Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

10. Марина з ханом під Берестечком

Адріан Кащенко

На Вкраїні тим часом займалася кривава зірниця. Сейм у Варшаві не ствердив деяких пунктів Зборовської умови; Хмельницький з свого боку не мав можливості вернути панам їхні маєтки, бо селяне не хотіли знову коритися панам.

Богун, що був тепер полковником Вінницьким, разом з Нечаєм, полковником Брацлавським, рішуче підтримували селян і допомагали їм зганяти панів з тих маєтків, де вони спромоглися знову осісти, через межі ж своїх повків вони не пропускали на Вкраїну панів узброєною рукою.

Пани скаржилися королеві, той вимагав од гетьмана смертної кари непокірливим полковникам, а Хмельницький дорікав Богунові й Нечаєві про їхні вчинки у листах. Але полковники не корилися.

«Коли ти, – писав Богун гетьманові, – намовляв через нас селян до повстання, то обіцяв їм волю. Де ж тепер буде та воля, як посадовиш на них знову панів? Що ж до Зборовської умови, то коли поляки не додержали і ї і не пустили нашого владику у сенат, то й нам та умова виходе не обов’язкова».

Тим часом у Галичині й по тих місцевостях Поділля, Волині й Полісся, що по Зборовській умові знову підлягали Польщі, пани почали з своїми кріпаками нелюдську розправу: непокірливим одрубували руки, виймали очі, садовили на гострі палі. На Поділлі панам несила було підбить під себе непокірливих повстанців – опришків та левенців, але туди прийшли з військом польський гетьман Калиновський та Лянцкоронський, вигубили й покалічили людей і таки оселили панів по їхніх маєтках.

Упоравшись з Галичиною й Поділлям, ті гетьмани з великим уже польським військом перейшли межу України і рушили на Брацлав, ведучи за собою кільки сот панів, щоб допомогти їм оселитись на Вкраїні. Нечай, не відаючи, що у ворогів дуже велика сила, похапцем кинувся навперейми полякам, не зібравши навіть докупи всього свого повку. У місті Красному, де він зчепився з удесятеро дужчим ворогом, з усіх боків його оточили, і славний полковник загинув там у бойовищі з усім своїм повком, заживши собі невмирущої слави як лицар і певний оборонець волі українського народу.

Через кільки день після кривавої ночі у Красному поляки так само несподівано напали й на Богуна у Вінниці, але славний козацький ватажок не дався накрити себе мокрим рядном. Він заманив частину польського війська на лід річки Бугу і там потопив ворогів у зарані порубаних ополонках, від останнього ж війська одбивався у монастирі біля Бугу, аж поки гетьман надіслав йому помочі.

Побачивши, що поляки зрадливо почали війну, і довідавшись, що король знову збирає на козаків посполите рушення, гетьман послав Джеджалія у Стамбул до султана просити помочі, а сам почав скликати козаків і поспільство, щоб знову всі, хто тільки має силу, ставали до зброї та збиралися до Чигирина. Проте на цей поклик гетьмана люде йшли вже не з таким захопленням, як позаторік. Вони не вспіли відпочити, а у багатьох навіть не позагоювалися ще порази з часів попередньої війни.

По весні Хмельницький рушив з військом із Чигирина, а спільник його Іслам-Гірей під той же час рушив з ордою з Бахчисарая.

Позаду татарського війська у обозі їхало два ридвани, заграбовані колись татарами у Польщі. Один із ридванів був для хана, хоч той і мало коли сідав у нього, а здебільшого їхав верхи з мурзами, у другому ж ридвані їхала Марина з Астарою.

Орда йшла, не поспішаючись, щоб не стомлювати коней, а на ніч ставала рано, до захід сонця. Щовечора ханові й мурзам напинали намети; хан порядкував військові справи й радився з мурзами, ночував же він у наметі жінки, на ліжку, що складалося з килимів та подушок.

Марина почувала себе щасливою. З ранку до вечора вона бачила Божий світ: з початку походу – безкраї розлогі степи Дикого Поля, а далі – веселі гори України, з прозорими річками та з зеленими байраками. Орда йшла недалеко Бугу Чорним шляхом, і хоч не по той бік річки, де жила Марина, але все-таки країною цілком рідною.

