на устах його усмішки, і навіть веселий гультяй, побратим Івана, Данило Нечай не мав сили його розважити. Всі думки Богуна тепер наведені були на те, як би ліпше послужить справі визволення України, і ті думки й гадки він ховав у собі. Ось і тепер, наближаючись до Кодака, він уже надумав, як його добути, але не похвалився тим навіть Нечаєві.

Добути Кодак, не маючи гармат, неможливо було не те що з тисячею, але й з десятьма тисячами козаків. Богун добре знав, що після того, як Кодак був зруйнований гетьманом Сулимою, Конецпольський його поновив і ще дужче зміцнив, через те він намислив добути цю фортецю хитрощами. Щоб поляки не довідалися про козаків, Богун наблизився до Кодака поночі по глибокому байраку і, аж діждавшись півночі, підняв козаків з байраку і потай наблизив до фортеці. За півгонів до Кодацьких окопів він спинив козаків і звернувся до Нечая:

– Поклади, брате мій, козаків на землю та й нехай лежать, аж поки почуєш від замкової брами постріл, а як почуєш постріл, то чимдуж поспішайся до брами мене рятувати, бо як не поспієш, то загину.

Після того Богун узяв Бурляя, Довбню, Влучка та ще дванадцять охочих запорожців, одяг їх у вбрання реєстрових козаків, а сам убрався хорунжим польського війська, і пішов з тим товариством понад байраком аж до Дніпрових скель.

Ніч була хоч і зоряна, але темна. Під ногами козаків, ховаючись у темній безодні, шумів і стогнав Кодацький поріг великої річки. Нижче й вище порога пелена широкого Дніпра визначалася блиском зірок, що грали на тихій воді своїм промінням, смуга ж самого порога була темна, як роззявлена паща примари.

Од височенних побережних скель Богун повернув до Кодацьких окопів, що починалися зразу над кручею Дніпра і, розмовляючи з товаришами навмисне голосно по-польському, одверто пішов до північної брами замку, де поблизу лежав у залозі Нечай з козаками.

Тільки що козаки почали наближатися до брами, як з башти на них нагукав вартовий. Богун знав, що у Кодаку сподіваються полковника Кричевського та отамана Барабаша, і сміло одповів по-польському:

– Я хорунжий Беньовський, посланець полковника Кричевського , з реєстровими козаками.

– А де ж сам полковник? – спитав вартовий.

– Прибуде за дві години разом з Барабашем та шістьома тисячами війська. Одчиняй браму – мені треба перестерегти вашого полковника, щоб привітав гостей!

Не сподіваючись нічого лихого, вартовий одсунув у брамі засова і трохи відхилив її. Але ще не вспів він глянути в очі Богунові, як упав од його пострілу, а козаки, надавивши на браму дужими плечима, зовсім її відчинили.

Біля брами збився галас, зчинилася колотнеча. Вартові на постріл бігли з усіх боків і намагалися знову зачинити браму, але Богун з товаришами грудьми її заступали і рубали ворогів шаблями. Над головою Богуна вже не раз блищали ворожі шаблі, та він вибивав їх з рук ворогів. Хтось випалив у нього з мушкета, але куля влучила саме у ремінний черес і відскочила від червінців, що були у чересі. Наостанку він трохи не загинув був від ворожого списа, та на поміч йому підскочив Довбня і перебив списа своїм келепом.

Ворогів щохвилини більшало, і козаки знесилювалися; на щастя, скоро почулося тупотіння тисячі ніг, і до брами, мов степовий вихор, набіг Нечай з товариством. За кільки хвилин бурхливою весняною потокою козацтво затопило Кодак, заливши його ворожою кров’ю.

Так була добута ця необорима фортеця, не зробивши жодного пострілу з своїх великих гармат. Через скільки день Богун вже догнав гетьмана на Саксагані.

