2. Марина й хан Іслам-Гірей
Адріан Кащенко
Від тяжких мук, що їх зазнала Богунова наречена Марина під час перегону її з невольниками з України у Крим та від пекучої розпуки через смерть батьків, вона стала зовсім байдужа до своєї власної долі. Дівчина почувала тільки те, що жити на світі далі вона не може і повинна якось заподіяти собі смерть. Увесь час, поки її вели до Бахчисарая, Марина тільки й думала про те, як би досягти своєї мети. Тим часом врода Марини та її розум і шляхетське виховання скоро звернули на неї увагу ханських прибічників, і найближчий до хана мурза Хамамбет поставив її перед ханські очі.
Тільки тепер, коли хан уп’явся у молоду дівчину своїми ласими очима, затріпотіла Марина за свою долю, душа її пойнялася смертельною розпукою, світ заступився туманом, і вона, зомліла, схилилася до рук Хамамбета.
Коли Марина прочуняла, вона була вже у гаремі, на м’якому ліжку, серед розкошів та пахощів, а біля неї сиділа циганка Астара, приставлена до дівчини за служницю.
Астара давала Марині щось нюхати, а далі умовила випити якогось зілля, що від нього по всьому тілові дівчини пішло тепло і вона підвелася.
Проживши після того який час у гаремі, Марина дуже полюбила циганку, бо та щиро до неї ставилася і співчувала її горю. Вони були майже землячки. Кочуючи з чоловіком понад Дністром, Астара знала українську мову однаково, як і свою циганську. Марина давно вже розповіла Астарі про своє життя, тяжку смерть батьків та нудьгу за милим козаком, її нареченим; циганка ж, що за ввесь час свого невільного життя у Бахчисараї вперше зазнала ласку, всім серцем прихилилася до дівчини і теж розповідала їй про своє життя. Плачучи, циганка розказала, як щасливо вона кохалася з своїм чоловіком, як придбала тройко діточок, як курчаток маленьких, і як одного дня набігли до Дністра татари, побрали всіх у неволю і розлучили її з чоловіком та з дітками-підлітками.
– Тому минуло більше як дев’ять років, – говорила, втираючи сльози, Астара, – і моя менша доня, нещасна зіронька, моя Заря, повинна б бути зараз такою, як і ти. Але де вона? Де? Кого втішає своїм дитячим тілом? Чиї очі веселить своєю дівочою красою?
У такі хвилини обидві невольниці, стара й молоденька, разом плакали, пригорнувшись одна до одної, як дві рибоньки, викинуті на берег.
Марина знала вже, що мусить стати жінкою хана, і навіть переболіла вже з приводу цього серцем. Вона знала, що її нема звідки сподіватися порятунку, і звикла вже до тієї гіркої думки, але як тільки у її покої приходив хан, вона з жахом ховалася від нього, бо бачила у татаринові вбивцю своїх батьків і ворога любої батьківщини її, України. Цього почуття огиди до хана вона не мала змоги перемогти й охоче приймала кару за непокірливість йому, а все-таки не корилася.
Боліючи за молоду дівчину серцем, Астара одного разу спитала її:
– Хочеш, Газізю, – так по-татарському звали Марину, – я зроблю так, що хан не буде тобі огидливий?
– Не зви мене, Астарочка, Газізею. Мені не любе це бусурманське ймення. Зви мене Мариною. Нехай хоч рідне ймення нагадує мені про Україну. А як же ти можеш зробити, щоб хан не був мені огидливий?
– Дам тобі такого зілля, що як вип’єш, то й покохаєш хана, і тоді будеш собі жити щасливою.
– Покохати хана? – жахливо скрикнула Марина. – Боронь Боже від того!.. Я кохаю іншого.
– Того ти забудеш! – перебила циганка. – Та й нащо його пам’ятати? Тільки мука одна.
– Ні, нізащо в світі. Нехай ліпше візьме мене бусурман примусом, нехай буду боліти серцем і мучитись, а щоб забути Йвана та покохати бусурмана, та не дай того Боже! Не давай мені такого зілля, Астарочко… не давай! Зроби ліпше так, щоб я стала ханові нелюба і він од мене од-сахнувся.
– Нічого, дитино моя, не було б з того доброго… – сказала журливо Астара. – Нелюба будеш ханові, то подарує він тебе якомусь мурзі, старому ласунові, і буде тільки на гірше. Така вже твоя доля, бідна моя бранко, щоб свого щастя не мати, а бути за втіху ворогові!
Розпач опанував душею молодої дівчини з речей циганки.
– Ой Боже мій… Боже мій! Мати Божа! – заридала Марина. – За що ви покинули мене, сиротину? Отрути мені дай, Астарочко! Щоб не достатись мені на ганьбу… щоб збутися своєї гіркої долі.
Астара почала милувати дівчину й заспокоювати, а щоб чимсь її розважити, перевела розмову на бахчисарайські новини.
– Знаєш, Мариночко, до хана приїхали гості з вашого краю, з України?
– Наші козаки до хана в гості? – здивувалася дівчина. – До свого одвічного ворога? Ніколи того не може бути!
– Так вони не гостювати прибули, а просити помочі на ляхів. Хочуть Україну з-під ляхів визволяти.
Сльози враз зникли з карих очей дівчини, й у них заграв промінь радісної цікавості.
– Невже справді? – схопилася вона. – Хто ж саме прибув? Може, чула, Астарочко, так говори!
