25. Смерть Марини
Адріан Кащенко
Минуло кільки років. Польські пани не сміли й очей казати на Поділля, а як коли-небудь якийсь пан і насмілювався навідатись до своїх колишніх маєтків, то Богун його зразу виряджав назад, не звертаючи уваги на які б не було прохання, навіть самого короля.
Тим часом гетьман Хмельницький тяжко занедужав і, зібравши перед смертю раду, просив козаків обрати нового гетьмана. Він радив обрати або київського полковника Ждановича, або переяславського Тетерю, або полтавського Пушкаря, або військового писаря Виговського. Про Богуна він не згадав, може, через те, що не любив його, а найбільше, мабуть, через те, що Україна була тепер під рукою московського царя, Богун же у свій час зрікся присягнути цареві.
Старшина козацька знала, що старому гетьманові бажано було, щоб після нього гетьманував його син Юрась, і вона намовила козаків обрати за гетьмана Юрася з тим, щоб, поки він дійде літ, усіма справами заправляв військовий писар Виговський.
Богун ще з Переяславської ради не бував у Чигирині і не брав участі у військових радах, бо подоріж до Чигирина була далека, Поділля ж завжди було небезпечне од ворогів. Сам він не мав ніякої охоти брати до рук гетьманську булаву, йому було любіше оберігати волю свого рідного Поділля, до того ж він знав Виговського за дуже освічену й розумну людину і був певний, що той не зрадить Україні і не знищить здобутої самим народом волі.
Марина у цьому з ним не погоджувалася. На її думку, тільки її чоловікові годилося взяти до рук після Хмельницького гетьманську булаву, бо все велике повстання й всі бойовища відбулися на його плечах, і обрання гетьманом Виговського зворушило й образило молоду жінку. Проте цей випадок не перешкодив тому, щоб життя Богунів тяглося далі так само щасливо. До Вінниці, правда, надходили вісті про те, що на Вкраїні почалися сварки, що полковники не хотіли коритися гетьманові, що полтавського Пушкаря Виговському довелося навіть силою задавити, але сам Богун, сидячи далеко від гетьманського міста, не брав участі у тих сварках, і на початку він не надавав їм великої ваги і не дуже турбувався з того.
– Посваряться, поб’ються та й знову погодяться! – заспокоював він свою дружину. – Козак без війни не може… Немає ворогів – поміж себе б’ються… Це вже така козацька вдача.
Старого полковника далеко більше турбувало те, що Марина почала хворіти. Та пораза, що зробив Хамамбет, почала нагадувати про себе. Марині часто кололо у грудях, вона кашляла й дуже легко застужувалася.
Так минуло у шлюбному житті Богунів вісім років. Сам Богун став зовсім уже сивий, хоч був ще крем’язний і досить жвавий. Марина ж, хоч і була далеко молодша за нього, зовсім знесилилася своєю хворобою й тільки під добру годину виходила на повітря разом з своїм чоловіком.
У 1662 році до Вінниці надійшла звістка, що Україна зовсім розірвалася надвоє і що на Правобережній Україні обрано за гетьмана полковника Павла Тетерю. Ця звістка дуже збентежила Богуна, бо поділення України погрожувало її волі. Марину ж вона ще дужче обурила, ніж колишня звістка про обрання гетьманом Виговського, і вона почала умовляти чоловіка покинути зовсім військову службу.
– Ти, Іване, віддав Україні свої молоді літа й свою міць, тепер же коли ти постарів, то маєш право подбати й про власний спокій.
– Я послухався б тебе, Мариночко, коли б був певний, що Україна лишиться вільна назавжди і що на її волю ніхто не здійме руку; проте, такої певності немає, і через те, поки сила мені сісти на коня, я буду обороняти волю свого народу.
– Так глянь же, кому ти мусиш коритися! – хвилювалася Марина. – Кого повинен слухатись? Якогось Тетерю, що тільки й відомий став людям через те, що одружився з дочкою гетьмана!