Ганжі та Джеджалію пощастило ще дужче. Біля Кам’яного затону вони перестріли полковника Кричевського , що колись приятелював з Хмельницьким. Той плив байдаками з півсотнею реєстрових козаків окремо від Барабаша, і Ганжа легко умовив його козаків стати за свою віру та за волю України й приєднатись до Хмельницького. На другий день, коли прибув до Кам’яного Затону Барабаш з усіма реєстровими козаками і став на ніч табором у березі, Ганжа почав збирати козаків купами й умовляв усіх згадати про кривду польську та про муки єдиної козацької неньки України, і допомогти Хмельницькому визволити рідний край.

Розмова завзятого запорожця робила на слухачів великий вплив, і козаки почали хвилюватись, вагаючись, на який бік стати. Сумління тягло їх, щоб приєднатися до своїх братів, але жах того катування, якому були свідками на своїх товаришах за попередні повстання, ще тримав багатьох у своїх пазурах. Щоб прискорити справу, Джеджалій взяв свій довгий спис і пішов до Дніпра, де у байдаці вже ліг спати Барабаш.

– Де зрадник, що продав козацьку волю ляхам за панські ласощі? – гукнув Джеджалій. – Де панський прибічник, що переховував і таїв од нас королівські привілеї? Бийте, пани-брати, ляхів і недоляшків, ворогів України!

Барабаш прокинувся, а на нього вже був направлений гострий спис Джеджалія.

– Молися Богу, зрадливий перевертень, бо прийшов твій останній час!

З тим Джеджалій проштрикнув Барабаша своїм списом і, піднявши угору, вкинув у бурхливі хвилі Дніпра.

Побачивши, що Барабаш загинув, реєстрові козаки надалі вже не вагалися, а почали кидати у річку всіх поляків та українських перевертнів, що були за старших над реєстровиками.

П’ятого травня 1648 року, ще до схід сонця, молодий Потоцький почав виводити своє військо з табору і становити його до бою. Блискуче й пишне було польське військо. Увесь берег невеликої річки Жовті Води і степ позад неї вкрилися вершниками. Декільки повків тих вершників були у блискучих панцирах та мідних шоломах; другі були з звірячими шкурами через плече; треті – у блакитних, золотом гаптованих, кунтушах з блискучими китицями понад плечима; ще інші були вбрані великим пір’ям. Були тут і улани, й драгуни, і жовніри, й німецькі рейтари. Більше десятка тут було славних повків з кількома десятками гармат… А понад усім тим військом, немов квітки по полю, маяли на довгих списах різнокольорові прапори.

Почало вставати з-за безкрайого зеленого степу червоне сонце і заграло своїм рожевим промінням на тому пишному війську та на його вигостреній, загартованій зброї.

– Не втечуть тепер од нас хлопи! – говорив задоволено Потоцький своїм прибічникам. – Хоч і не варто б об них поганити зброю – канчуками годилося б розігнати Цю наволоч! – коли ж кляті зберуться знов у другому місці, так ліпше вже виб’ємо це бидло відразу!

Тим часом у козацькому таборі військо стояло великим колом, а посеред нього, оточений полковниками, красувався на коні, з булавою в руці гетьман Богдан Хмельницький, а над ним маяла біла корогва Війська Запорозького.

Нещодавно став гетьманом Богдан Хмельницький, але міцно, сміливо й твердо держав він у руці булаву, і всі, хто бачив у цю хвилину його постать, розуміли, що з рук гетьмана не випаде булава додолу.

Ось він підняв булаву угору, щоб козаки потишилися, і почав промовляти:

– Брати мої рідні… Лицарі-молодці! Нехай буде відомо всім, що не заради слави й здобичі взялися ми за шаблі, а обороняючи життя й волю свою та дітей і жінок наших. По всіх землях люди обороняють життя й волю свою, навіть тварюка нерозумна – і та робить те саме! Годі вже нам бути невольниками у своїй власній хаті! За те, що ми проливали свою кров, захищаючи од ворогів Польщу, ляхи одібрали од нас і землю, й волю, й віру, і навіть честь! Чи не нас звуть вони проклятими хлопами й бидлом? Чи не вони замордували гетьманів наших Сулиму, Наливайка, Пав-люка й Остряницю? Сердешні страдники, що сконали від рук катів, простягають до вас з того світу свої руки, благаючи помститись за їхню кров і за неньку нашу Україну. Невже ж не станемо ми, як один, за волю України?

