8. Зборівська битва

Адріан Кащенко

На Чорнім шляху Хмельницький сполучився з ханом, і обидва величезні війська посунулися кількома шляхами на північ та на захід за Случ-річку. Козаків було сто тисяч, а орди ще більше того. Йшов тут і Богун на чолі Вінницького повку. Позад війська довгими гадюками тяглися обози з харчами та військовим знаряддям, а понад військом темними хмарами крутилися чорні круки, чуючи собі велику здобич.

Поляки не спромоглися ще зібрати стільки війська і через те не насміли стати проти спільників у чистому полі, а, довідавшись, що ворожа сила наближається, почали окопуватись під Збаражем. Місце їм добре до того сприяло, бо з одного боку їх захищав міцний замок, а з другого боку і ззаду були великі ставки.

Оглядівши ворожий табір і побачивши, що побіля ставків поляки не вспіли поробити окопів, гетьман вирядив Бурляя з його повком добувати ляхів з того боку.

Бурляй, той самий старий запорожець, що торік їздив з Хмельницьким у Крим, був зараз гадяцьким полковником. Не первина була цьому славному звитяжцеві водити козаків у бій. Знали його вже добре й польські землі, й татарські степи, і Чорне море, й турецькі городи. Не вперше й смерть зазирала Бурляєві в очі… Все тіло цього козацького лицаря було вже порубцьоване, немов помережане ворожими шаблями й списами.

Упорядкував Бурляй своїх гадячан до бою, виїхав наперед повку, перехрестився на схід сонця і промовив:

– Раз мати на світ породила, раз і вмирати!

І ткнув перначем…

Збилася поміж ставками курява, і вихорем полетіли козаки на ворожий табір. Вдарили вони на угорське піше військо, що було у наймах у поляків і обороняло табір з цього боку. Не витримали польські наймити козацького наскоку і кинулися тікати до обозу, під захист возів.

Враз вкрилося поле угорським трупом. Козаки рубали втікачів шаблями, кололи списами, били келепами й давили кіньми… І багато, багато полягло тут чужосторонніх наймитів, що за гроші прийшли знищувати чужу волю.

Загнав Бурляй ворогів у самий обоз і, забігши поміж вози, і там клав ворогів на обидва боки. Але тут здибався він з другим завзятим лицарем-українцем, що вже зрікся своєї української крові й своєї віри та за панські ласощі й шанобу запродався полякам. То був Ярема Вишневецький. Він з кількома тисячами вершників вдарив гадячан у бік.

Поміж возами збився гармидер. Козаки поміщалися з ворогами і билися у розсипку один проти десятьох, а з-попід возів угорські втікачі почали бити на них з рушниць. Тяжко стало гадячанам… Не один козак поклав тут голову за волю рідного краю. Багато дітей козацьких посиротіло у цей день, не одна й дівчина у Гадячі буде побиватись, не діждавши свого милого з походу.

Забув гетьман завчасно подати Бурляєві помочі, і притиснув Вишневецький Бурляя з рештою гадячан до ставка, намагаючись всіх потопити.

Бачить з другого боку ставка славний Морозенко, що вскочив Бурляй у тяжку пригоду і знесилюється, одбиваючись од дужчого ворога, та й гукнув він до своїх козаків:

– Гляньте, пани-брати, гинуть наші на тім боці! Зрятуємо братів!

Кинулися козаки за Морозенком поміж ставки і вдарили повкам Вишневецького у бік, але велика ворожа сила і нелегко крізь неї продертись. Не шкодує життя свого славний Морозенко, щоб зрятувати товариша… От він вже недалеко… аж бачить, перебилася надвоє гостра шабля – вірна подруга старого богатиря Бурляя, і обступили його вороги тісним колом. Не маючи чим оборонятись, вихопив старий полковник з-за пояса пернача і бив їм ворогів по головах, мов келепом.

Але недовго протягся той нерівний бій, ворожі шаблі сікли українського богатиря і по плечах, і по руках… Ось, ось Морозенко близько… але впав вже славний Бурляй, порубаний та постріляний, лишивши по собі на світі тільки невмирущу козацьку славу.

Розігнав Морозенко ворогів, що, мов вовки, збіглися до теплого трупа, підскочив до славного товариша, але той вже не дихав і, розкинувши по скривавленій траві могутні руки, дивився у блакить неба мертвими очима.