Обабіч шляху рясно стояли села, з любими біленькими хатками, що їх Марина так довго не бачила, з кучерявими вишневими садками та з довгокрилими вітряками. Все це було таке любе та миле серцю Марини, що вона мліла з солодкої втіхи. Траплялося ридвану проїздити самі села вулицями, де на тини спиналися здивовані діти, а матері, вхопивши їх на руки, несли геть і ховали по льохах, страхаючись татарів, хоч ті на сей раз не чинили їм і найменшої шкоди. Марина чула тут рідну мову і, здавалося, сама жила рідним життям.

Кожний день орда посувалася далі на північ і, нарешті, літом сполучилася біля Зборова з козацьким військом, а звідтіля спільники разом рушили на польське військо, що стояло під Берестечком.

Вороги зійшлися біля річок Стир та Пляшівка, але і Хмельницький, і хан побачили там те, чого не сподівалися: у поляків було зібране величезне військо у 300 000 вояків, проте, як у спільників, малося тільки 100 000 татарів та 80 000 українців. До того ще у поляків було кільки сот добрих гармат, у козаків же їх було кільки десятків, а у татарів ні одної.

Хан зразу зрозумів, що перемога буде на боці короля, і зважив за краще покинути Хмельницького і обміркував тільки, як би зробити це так, щоб Хмельницький не догадався про зраду, не поскаржився б султанові і не помстився б на ньому. Ця думка ще більше зміцнилася у ньому, коли увечері до нього прибули посланці від польського короля й почали умовляти його одступитися від козаків, обіцяючи йому великий окуп.

«Чи годиться ж мені вигубляти своїх людей за Вкраїну? – міркував хан. – Якщо козаки й мають рацію віддавати своє життя за волю своєї землі, то мої татари не мають до того ніякої рації. Далеко розумніше я зроблю, як візьму з ляхів окуп і одведу орду цілою по домівках. А християне нехай собі змагаються. Зрозуміло, що король погромить Хмельницького; так йому й треба, щоб не ліз до султана та не робив з мене свого підручника. А поки поляки кінчатимуть козаків, я б безпечно повернувся з ордою до Криму».

Розміркувавши так, хан згодився взяти з поляків окуп і сказав посланцям, що завтра татари тільки вдаватимуть, наче б’ються, і ще до півдня покинуть козаків.

Марина знала, що у хана були королівські посланці, і коли він, покінчивши справи, прийшов увечері до неї, вона почала допитувати, про що у нього була розмова з поляками. Хан знервовано одповів, що то таємні військові справи і не годиться їх нікому розказувати.

У серці Марини виникло зневір’я. Вона зблідла на виду, але, перемігши себе, покірливо спитала:

– Я певна, що мій любий володар не покине свого спільника у пригоді, бо то було б не по-лицарському.

– Той спільник, – роздратовано скрикнув хан, – замість того, щоб порядкувати військом, пиячить. Я вчора був у нього, але він лежить, як колода. Йому, кажуть, зрадила жінка, і він з того п є!

– Володарю мій! – почала Марина, намагаючись бути ласкавою. – Через те ще дужче треба Хмельницького пожаліти й допомогти йому. Уяви собі, як би тобі було, коли б я тобі зрадила?

– Що? – грізно насупив брови хан. – Ти не знать що говориш!

Марина мовчки повернулася од хана, а той схвильований ходив по наметі й вигадував, як би краще заховати свою зраду од дуже цікавої дружини. Згодом він взяв її за руку.

– Не бійся, я не відступлюся від спілки з козаками, але становище наше зле. Ляхів удвічі більше, ніж нас, я навіть боюся лишити тебе на ніч у таборі, бо завтра буде такс бойовище, якого світ ще не бачив, і невідомо, що судить нам завтра Аллах. Буде безпечніше їхати тобі зараз далі од табору і од бойовища.

Марина намагалася, було, сперечатись, але хан ляснув у долоні й звелів євнухам одвезти Маринин намет за милю назад, а для безпеки оточити його кількома тисячами вершників.

Зневір’я ще дужче опанувало Мариною, і не вспів хан вийти з намету, як Марина покликала Астару.