Застогнала земля й зашуміло повітря од вигуків кількох тисяч козаків:

– За волю! За віру! За неньку Вкраїну!

Голосно розійшлася луна понад Жовтими Водами й одгукнулася аж у Княжих Байраках, що зеленіли своїми рясними дубами позаду польського табору. А в тих байраках саме під той час Перебийніс з своєю ватагою козаків перекопував шляхи, рубав засіки та копав вовчі ями, щоб не дати ворогам України втекти й уникнути козацької помсти.

Разом з реєстровими козаками у Хмельницького стало стільки війська, скільки й у Потоцького; але під рукою Хмельницького у залозі був ще Тугай-бей з чотирма тисячами татарів. З другого боку, поляки були узброєні далеко краще за козаків та татарів і мали багато гармат, тоді як у Хмельницького було всього одинадцять поганеньких гармат з Запорозької Січі, і ніхто б не вгадав зараз, хто буде переможцем.

Після промови гетьмана засурмили в сурми у козацькому таборі. По тому гаслові, мов маків цвіт, висипали до річки у червоних жупанах запорозькі вершники. Слідом тяглися піші реєстровики, а обабіч ішла запорозька сірома: лугарі та голоколінчики у білих сорочках та в яких припало штанях, а як хто, так і без нічого, тільки підперезаний рядниною, з списом або з косою у руках.

Різноманітне й кепсько узброєне було військо Хмельницького, але могутнє духом і завзяте бажанням віддати життя за волю рідної країни.

Праве крило козацького війська повів Джеджалій, лівим керував Богун, а серединою сам гетьман.

Тільки що вибухнули з польського боку гармати, як запорожці, мов вихор степовий, перехопилися за річку і вдарили на блискучих гонористих ворогів. Заблищали списи, забряжчали шаблі, затріскотіли рушниці, засвистіли кулі, збився нелюдський галас, стогін та прокльони, і зелена степова трава почервоніла од крові.

Становище Богунового крила було тяжке, бо під його рукою було найбільше пішої голоти, незвиклої до бою; з лядського ж боку на нього налягала велика сила драгунів з двадцятьма гарматами. Борці за волю падали з своїми косами, розірвані надвоє великими бомбами раніше, ніж наближалися до ворога. Проте вони дійшли-таки до нього й зчепилися у смертельній січі. Серед галасу й прокльонів Богун почув поміж драгунами українську мову і догадався, що всі драгуни були набрані поляками з українців і що він розливає братню кров.

– Брати мої! – почав гукати Богун до драгунів: – Чи не одна ж нас ненька породила? За що ж проливаєте кров братів своїх православних?

Засмутилися драгуни:

– Адже ми братів своїх вбиваємо! Великий гріх приймаємо на душу, і не буде нам на тім світі помилування!

Один по одному драгуни почали передаватися на бік козаків, а далі всім повком вибігли набік у степ і з усіма гарматами приєдналися до Богуна. Миттю той повернув драгунські гармати на поляків і почав бити їх зблизька. Змішалося все праве крило польського війська і почало тікати до окопів та до табору. Побачивши перемогу Богуна, гетьман дужче надавив з січовиками на середину польського війська, і через небагато часу все пишне й блискуче вороже військо кинулося тікати до своїх окопів.