– На те була воля козацтва, щоб обрати Тетерю за гетьмана, і я повинен йому коритися.
– Воля козацтва – ти говориш? Розпитай козаків, що прибули з Чигирина… Вони скажуть тобі, чия то була воля… Воля тієї горілки, що Тетеря викочував козакам десятками кухов, та тих грошей, що він роздав. Хто про Тетерю чув під ті часи, коли ти з Хмельницьким віддавав своє життя за Україну та здобував козакам невмирущу славу?
З хвилювання Марина почала кашляти, і у неї пішла з горла кров. Наляканий Богун взяв її на руки і, однісши на ліжко, почав заспокоювати, кажучи, що скоро він вчинить її волю, покине полковницький уряд і виїде жити на хутір.
Після сього випадку Маринина хвороба пішла хутко до свого сумного кінця. Вона вже не вставала з ліжка й танула, як свічка. Богун бачив недалекий кінець своєї любої дружини, і серце йому розривалося, але ні один з знахарів, що викликав він з Києва й з Львова, не зарадив хворій і на крихту.
Через кільки місяців до полковника прибув од гетьмана посланець з листом. Прочитавши того листа, Богун зблід на виду, а далі з обуренням вдарив кулаком по столу. Знаючи свого чоловіка за дуже спокійного, Марина догадалася, що у листі єсть щось непевне, і попросила показати їй листа. Богун схаменувся, зрозумівши, що вчинив необережно, але було вже запізно: не показати Марині листа тепер виходило б роздратувати хвору і зробити їй велику прикрість. Богун мусив дати їй листа.
У листі гетьман Тетеря повідомляв Богуна, що підписав з польським королем на віки вічні згоду про те, що Україна знову приєднується до Польщі, як рівний до рівного, мусить мати своє вільне козацьке військо й старшину, а позаяк козаки й поляки тепер уже не вороги, а спільники, то на Вкраїну вільні повернутись польські пани й осісти на своїх маєтках.
У кінці листа Богунові наказувалося не тільки не чинити панам ніяких перешкод, а навпаки – сприяти тому, щоб вони осіли на своїх маєтках, а як часом де-небудь селяне не коритимуться панам, то примушувати їх до того узброєною рукою.
Марина з жахом в очах кільки разів перечитувала гетьманського листа, немов не доймаючи віри своїм очам; далі вона перевела очі на свого чоловіка, скрикнула щось не своїм голосом і впала на подушку, заливаючись кров’ю.
– Мариночко, Мариночко, заспокойся! – кинувся до неї Богун. – Я не виконаю цього наказу. Тепер я бачу правду твоєї думки, що неможливо коритися всякому пройдисвіту, що єдиним підписом своєї зрадливої руки може нищити здобутки довголітньої кривавої народної боротьби!
Але Марина вже не чула свого чоловіка, – смерть вже брала її у свої цупкі холодні пазури…
Через два дні Марина лежала на столі, вбрата в те саме вбрання, що у ньому зустріла колись свого нареченого в Умані, напередодні шлюбу. Украй посивілий за ці дні Богун стояв біля труни тієї, що дала йому таке недовге щастя і покинула його, старого, доживати віку самотнім.
Старий полковник молився і в молінні своєму просив Бога послати йому якнайскоріше смерть, щоб швидше з єднатися на тім світі з своєю нещасною дружиною; тільки смерть не на ліжку, а лицарську, з шаблею у руці, як годиться козакові. У цю хвилину він згадав, що у нього на грудях Маринине волосся, те саме, що, як вона говорила, захищає його від такої смерті, якої саме він і бажає…
І хоч не доймав старий козак віри замовленням, але зняв з себе капшучок з волоссям і поклав його у труну.
Скоро після того до полковничих горниць прийшли попи і понесли небіжку до монастиря над любу її річку Буг, де Богун неодмінно хотів поховати свою любу дружину там, де він колись цілий місяць з славою оборонявся од польського війська.
Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 377 – 381.