– Не віддамо, брати, тіла нашого славного лицаря ворогові на знущання! Візьмемо товариша та поховаємо з честю!

Вхопили козаки порубане тіло славного полковника і понесли до козацького табору.

Вирятував Морозенко гадячан з-за ставка, та вже їх було небагато.

Побачивши, яка в Яреми гостра зброя, Хмельницький не схотів далі штурмувати ляхів під Збаражем, щоб не вигубляти багато козаків, а почав добувати їх облогою та безхліб’ям.

Поки тяглася та облога і поляки гинули з безхліб’я, гетьман дістав звістку, що до Збаража наближається, на поміч Вишневецькому, сам король з кількома десятками тисяч війська і посполитим рушенням. По нараді з ханом гетьман лишив полковника Чорноту з пішим поспільством додержувати облоги, а сам з Богуном, Нечаєм, Джеджалієм і з усім ліпше узброєним військом рушив разом з ханом назустріч королеві.

Спільники вистежили польське військо біля міста Зборова, саме на перевозі через річку Стрипу. Діждавши, поки король з половиною війська перейшов двома мостами на другий бік річки, гетьман направив Богуна з трьома повками козаків та з чималою силою татарів на ту половину польського війська, що ще не вспіла перейти мостами за річку, а сам з ханом перейшов за річку далеко від мостів, щоб несподівано вдарити на переднє військо, де був сам король.

Засівши з козаками у лісі, недалеко від перевозу, Богун чекав обідньої пори, щоб вдарити на ляхів саме під час обіду.

Попід річкою з ранку налягав туман, і поляки нічого не відали про козаків.

Коли в обідню пору туман розвіявся, Богун видрався на дерево, і вся місцевість стала йому, як на долоні

Через величезні зелені луки срібною гадючкою викручувалася маленька болотяна річка. На лузі по цей бік річки стояло, розташувавшись понад річкою, багато возів польського обозу. Вози простяглися й на самий міст, що сполучав тут обидва береги річки, і тяглися шляхом за річкою. Погоничів побіля возів не було, – вони повипрягали худобу і посідали обідати. Обідало й усе польське військо, розташувавшись широко попід возами і геть по зеленому лузі невеликими купами. Не відаючи свого судного часу, поляки порозлягалися на запашній границі так безпечно, неначе виїхали на полювання.

– Ой, хмільне ж буде сьогодня ляхам пиво, що вони наварили! – звернувся Богун до полковників і, показуючи Довбні на ворожий табір, жартуючи, додав: – Чи не підождати трохи, поки дообідають? Адже нечемно панів турбувати!

Довбня весело сміявся, нетерпляче тримаючи свого келепа, щоб скоріше дати йому роботи.

– А проте починай, батьку!.. – сказав він. – Бо як пообідають, то дужчі стануть!

Польське військо, що було зараз на очах Богуна, наполовину складалося з посполитого рушення з Галичини. Посполиті були православні або уніати, католиків з них було небагато, а проте, розмовляли вони всі по-польському. Це була українська шляхта з Перемишля та з Львова, недоляшки, що так само, як і польські пани, дивилися на український люд, як на щось нижче за себе, і через те не приєдналися до великого руху українського народу і не підтримали змаганнів галицьких повстанців-опришків.

Не вспіли поляки й недоляшки дообідати, не вспіли чарок допити, а вже Богун, розгорнувши козацькі повки широченною лавою, як Божа кара, вдарив на них, перекидаючи вози й рубаючи всіх, не розглядаючи, чи то пан, чи то простий жовнір.

Нечуваний гармидер збився у польському війську. Хто вспів скочити на коня, той намагався тікати, але тікати через міст було неможливо, там погоничі покидали вози, а перелякана худоба поперекидала їх і щільно загартувала міст од краю до краю. Намагалися тікати бродом, але там знаходили собі смерть у болоті. Піші метушилися поміж возами і там гинули від козацьких списів. Коронне військо намагалося було упорядкуватись, але з його боку вискочили з лісу татари і задавили поляків своєю великою кількістю. Почалася нелюдська різанина. На півмилі вздовж річки вкрили поляки зелені луки своїм трупом. За годину загинуло тут більше десяти тисяч польського війська, а з того війська добра половина була української крові. Так невблаганна доля покарала тут синів України, що відцуралися свого народу.