Надійшов вечір і припинив те криваве бойовище. За ніч козацтво одпочило, поперев’язувало, як хто знав, один одному порази, поховало братів, що поклали голови за волю батьківщини, і, як тільки зійшло сонце, кинулося на окопи, Що оточували польський табір. Богун знову повів ліве крило, йому доводилося штурмувати редуту, і через те він узяв з собою тільки піше військо, вершників же послав обходити ворожий стан степом. Всі, хто мав погану зброю, мусили покинути її, а рубати чагарники та закидати в’язками хмизу рівчаки поперед окопів.

– Пани-брати, славні молодці! – гукав Богун. – Повчили ми вчора ляхів, повчимо й сьогодня! Бачите, вони вже, мов кроти, у землю позаривалися. Нумо їх добивати!

Щільною лавою кинулися козаки до окопів, у рівчак полетіли оберемки чагарника, і як хвиля морська набігає й заливає побережні скелі, так козаки затопили своєю різноманітною лавою рівчаки й вихопилися на верх окопів.

– Або слави добудемо, або дома не будемо! – гукав Богун, ставши на версі окопу разом з Довбнею.

Вибігли й поляки назустріч козакам, і почалася шалена січа. Вороги билися шаблями й списами, стріляли з пістолів, а витративши – набої й поламавши зброю, збивалися грудьми й котилися з валу у рівчаки у смертельній боротьбі.

– Оце вам за вашу пиху! За те, що не схотіли з нами як з братами жити! – гукав Богун, накладаючи своєю довгою шаблею купи ворожого трупу.

– Оце вам за те, що вам жиди-збойці любіші були, ніж козаки-молодці! – додавав Довбня і, як довбнею, гатив поляків по головах своїм залізним келепом.

З півгодини тяглася ця пекельна боротьба, але хвилина по хвилині ворожа сила зменшувалася, й, нарешті, всі польські недобитки кинулися тікати, маючи ще надію врятуватися у таборі. Але марна була та надія; втікачів переймали вершники і упень рубали.

– Хвала Господеві!.. Слава козакам! – гукав Богун, махаючи своїм прапором на версі окопу…

І все поле круг окопу загуло вигуками радості.

Увесь цей день билися козаки з ворогами, як роздратовані леви, аж поки великий дощ припинив це нелюдське бойовище. Козаки опанували всіма, повними ворожого трупу, окопами, і поляки, збившись в одну купу, оточилися возами у своєму таборі.

На другий день, ранком Потоцький підняв свій табір і почав відходити з усім військом назад, маючи надію здибатись з військом свого батька, що повинно було йти йому на поміч із Корсуня. Хмельницький зрадів тому, що вороги йшли у пастку, бо саме на шляху полякам були Княжі Байраки з ямами, засіками, рівчаками, козаками Перебийноса та ордою Тугай-бея. Він радів тому, що не проллється більше дорогої козацької крові, бо у Княжих Байраках поляків можна було побрати голими руками. Він тепер тільки слідкував за ворогом, обгортаючи його з трьох боків і не даючи й на хвилину спинитись.

Через який час польське військо увійшло у байраки і потрапило на засіки й рівчаки. Повки Потоцького замішалися, почали давити один одного і скоро пішли у розпорошку, хто швидше. Саме тут на них ударили одразу: Перебий-ніс – спереду, Тугай-бей – збоку, а Хмельницький, як Божа кара, давив ззаду. Почавсь пекельний бенкет смерті… Куди поляки не кидалися, ніде не було їм порятунку… Багато, багато польських жінок стали у сей день вдовами, і багато дітей польських посиротіло… Сам Потоцький, порубаний козацькими шаблями, упав, заливаючись кров’ю, і розлучився з своїм молодим життям. Решта недобитих поляків просили про милосердя, і гетьман почав спиняти роздратоване військо, щоб припинити різанину.

Не більше, як тисяча поляків, досталося у бранці, все ж останнє польське військо більше, як десять тисяч добрих вояків, за три дні Жовтоводського бойовища лягло трупом від козацької зброї. Поміж бранцями були й українці, що служили у польському війську, між іншим і Виговський, що згодом став Хмельницькому за вірного порадника й військового писаря.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 296 – 303.