13. Богун обороняє Монастирище
Адріан Кащенко
Викупивши гетьмана, Богун, по умові з ним, подався до Вінниці і порозсилав своїх козаків по всьому Надбужжю набирати нове військо. Завзяті подоляне знову піднялися, і через тиждень Богун навчав строю вже великий повк у п’ять тисяч комонних козаків. З тим військом він хутко пішов до Білої Церкви, щоб там заступити шлях польському війську.
Шляхом Богун перестрівав ватаги козаків, що йшли з-під Берестечка, і хоч ті були обдерті, голодні й поспішали до домівок, Богун умовляв їх прилучитися до нього.
– Розійдетесь по хатах, – говорив він до козаків, – то всіх вас переб’ють ляхи нарізно і дітей ваших у бидло повернуть, а як станете разом зі мною, то перелинемо ляхів, і зрятуєте свої домівки від лядського руйнування.
Більшість козаків слухалась улюбленого полковника і прилучалася до нього у такому числі, що під Білу Церкву Богун прибув уже з десятьма тисячами. Там він зразу почав окопуватися й узброювати Білу Церкву гарматами, щоб дати ляхам одсіч.
Тим часом Хмельницький перестрів ті повки, що пішли з-під Берестечка до Корсуня й Маслова Броду, і теж прибув з ними до Богуна.
Наближалися до Білої Церкви й вороги. З-під Берестечка з великим військом сунувся Потоцький, а з Литви – Радзивіл. Знову наближалася рішуча хвилина. Поляків було далеко більше кількістю, ніж українців, і Хмельницький, не наважуючись зчепитись з ними, послав посланців, щоб перебалакати про згоду. Поляки згоджувалися замиритись, але тільки з тим, щоб лишилася автономною сама Київщина, всі ж останні землі України щоб знову підлягали Польщі, як було до повстання.
Богун і з ним багато козаків не хотіли приставати на такі умови.
– Ти ж бачиш, – казав Богун гетьманові, – люде не хочуть коритися ляхам. Навіть неузброєні селяне дають ляхам одсіч. Цілі села і міста гинуть, змагаючись з ворогом, маючи за краще вмерти, ніж скоритися неправді, ти ж маєш військо і не ведеш його у бій.
– А що буде, – одповідав Хмельницький, – коли ляхи й тут переможуть нас, як перемогли під Берестечком?
– Тоді знову будемо битися з ними біля Корсуня, Чигирина, на всякому місці… Продержимо ляхів під зброєю до зими… Вигубимо їх безхліб’ям, морозами! Та вони й до Різдва не додержаться! У тебе козаків щодня буде більше, а ляхів щодня буде менше. Хіба не знаєш, що як непереливки, то вони зараз тікають. От тоді, коли заженемо їх знову за Случ та за Стир, тільки тоді можна про згоду умовлятись.
Проте Хмельницький не зважився стати до бою. Він бачив, що після Берестечка козаки й старшина не так уже прихильно ставляться до нього, як колись, і боявся, що коли знову трапиться йому пригода, то його скинуть з гетьманства і оберуть іншого. Навіть Богуна, не вважаючи на всі його послуги, Хмельницький тепер не любив за те, що той часто не згоджувався з ним у військових справах і не корився його волі, а Богунова слава тільки дратувала його. Хмельницький боявся, що Богун може скинути його й стати гетьманом.
Богунові козаки – подоляне й волинці – рішуче не хотіли ставати до згоди, бо їхня країна мала підлягати полякам. Вони од себе посилали до Потоцького посланців з погрозами, що не стануть до згоди, якщо поляки не згодяться на Зборовські умови. Але ніщо не пособило, і Хмельницький підписав умову, власноручно убивши при сьому булавою кількох козаків, що у вічі лаяли його зрадником.
Після Білоцерківської згоди становище України стало далеко гіршим, ніж після Зборовської. Польські жовніри й драгуни стали на зиму по всьому Поділлю, Волині, Брацлавщині, і по всій Лівобережній Україні. Під захистом свого війська, туди зразу ж набігли польські пани й підпанки з своїми орендарями-жидами. Пани поодбирали у селян землю, що її селяне вже три роки орали, пооднімали худобу і всяке збіжжя, люто помщалися на своїх кріпаках і в кого знаходили зброю, того катували.
Завзяті подоляне й волиняне не хотіли коритися панам і лізти знову в те ярмо, що його вже три роки своєю кров’ю скинули. Вони збиралися у ватаги, переховувалися по лісах і звідти билися з панами; поляки ж, захопивши таку ватагу, нещадно катували селян, вигадуючи на них такі муки, що, здається, й саме пекло того б не вигадало.
Одного ранку Богунові, що, стерявши через згоду гетьмана своє полкове місто Вінницю, жив тепер в Умані, сказали, що до нього прибули земляки з Поділля. Богун вийшов на ганок і з жахом поточився назад: двір був повен страшних примар. Тут були неначе тіні людей з чорними ямами під чолом замість очей; були такі, що замість носів та ушей у них на обличчі червоніли роз’ятрені рани; були кістяки з вишкіреними зубами, бо людям було відрізано губи; де в кого, замість рук, були цурупалки, а по землі, мов павуки, каталися люде без ніг і без рук. Всі ці примари простягали до Богуна руки або цурупалки од них і казали до нього нелюдським стогоном і ревом, бо у більшості їх були урізані язики.
