6. Богун з Нечаєм вирушають бити панів

Адріан Кащенко

Звістка про Жовтоводське бойовище й славну перемогу козаків над поляками прудкою ластівкою полетіла по Вкраїні, а слідом за звісткою вставали й хвилі народного українського повстання. Не минуло з того й місяця, а Вкраїна, розхвильована, мов бурхливе море, зривала й збивала з себе все чуже, що за кілька віків уп’ялося в її тіло і ссало її кров. По всій країні від Путивля до Карпатів і од Жовтих Вод до Прип’яті, по всіх містах, по всіх селах і навіть хуторах було єдине гасло: «До зброї за волю!»

Цілими річками текли люде до прапора Хмельницького, знищуючи на шляху все польське і все жидівське. Палали вогнем панські будинки, падали зруйновані замки, й сліду не лишалося од жидівських шинків та крамниць. Все, що не було щиро українське, кинулося тікати. Тікали польські вельможі, тікали й звичайні пани, тікали й українські підпанки = – недоляшки, що вже скатоличилися, тікали слідом і жиди-орендарі. Та не всім пощастило добутися до Стирі-річки… Цілими тисячами гинули вони од помсти покривдженого ними народу і по своїх будинках та замчищах, і по довгих, несходимих шляхах України.

Всі, що лишилися ще на Вкраїні, хоругви польського війська поховалися по міцних городах, і тільки Ярема Вишневецький, забувши славу свого стародавнього українського роду, бився проти козаків і, перекинувшись з кількома тисячами поляків з Лівобережної України, крутився по Поділлю й Волині, вирізуючи своїх неузброєних кріпаків, що не хотіли тепер йому коритися. Але за ним ганявся його лютий ворог Перебийніс з великим загоном повстанців, не даючи йому й дихнути на одному місці.

Козацьких загонів на Вкраїні ходило кільки десятків, винищуючи дрібні хоругви поляків, а коли було потрібно, Хмельницький збирав усі загони докупи і наступав на головне польське військо.

Вже гетьман узяв велику перемогу над поляками під Корсунем і послав у подарунок ханові Ісламу-Гірею бранців своїх, польських гетьманів: коронного – старого Потоцького і польного – Калиновського. Після того під Пилявою він, мов отару овець, розігнав велике польське військо, що король вислав проти нього з Варшави. Далі перейшов Хмельницький у Галичину, погостював у Львові, дійшов звідтіля до річки Вісли і наближався до Варшави, та вже тут обрання поляками на королівство Яна-Казимира, що за нього подавав свій голос і гетьман, припинило бурхливий натиск козаків і Хмельницький повернув з своїм військом на південь, йдучи шляхом на Вкраїну, гетьман вирядив більшість козаків і поспільство по домівках, а сам з кількома повками пішов до Києва.

Україна фактично стала вільною, і на всім величезнім просторі її не було жодного поляка. Знищено було й унію, що її так ненавиділи люде. Всі маєтки й добро панське перейшли до козаків та селян. У всіх стало багато землі й худоби, а у тих, хто ходив у походи, опріч того, з’явилися дорогі польські вбрання, коштовна зброя, золоті та срібні речі й чимало грошей.

На горе, ця воля царювала недовго, бо пани не схотіли зректися своїх маєтків і своїх кріпаків, а польський сейм не схотів стати з козаками до згоди і примусив короля оголосити посполите рушення, себто щоб всякий поляк став до зброї та йшов битися з козаками та рятувати честь і долю Польщі.

Довідавшись, що на Вкраїну знову піднімається велика польська сила, Хмельницький по весні 1649 року знову почав збирати козаків і послав до хана просити, щоб той ішов до нього на поміч з усією ордою якнайскоріше, щоб напосісти на короля, поки той ще не вспів зібрати війська.

У всіх цих подіях Іван Богун брав видатну участь і вславився як своєю одвагою й хистом, так і своїм талантом та щастям у бойовищах. Побратавшись з завзятим Нечаєм. Богун здебільшого ходив у бойовища разом з ним, маючи до того поруч себе вірних прибічників Довбню та Влучка.

Після всякої перемоги над ворогами козаки по звичаю гуляли з музиками, пили й танцювали. У тій гульні над усіма брав гору Нечай, що гуляв, не вгаваючи, по кільки день; Богунові ж ті дні були найбільш прикрі, навіть огидні, бо він лишався тоді самотнім. Йому не пилося й не тулялося, а душу йому сповивала чорна туга. Він знав, що всяка нова перемога козаків над ворогами все далі одрізняла його від Марини і все дужче єднала дівчину з Іслам-Гіреєм, і серце козака тим гірше боліло, що, як виявилося під час війни, поміч од татарів була козакам цілком не потрібна, та вони її досі й не мали, бо татари всякий раз кидалися до бою тільки тоді, коли поляки вже тікали.

Часом, лишившись у хвилини сердечної нудьги самотнім, у наметі серед походу або у покоях напівзруйнованого польського замку, Богун розстібав сорочку, витягав з-під серця капшучок з волоссям своєї нареченої, виймав те м’яке ніжне волосся з капшучка, торкався до нього рукою, і йому здавалося, що він милує не мертве волосся, а саму свою наречену, як янгол, правдиву й, як Божий світ, хорошу.

Одного разу під час гульні Нечай згадав про свого побратима й прийшов, щоб його розважити.

– Чому не п’єш, Іване, з нами? Чому не гуляєш? Невже ти не радий з того, що ми визволили Україну? Адже тепер не тільки козаки, але й увесь люд наш став вільним та заможним ?

– Де пак не радий! Щасливий з того… а тільки не п’ється мені й не туляється…

– Скажи ж, що у тебе на серці ?

– Не так тая воля добувається, як годилося б. Нема нащо нам брататися з одвічними ворогами нашими – бусурманами. Вони тільки хліб наш споживають та нашими руками собі здобич добувають. Не треба нам нічиєї помочі. Хто хоче бути вільним, той сам повинен собі волю здобувати.

– А ти гадаєш, що мені бусурмани любі? Та я охоче рубав би їх власною рукою. Що не так гетьман робить, то не так! – говорив Нечай. – От тепер чогось послухався короля й не добув Варшави. Що нам той король, щоб його слухатись? У нас тепер своє королівство… а не королівство, то гетьманство. Україна – от і все! Повинні робити, що маємо за краще для свого народу, а не те, що бажано панам та королю!

– Я сперечався з гетьманом… – говорив Богун. – Я застерігав його, що треба добувати Варшаву і примусити короля зректися України назавжди, але гетьман зауважив мені, що, на його думку, Україна не зможе вдержати своєї волі, бо оточена ворогами, а що король згодиться на те, щоб Україна була вільною спільницею Польщі.

– Знайшов дурнів! Тобто пани зречуться своїх маєтків? Не буде того, поки не вигубимо їх всіх до одного.

– Те ж саме й я кажу! – зрадів Богун. – Кінчай скоріше свою гульню та рушаймо на Поділля – понад Дністром ще чимало панів переховується по замчищах.

Так Богун ховався з своїм коханням, що не був щирим навіть з побратимом, і свою нудьгу звернув на військові справи.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 303 – 306.