17. Марина зустрічає полонених з України

Адріан Кащенко

Марина нетерпляче дожидала хана з походу, щоб довідатись про долю України. Він прибув до Бахчисарая біля Різдва, випередивши, як і завжди, своє військо.

Того ж дня, сподіваючись увечері хана у свої покої, Марина вбралася у своє найкраще вбрання, оздобила своє чорне шовкове волосся блискучою золотою пряжкою, на білу шию наділа кільки разків перлового намиста, а на ноги – блакитні, сріблом гаптовані, черевички. Молодій жінці тепер минуло двадцять чотири роки, і вона саме розквітчалася чарівною красою української вроди і налилася, мов спіла ягода.

Побачивши свою укохану дружину, Іслам-Гірей прямо зачарувався її красою і довго не мав сили одвести од неї очей.

Марина привітно посадовила хана на софу, подала йому кальян і сіла біля його ніг.

– Розповідай же, мій володарю, своїй Газізі, як склався твій поход? Чи благословив Аллах твою зброю? Чи добре погромив ти польського короля?

Хан зарані надумав, що говорити жінці, і одповідав, не вагаючись:

– Аллах був дуже милосердний до татарів. Він, всемогутній, вчинив так, що я, не проливши й краплі крові, добув усе те, чого бажав.

– Як же те сталося? І що саме ти добув? – спитала Марина трохи збентежено, бо здобуття на війні перемоги без змагання здавалося їй неймовірним.

– Ми з Хмельницьким безхліб’ям примусили короля згодитись на наші домагання. Я взяв окупу сто тисяч червінців, а Україні добув потвердження Зборовської умови. Україна тепер знову вільна.

Марина, радіючи, поцілувала хана в руку:

– Я знала, що в тебе добре серце, мій царю! За те я тебе й люблю.

З радощів Марині справді здавалося, наче вона любить Іслама, і вона припадала до нього, пестила рукою його бороду, милувала його чоло і дуже весела була ввесь цей вечір.

Після того дня життя Марини пішло, як і в попередні роки. Здобувши собі од хана дозвіл їздити ридваном по околицях міста не тільки щоп’ятниці та по великих святах, коли їздив увесь ханський гарем, а й повсякчас, коли б їй не забажалося, Марина часто користувалася цим правом. Хан вимагав тільки, щоб його дружина додержувала закону і запиналася так, щоб тільки одне око її було видко, але й цього закону Марина додержувала тільки на людях, виїхавши ж за місто, вона зовсім скидала душне запинало.

Надворі почало теплішати. Сонечко в Криму рано почало пригрівати землю. Гори понавколо Бахчисарая й тополі у дворі ханського палацу зазеленіли, і Марину потягло за місто, їй подали ридван, і вона з Астарою та узброєним євнухом на передку поїхала.

З усіх околиць Бахчисарая Марині найбільше сподобався шлях до річки Качі, де понад річкою понависали такі дивовижні, чудово хороші скелі та кручі. Проте під той час біля Качі було що вогко, Марині ж заманулося побачити просторе небо без гір і побути на степовому повітрі, схожому до рідного повітря України, і вона звеліла везти себе на північ, до річки Альми.

Ридван виїхав за ворота міста і покотився степом. Молода жінка упивалася свіжим повітрям, любуючи на зелений килим з степової трави, що вкривав невисокі розлогі кряжі, схожі до кряжів її рідного Поділля. Через годину на півночі виникла з-під гори широка долина річки Альми, помережана садами, виноградниками й тютюнищами і підперезана двома довгими рядами високих струнких тополів.

Марина знала, що під цими тополями слався шлях до Перекопу й на Вкраїну, і полинула думками далеко по шляху на північ, у край веселий, на тихі води та під ясні зорі рідної України.

– Чи не час нам повертати назад? – спитав, обернувшись до Марини, євнух.

Зачарована далеким краєвидом і замислена згадками про рідний край, Марина здригнулася з несподіванки, і погляд її впав на великі натовпи людей, що були трохи осторонь од шляху. Люде були у сіряках, але обдерті, ноги ж їхні були босі й заюшені кров’ю. Сотні змарнілих, замордованих дівчат сиділи під тополями окремо од чоловіків, пригортаючись одна до одної і з нудьгою похиливши свої голови. Понавколо натовпів стояли й їздили татарські вершники з довгими батогами.

Скрик вибився з грудей молодої жінки… Вона зразу розпізнала, що то були за люде, бо вони були їй рідні, близькі, а нудьга й муки їхні були їй зрозумілі, бо вона й сама їх колись зазнала… То були бранці – невольники з України.

– Як? – скрикнула Марина. – Бранці з України?

– З України! – одповів їй євнух, не гадаючи, що тим робить ханові велику прикрість. – Це ще тільки передня валка. Кажуть, що їх, як сарани, женуть!

– Не може бути! Це ж наші спільники!

– Гяури хіба можуть бути спільниками правовірних? – говорив необачний євнух, задивляючись разом з тим на гнівну красу ханської жінки. – Гяури тільки існують на те, щоб працювати на нас, правовірних.

– Привертай коней у праву руку, до дівчат! – сказала Марина.

– Нащо ж до них? – схаменувся євнух. – Тобі не годиться ні з ким стороннім розмовляти!

– Я буду з ними розмовляти! – власно сказала Марина. – Привертай!.. А як ні, то я злізу з ридвана і піду до них пішки!