Стогін вибився із грудей посивілого у січах полковника. Він зрозумів, що то за примари, бо ще під Білою Церквою передчував, яка буде помста панів.
– Брати мої рідні! – з риданням кинувся Богун до калік. – Земляки мої нещасні! Побила вас лихая година. Знущаються ляхи над нашою кров’ю, над нашим безголов’ям!
– Гетьман відцурався нас! – гукали ті, хто мав можливість гукати. – Покинув нас ворогам на поталу, так хоч ти згадай про земляків своїх! Ми вже загинули, але ще не всі, там, понад Бугом та понад Дністром, ще змагаються, рятуй хоч тих!
– Нехай мене скарає Господь… – одповів Богун, – коли я покину шаблю, поки ляхи пануватимуть на Вкраїні! Ідіть усі й везіть безногих у Чигирин до гетьмана. Нехай подивиться, до якої згоди з ляхами призвів він Україну! А я дам вам грошей, поводарів і листа до нього.
У листі до гетьмана Богун писав:
«Глянь, Богдане, на братів наших з Поділля! Хоч ти рубай мені голову, а я зараз іду з своїми козаками до Бугу. Ліпше десять раз умерти, ніж бачити те, що ми бачимо!»
Ті каліки й рішучий лист Богуна зробили вплив на Хмельницького. До того ж ще сейм у Варшаві не ствердив Білоцерковської умови, і гетьман був вільний не рахуватися з нею.
По весні 1652 року Хмельницький дав кілька козацьких повків своєму синові Тимошеві й звелів іти на поміч Богунові, а сам з кількома повками пішов позаду.
Тиміш Хмельниченко сполучився з Богуном, і вони разом пішли на Буг до гори Батіг, де стояв з польським військом коронний гетьман Калиновський. Там козаки так погромили поляків, що з їхнього війська мало хто лишився живим. Було вбито навіть самого Калиновського.
Після славного Батозького бойовища знову піднялося на Вкраїні все поспільство, а все панство кинулося тікати, кому куди пощастило потрапити. Козацькі сотні без наказу і навіть без дозволу Хмельницького вибивали по Україні польських жовнірів та драгунів. Богун з своїм повком рушив з-під Батога на Поділля, добив решту польського війська й знову опанував своєю рідною Вінницею. Минув місяць, і все Поділля, Брацлавщина, і Волинь, і вся Лівобережна Україна були знову вільні од ляхів та панів. Радість велика стала по всій Україні: люди, зустрічаючись, цілувалися й обнімали один одного, як на Великдень. Наслідки Берестечка були знищені.
Та не дуже довго протяглося те щастя. За осінь та зиму поляки назбирали нового війська, і весною 1653 року на Вкраїну з 15 000 війська набіг новий польний гетьман Чарнецький. Він намислив вжити нових засобів щодо війни з Україною, а саме: вирізувати всіх українців, хоч козаків, а хоч і посполитих, не дивлячись на те, чи узброєні вони, чи не узброєні, не лишати живими навіть жінок і дітей, щоб з рештою викоренити український непокірливий народ, а заселити українські землі поляками.
Несподівано набіг він з Полісся на Брацлавщину, попалив до останньої хати міста Самгородок, Прилуки, Липовець, Ягубець, Линьці та Борщовку і до ноги вирізав там усіх людей. Ніколи в світі, навіть за часів Батия, не робилося того, що виробляв на Вкраїні Чарнецький. По руїнах сел та міст, вкритих непохованим людським трупом, бігали цілі табуни собак та вовків, розтягаючи трупи на шматки, а гайвороння допомагало їм білувати кості.
Вжахнувся Богун, почувши про лицарську роботу Чарнецького, і, не вважаючи на те, що мав під рукою тільки один свій повк у три тисячі коней, кинувся навперейми Чарнецькому до замку Монастирище, щоб там заступити йому шлях.
У Монастирищі дуже зручно було оборонятися, бо з одного боку козаків захищали високі муровані стіни та башти напівзруйнованого замчища, з другого – під кручею бігла річка, з третього ж, де підходило поле, Богун почав робити окопи.
– Тут і помремо, – сказав Богун сотникам, – якщо гетьман не дасть помочі.
– Мені то воно б і час уже… – обізвався Влучко. – Вже з мого товариства нікого немає на світі. Я один досі топчу травицю, не знаходячи собі смерті.
Довбня з Влучком не погодився.
– А у мене ще здорово на ляхів рука свербить. Тепер ось правиця загоїлася – саме добре буде гатити їх келепом.
Довідавшись, що у Монастирищі засів Богун тільки з одним повком, Чарнецький дуже радів тому, що нарешті-таки злапає проклятого українського бунтаря, що вже так дався узнаки полякам. Ставши табором недалеко міста, він зразу ж кинувся з кількома повками на козацькі окопи. Шалений був його наскок, але Богун дав йому таку одсіч, що після того козаки три дні закопували трупи поляків, що лишилися по рівчаках поперед окопами.