– Чула від євнухів, що Хмельницький прибув з сином та п’ятьма товаришами.
– Хмельницький? Чула про нього. Іван оповідав, що ходив колись з Хмельницьким у Чорне море. Так він хоче визволяти Україну? Ой леле, яке щастя! Поможи йому, Господи! Мій Іван тої думки, що коли б ляхи не задавили Україну та не знищили козацтва, то ми давно б завоювали татарів і ввесь їхній поганий Крим унівець сплюндрували. Тоді б не було кому ані гнобити нас на нашій землі, ані руйнувати Україну та забирати людей наших у неволю. А що ж, Астарочко, як до того ставиться хан? Не чула?
– Навряд чи те станеться, бо, кажуть, хан лютий на козаків і на цього самого Хмельницького за те, що вони завжди його царство воювали. От козаки вже тиждень в Бахчисараї живуть, а хан досі не пустив їх перед свої очі.
Марина замислилась. Поміж брівоньками дівчини склалася смужка, щічки заграли рум’янцем, а сама вона важко дихала й дивилася кудись набік, неначе бачила там одповідь на якусь думку. Згодом Марина встала з софи і почала розмову вже голосом людини, що на чомусь уже стала.
– А як ти гадаєш, Астаро, хан допоміг би козакам, коли б я його про те благала?
– Ти, дитино? – здивувалася циганка. Проте згодом, обміркувавши питання Марини, вона додала: – А може, й справді хан вчинив би по твоєму бажанню, коли б ти стала до нього ласкавішою. З усього виходе, що він тебе покохав не хижацьким коханням, щоб аби дівоцтво взяти, а певним, щирим коханням. Інший з свого гарему дівчині за непокірливість давно б звелів голову зняти, тебе ж він жаліє і наказує тільки злегка бити різками.
– Так я його благатиму! – сказала рішуче Марина і почала чепурити своє волосся та вбиратися у саєтове татарське вбрання. – Адже я вже досить добре розмовляю по-татарському, Астарочко?
– Добре! Хан зрозуміє!
Коли увечері того дня хан навідався до Марини, вона не ховалася од нього, як звичайно було, під килими або за софу, а зустріла його чемно й ласкаво.
Хан Іслам-Гірей був ще не старий, і в його не дуже довгій рудій бороді тільки подекуди почала вибиватися сивина. Як для свого часу, він мав добру арабську освіту. Улесливість прибічників та невольнича покірливість давно набридли ханові, й упертість Марини разом з її соромливістю дуже приваблювали його до неї.
Побачивши сьогодні дівчину ласкавою й неполохливою, хан зрадів. Веселий, він сів на софу й з посміхом почав розпитувати Марину, через що вона так його боїться.
– Великий царю! – сказала Марина. – Ти, хочеш, щоб я стала тобі дружиною, а як те може статись, коли я бачу в тобі свого лютого ворога.
– Який же я тобі ворог? – спитав здивовано хан. – Глянь, ти бранка, невольниця, а в яких розкошах ти пробуваєш! Вороги так не чинять. Ти повинна почувати себе щасливою, бути мені вдячною і любити мене!
– А хіба пташка любить ту людину, що замкнула її У золоту клітку? Ти зроби так, щоб ці покої не були мені тюрмою.
Горде чоло Іслама стало суворим.
– Це неможливо, – одповів він. – По нашому закону жінки повинні жити в гаремі.
– Я не на волю натякаю, – перебила Марина. – Ти зроби так, щоб я тебе покохала, а для цього треба, щоб я не дивилася на тебе як на ворога своєї рідної країни. Ви, татари, одвіку тільки пили нашу кров, жили працею наших невольників і втішалися нами, дочками України. І ти чинив те саме. Як же я можу покохати тебе, ворога моєї рідної землі ?
Хан ще дужче насупив брови.
– Ти дуже смілива і невдячна! Коли так, то я примушу тебе стати моєю жінкою, хоч би довелося забити тебе на смерть!
Марина не злякалася. Вона сіла на подушку біля хана, поклала свої руки йому на коліна і, ласкаво зазираючи йому в очі, почала говорити:
– Царю мій! Ти маєш силу й владу, щоб узяти моє тіло, але нащо воно тобі, коли я не дам тобі свого серця й душі? Хіба мало у тебе жінок, навіть красивіших за мене? Коли бажаєш серця мого й мого кохання, то стань спільником Хмельницького й допоможи йому визволити Україну з-під лядської кормиги. Тоді я знатиму, що ти брат мого народу, а не ворог, і вір – я покохаю тебе всім серцем і дам тобі таке щастя, що другого такого не може бути на світі.
Хан сидів на софі мовчки, замислений, але зморшки у нього на чолі порозходилися. Марина зрозуміла, що перемога недалеко, і припала йому до колін усім станом.
– Ти, царю, великий і могутній! Ти не побоїшся піти війною на Польщу і допоможеш Україні визволитися й набути міці?
Хан млів від тепла молодого дівочого тіла, але не хотів того виявити і не хотів дати згоду відразу.
– Це не така справа, – одповів він через скільки хвилин, – щоб тут її з тобою рішати. Побачуся з Хмельницьким, тоді й обміркую, що вчинити.
Побалакавши після того з Мариною ще з півгодини, хан помилував її рукою і, поцілувавши у чоло, вийшов з покою.
Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 282 – 286.