– Зглянься на Бога! – злякано скрикнув євнух. – Ти схотіла, щоб мені одрубали голову?

– Підвертай! – вже з серцем скрикнула Марина. Євнух штовхнув візника, щоб той підвернув ридвана до бранців, а сам обернувся до Марини й сказав нишком:

– Тільки гляди не хвались старшому євнухові або ханові, бо буде і мені, й тобі лихо.

Марина не слухала його, бо вся уп’ялася очима у бранців. Ридван спинився біля купи дівчат.

– Звідкіля ви, дівчаточки? – спитала Марина. Дівчата здивовано поглядали одна на одну: татарка

заговорила до них по-українському.

– Не дивуйте на мене, сестрички… Я така ж бранка, як і ви… Скажіть, звідкіля ви?

– З Бугу-річки! З-під Ладижина! – почулися голоси.

– Боже милосердний! – скрикнула Марина з жахом. – Землячки ж ви мої рідні! Як же вас побрато у неволю, коли у гетьмана з ханом спілка?

– Добра спілка! – почулося з натовпу чоловіків. – Нема чого говорити!

Марина глянула на голос і побачила поміж бранцями-селянами молодого козака у темно-синій військовій чумарці.

– Побила нас лихая година і покарав Господь за тую спілку з бусурманами, – говорив козак. – Хан зрадив нас. Покинув Хмельницького самого полякам на поталу та ще й зруйнував усе Поділля й Надбужжя. Декого захопили татари, чи селянина, чи козака, всіх погнали сюди. А в мене ж сироти дома… тройко маленьких дітей!.. Хто їх нагодує?..

Марина відкинулася назад ридвану. Ридання забило їй дух, і вона зомліла. Прочуняла вона аж тоді, коли ридван котився вже далеко від Альми. Тут ридання вибилося з ханської жінки, і, загорнувшись з очима у своє біле запинало, вона билася у руках своєї вірної служниці.

Тихо та сумно було надвечір у покоях Марини. Вона не мала сили бачити сьогодня хана і листом його сповістила про те, що хвора і не може його привітати… Вона за ввесь день нічого не їла й сиділа ввесь час на софі мовчки.

Астара не турбувала її, щоб дати серцю переболіти, а тільки часто навідувалася подивитись, чи не треба їй чого. Коли вона заглянула у покій смерком, Марина спинила її:

– Сядь, Астарочко, тут, біля мене!.. Астара сіла біля її ніг.

– Він повинен вмерти, Астаро!.. – пошепки сказала Марина.

– Хто, Газізю?

– Той, хто дурив мене… Хто зрадив Україну і вигубив моїх земляків… Ти знаєш, хто…

– Заспокойся, доне моя. Хіба з того поможеться?

– Ні, я не заспокоюся, поки він буде живий! Як? Подарувати поганцеві те, що він зрадою взяв мій дівочий вінок? Грався моїм коханням?.. Тішився моїм тілом?.. Коли я віддалася йому, то – ти знаєш – зробила те заради волі рідної країни; коли б же я знала, що він порушить слово, то я тричі б прийняла смерть, а не опоганила б себе з ним! Зрозумій, що тільки недавно, прибувши з походу, він брехав мені, а я йняла йому віри… Я цілувала його у руку… дякувала… милувала… А, та що й говорить?.. Цього знущання над собою я не подарую! – Марина перевела дух і грізно, зиркаючи очима, повела далі: – Він повинен вмерти… і ти, моя єдина пораднице, мені допоможеш. Не один раз уже ти служила мені вірні служби, послужи, може, востаннє. Оддячити або заплатити тобі я не маю чим; все, що у мене є, – не моє. Та чи й є що такого, щоб тобі було потрібне?

– Твоя ласка мені потрібна, моє серденько! Тільки одна твоя ласка, і більше нічого!

– Я вся твоя, Астарочко. Скажи: коли б тебе, дівчину, хтось принадив і одурив, ти подарувала 6 йому те?

– О ні! Циганки того не дарують. Я помстилася б люто!

– Ну, от і у мене таке ж серце. Так ти мені допоможеш? Ти знаєш всякі зілля, то, певно, знаєш і отрутні.

– Отрутою небезпечно… – сказала Астара. – Отрута хутко зводить з світу… Догадаються на нас і катуватимуть на смерть.

– Байдуже!

– Ні, не байдуже, бо нас не зразу скарають, а будуть мучити довго… скільки день…

– А хоч і так! – перебила Марина. – А то от що: ми разом і самі вип’ємо отрути і не дамося їм на катування.

– Ну, добре, я знаю, що зроблю. Завтра ранком я побіжу у Чуфут-Кале. Там поміж руїнами стародавнього міста повинно рости одно зілля, таке, що як висушити його корінці, розтерти їх та всипати у воду і дати дихати парою з тієї води людині, то у людини будуть отруєні груди, і вона поволі, за тиждень або два, помре.

– Як же ми дамо йому дихати з тієї води? – пошепки, мов злодійка, спитала Марина.

– Я всиплю зілля у воду кальяну…

– А!

Марина встала з софи й почала ходити. Молоду жінку обхопило почуття огиди до самої себе, як до злодійки, і вона знову почала обмірковувати своє становище і шукати собі якогось викруту, але врешті знову-таки дійшла до думки, що іншого кінця не може бути.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 351 – 355.