Ця одсіч не спинила Чарнецького. Війська у нього було уп’ятеро більше, ніж у Богуна, а принада захопити славного козацького ватажка була занадто велика, і він щодня почав водити своє військо на нові штурми, переміняючи повки, щоб давати їм час спочити і щоб дужче стомити козаків.
Через кільки день Чарнецький помітив, що на штурмах у нього гине багато полковників та хорунжих і що всі вони гинуть од стріл. Один вернеться з вибитим оком, другий з розірваним носом, а декому стріли доходили й до серця. То була робота Влучка. Він здерся на башту замку, простятся там собі, як пан на софі, курив люльку та виглядав побіля окопів польських привідців, а як кого наглядить, так той вже й його. Натягне добре тятиву свого лука, а стріла вже знайде, кого їй треба.
Чарнецький лютував з цього, але не міг додивитись, звідкіля летять стріли.
Два тижні вже тяглася облога, а гетьман не йшов Богу-нові на поміч, і навіть звістки від нього ніякої не було. Козаки стомилися й ставали байдужими. На третім тижні, щоб надати їм жвавості, Богун послав Чарнецькому листа:
«Мостивий пане, – писав він, – я чув, що твої земляки прославляють тебе, як завзятого лицаря. Бажалося б мені подивитись, як ти б’єшся. Виходь зо мною на герць. Хто кого переможе, того й буде Монастирище. Не будемо й крові наших вояків даремно проливати».
Пославши листа, Богун виїхав на доброму коні за окопи і почав викликати Чарнецького. Козаки рясно вкрили окопи, любуючи на молодецьку вдачу свого полковника. Втоми як не було; завзяття у всіх заграло в очах. Скоро й поляки почали виходити з табору, але Чарнецький не виїздив.
Богун басував своїм конем по полю, чекаючи супротивника… Аж ось затрусилася земля, і забряжчали шибки у Монастирищі од вибуху кількох десятків польських гармат, і Богун впав разом з своїм конем на землю. То Чарнецький у відповідь на його листа звелів вдарити на нього з гармат…
Але не впала ще з неба Богунова зірка: розірвало бомбами на шматки його коня, і ніде самого не зачепило. Кинувся до полковника з окопів Довбня з козаками, але Богун уже встав і шаблею погрожував Чарнецькому за його зраду.
Ледве вспів Богун повернутись до своїх окопів, як Чарнецький вдарив на Монастирище всім своїм військом. Скажений був цей штурм. Поляки лізли на видиму смерть, сотнями давили один одного по рівчаках окопів і, загативши їх своїм трупом, вискочили на вали.
– Діти мої рідні! – гукав Богун до козаків. – Пам’ятайте, що зараз ви захищаєте всю Україну од нелюдського ката. Не погубіть же козацької слави!
Але козакам не треба було нагадувати про козацьку славу, – вона була тут, вони самі творили козацьку славу, і сотня козаків на передніх окопах вся полягла разом з славним своїм сотником Дрозденком, не покинувши й на крок окопу. Люто б’ються козаки й по других окопах, дорогою ціною оддаючи своє життя; не зважають вони й на те, що замок від бомб зайнявся. Гасять вони пожежу і б’ються одночасно.
Багато полягло вже навкруг Монастирища ляхів, але ще у них сила велика, і Богун зрозумів, що задавлять вони козаків, бо вже вдерлися в окопи. Разом він помітив, що Чарнецький пригнав уже під стіни всі до останнього повки і що табір у нього порожній. Умить Богун скористувався з цього, і, доручивши військо Довбні, сам з тисячею козаків вибіг назад замку на поле і, оббігши польське військо стороною, ускочив у їхній табір і підпалив намети та скирти сіна.
Поки тягся цей пекельний штурм, Влучко робив своє діло: вибивав на вибір ворожих ватажків. Аж ось очі старого запорожця заграли лютим вогнем: він углядів на окопі з піднятою шаблею у руці самого Чарнецького. Мить одна… брязнула тятива, жалісно заголосила стріла, і впав Чарнецький, залившись кров’ю: стріла пробила йому обидві щоки, пройшла крізь рота й зачепила язика.
Вхопили поляки свого гетьмана, витягши йому з рота стрілу, і понесли на руках до табору, але табір уже горів, а з-поміж польських наметів, мов вітер, вихопився Богун і вдарив на поляків, що були побіля окопів, ззаду. Вжахнулися поляки, не маючи майже нікого з привідців, і, мов отара овець, кинулися урозтіч, лишивши козакам у своєму таборі все награбоване по Брацлавщині добро.
Чарнецького вони вспіли-таки покласти на воза і повезли у Польщу, а всіх останніх, більше трьох тисяч, поранених покинули на волю козаків. Всього вигубив Богун під Монастирищем вісім тисяч поляків, сам же стеряв козаків всього кільки сот душ.
Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 338 – 345.