Король знав, що гине його військо за річкою, але не мав змоги зарадити йому, бо скоро й його чорною хмарою обступили козаки й татари. Проти короля перед козацькому війську вів славний Нечай. На чолі свого Брацлавського повку наблизився він до поляків і виїхав наперед війська:

– Що ж, мосціві пани? Не потрібна вам була наша оборона від татарів. Кривдою дячили ви нам за неї… Так бийтесь же тепер з татарами самі!

Мовчали поляки… Тільки серцем боліли, передбачаючи неминучу собі смерть.

Почалося бойовище. До вечора козаки погромили ліве вороже крило, а татари розкололи середину ворожого війська, і тільки німецьке наймане піше військо захистило короля і зрятувало від татарської неволі.

Упала на землю ніч і припинила те велике бойовище. Спільники по всьому полю перемогли поляків, і завтра Україна повинна була стати вільною.

У польському таборі не спали всю ніч і робили окопи. Навіть вельможні пани, що зроду не держали в руках лопати, тепер копали землю, засукавши рукава своїх оксамитових кунтушів, і за ніч навколо польського війська виросли добрі окопи.

Побачивши ранком окопи, хан рішуче зрікся їх штурмувати, бо татари ніколи не ходили у бій пішими. Доводилося козакам кінчати розпочату справу самотуж.

Козаки не вважали на те, що татари зреклися їм допомагати. За ніч сюди надійшов Богун із своїми повками, і всім козакам так ясно вже світила в очі зоря їхньої волі, що повки козачі пішли на штурм, мов на весілля.

Чимало славних полягло по рівчаках окопів, чимало козацької крові пролилося й на валах, але не вспіло сонце стати на сніданок, як козаки були вже усередині окопів і зчепилися там з ворогом у смертельній боротьбі… От уже порубали вони вози, що нагородили ляхи собі на оборону, уже задавили молодецьким утиском німецьке військо і б’ються вже з королівськими сердюками… Нарешті блищать уже Богунова й Нечаєва шаблі близько од самого короля…

У цю рішучу мить пролунав голос Богдана Хмельницького:

– Згода, пани-брати! Згода!

Побоявся гетьман гріха, щоб не вбили короля або щоб не дістався він невірним у неволю, і, піднявши свою булаву догори, припинив бойовище.

Недобре подякував король гетьманові: того ж дня почав він перемовлятися з ханом про те, щоб той одступився од козаків, обіцяючи йому і данину платити, і все, чого він забажає. Хмельницькому ж він обіщав лише автономію України у складі трьох воєводств – Чернігівського, Київського та Брацлавського, з окремим козацьким військом і з умовою повернути панам їхні маєтності.

Виходило, що значна частина Поділля в Волині і вся Галичина й Покуття мусили лишитися на волю своїх неситих ворогів.

Хмельницький не згоджувався на такі умови і вимагав повної волі всієї України, разом з Галичиною й Покуттям, по саму Прип’ять, Віслу і Карпати, але лукавий хан побоявся придбать собі такого могутнього сусіду і обстоював на тому, що козакам досить того, що дає король.

Гетьман зібрав всіх полковників на нараду, і коли Нечай з Богуном рішуче стали за повну незалежність всієї України і більшість полковників до них прилучилося, то розлютований хан, довідавшись про це, погрожував Хмельницькому стати на бік короля, якщо він не погодиться на королівських умовах.

Таким чином, гетьман був змушений згодитись на обмежену волю, і до того не всієї України, без згоди на те своїх найближчих прибічників і без відома козацтва.

Через кільки день вороги й спільники розійшлися трьома сторонами: поляки з королем пішли шляхом на Львів, Хмельницький – на Київ, а хан з ордою – через Поділля до Криму.

Жваво й весело верталося козацтво до своїх хат. Попереду війська кобзарі грали та у бубни били, а позаду козаченьки пісні молодецькі виспівували, волю прославляли… Радо привітали побідників по містах та селах люде, а попи, під празникове голосіння дзвонів, виходили козакам назустріч з корогвами, військо святою водою покропляли та воздавали хвалу живим, а тим, що поклали свої голови за волю рідної країни, вічну пам’ять співали…

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 308 – 313.