24. Богун і Марина у Вінниці

Адріан Кащенко

Після шлюбу молоді поїхали до Вінниці, бо Богунів Вінницький повк знову стояв у своєму місті. Проживши там тільки один тиждень, Богун налагодився оглянути землі свого повку, щоб дати їм лад, і в ту подоріж взяв із собою й дружину.

Багато міст та сел по Вінницькому повку траплялося поруйнованих та попалених. Багато людей покинули свої оселі та подалися за Дніпро на Слобідську Україну, а слідом за ними збиралися туди ж і інші. Натрапивши на такі села, полковник умовляв селян не покидати политу сльозами й кров’ю предківщину і не йти в чужі краї, а тим з селян, у кого були поруйновані оселі, він давав гроші на нове господарство.

З міст, що лишилися цілими та в достатку, полковник збирав податки і передавав гроші тим, хто лишився без нічого; на ті ж землі, що були зовсім покинуті, він переселяв з міст таких, у кого зовсім землі не було, і таким чином знову залюднював спустошену країну.

Марина була без краю щаслива оглядати свою рідну країну, розпитувати людей про їхнє лихо і давати їм поміч, і захопилася працею свого чоловіка навіть більше за нього самого.

Проїздивши по Поділлю все літо і вертаючись уже до Вінниці, молоді заїхали на свої предківські маєтки, одібрані колись панами.

Марина ще здалеку впізнала надбережні кручі річки Бугу, що біля них жила малою, і по тих кручах знайшла, де стояла оселя батьків. Від тієї оселі лишився тільки смітник та купа цегли, все ж останнє було зруйноване й попалене. Проте які дорогі були ті руїни для Марини!

Вона ходила понавколо них, придивляючись до землі, що по ній колись бігала маленькими ногами. Всякий горбочок землі або ямка викликали у душі молодої жінки цілу хмару далеких згадок, переносячи її у щасливі, залиті соняшним промінням, дитячі роки з ласкою матері й батька.

Нарешті Марина побачила й живого свідка свого дитинства – то був сад. Він жив і зеленів ще й тепер, тільки порідшав, постарів, заріс лободою й дивився на Божий світ, як старий дід, покинутий своїми дітьми без догляду.

Побачивши повні сліз очі своєї любої дружини, Богун узяв її за руку:

– Хочеш, Мариночко, я збудую тут хатку, і будемо на те літо тут жити?

Марина глянула на чоловіка вдячними очима.

– Мені здається, що я з того була б ще щасливішою!..

З подорожі молода жінка повернулася до Вінниці з задоволеною й заспокоєною душею.

У щасливому житті молодих минула осінь і зима, по весні ж Богунові довелося знову виступати у похід, тільки вже не на поляків що сиділи тепер тихо, а на татарів, що знову з’явилися на Поділлі.

Коли Богун вбирався вже у свій червоний жупан, Марина принесла капшучок з своїм волоссям, той самий, що його Іван носив на грудях вісім років і зняв тільки після шлюбу.

– Нащо ж, Мариночко, його тепер надівати? Адже ти моя тепер, моєю й будеш! – говорив здивований полковник.

– Надінь, надінь, мій любий. Він обереже тебе од смерті й порази, як всі вісім років оберігав.

– Він оберігав?..

– А ти гадав, що таке твоє щастя? Чи можливо ж людині бути у таких бойовищах, по яких ти був, кидатись прямо в обійми смерті, як ти кидався, і лишитися вісім років цілим? Це волосся, що я передала тобі у Бахчисараї, було замовлене небіжкою Астарою, і через нього тільки ти й живий досі.

Богун, жартуючи, покепкував з Марининих забобонів, але, щоб не хвилювати її дурницею, надів капшучок на груди.

Татарські загони, що набігли на Поділля, були невеликі. За кільки тижнів козаки вправилися з ними і, загнавши на Буджак, повернулися до Вінниці.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 376 – 377.