– Астарочко, голубко! Нас зараз перевезуть геть з табору, а поки ще не рушили, ти зроби мені велику послугу!

– Рада тобі догодити, дитино моя!

– Чи бачила, Астарочко, де стоїть козацький табір?

– Бачила.

– Знайдеш його поночі?

– Знайти – знайду, а тільки він дуже далеко!

. – Ну, що ж робити… Неодмінно треба однести листа до мого Йвана!

– Ой доню!.. Та мене ж вартові піймають!

– Я ось дам для татарської варти перстень хана, а для козацької – перстень мого Йвана. Він так уславився, що його всяк козак знає.

– Ну, і що ж далі?

– Ти тільки віддаси листа Богунові і зараз повертайся, а якщо мене не застанеш, то тобі шлях покажуть. Тебе ж євнухи вільно по табору пускають.

Астара почала убиратися, а Марина взяла олівець і написала:

«Бережися, Йване, зради. У хана були посланці од короля й про щось з ханом умовлялися».

– Астарочко, кохана!.. – говорила Марина, доручаючи циганці листочок. – Коли б цей клаптик паперу потрапив до рук ханові, то мені була б за нього смерть!

– О, не бійся, доню, циганка вміє ховати!

– Та скоріше, Астарочко! Якщо до світу не передаси, так мерщій вертайся.

Астара вийшла од Марини і зникла поміж наметами. Вона бігла непомітна, мов та чорна кішка у темряві ночі, викручуючись поміж кіньми, шатрами й огнищами. Табір уже потишився, голоси замовкли, тільки де-не-де чути було, як татарський вояка гострив на завтра шаблю або споряджав коня.

Астара бігла упродовж ряду огнищ на північ довго, поки стало духу, далі йшла ходою, після того знову бігла й знову йшла, а обабіч неї все біліли шатри татарського війська, і здавалося, що їм не буде й краю. Але, нарешті, край той знайшовся, вона вибігла на вільне поле, а за ним розгляділа оддалеки високі намети козацького табору.

Астара огляділась і вжахнулася: на сході вже почало благословлятися на світ.

У козацькому таборі її зразу спинив вартовий.

– Куди біжиш, циганко? Стій.

– Скажи, козаче, де мені знайти полковника Богуна?

– Огого! Дуже швидка! Так я тебе й пустив до Богуна!

Астара показала вартовому Богунів перстень, і тоді той пустив її.

– Тільки далеко тобі, тітко, – сказав він. – Оце, де ми стоїмо, ліве крило табору. Тут Джеджалій кермує. Усередині буде військовий осавула Гурський за старшого, а Богун аж на правому крилі. До схід сонця, мабуть, не добіжиш.

Циганка знову побігла, обминаючи вози й намети. Тут табір уже прокидався, й козаки цілими ватагами сновигали між табором і Пляшевою, напуваючи коней. Поки Астара добігла до середини табору, там козаки уже узброювалися й лавами ставали поперед наметів, а назустріч Астари сунувся великий натовп з корогвами й хрестами у руках. Налякана циганка забігла за віз і звідти виглядала, поки той натовп промине її.

То попи і ченці несли корогви благословляти військо на бій. Попереду всіх верхи на коні їхав грецький, корінфський митрополит Іосаф. Він був у золототканому митрополичому вбранні, з митрою на голові та з хрестом у руці.

– Братія моя, вояки Христові! – промовляв він до козаків. – Стійте, як один, за віру православну, а Господь з високого неба буде вам пособником і заступником. Не страхайтеся вмерти за віру батьків наших, бо душі ваші янголи візьмуть на лона свої і понесуть до престолу Божого!

Козаки лавами упадали навколюшки, а митрополит покропляв їх святою водою.

Діждавши, поки процесія пішла далі, Астара побігла до правого крила козацького табору і, нарешті, добрела до намету Богуна, але було вже запізно: Богуна вже не було у наметі, він повів уже свої повки на ворога.

Знесилена і приголомшена розпукою, що не виконала доручення коханої господині, Астара впала на землю і вже через якийсь час тільки пішла назад до татарського табору.


Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 317 – 322.