11. Богун під Берестечком

Адріан Кащенко

Зійшло сонце 20 червня 1651 року, але промінь його не сяяв, а був зап’ятий хмарами, немов умисне не хотів бачити того, що мало зараз скоїтись.

Ворожі війська, скільки оком глянь, мов сарана, вкрили широченну долину, збиваючи копитами коней велику куряву. Поміж лавами ворожих військ, одрізняючи їх одно од одного, лишилася тільки не дуже широка зелена смуга степу, простягшись між ними, немов річка між двома берегами. З одного боку тієї зеленої смуги стояли польські повки з безліччю різнокольорних прапорів; з другого боку, на півночі – сині козацькі чумарки та білі й жовто-сірі татарські халати.

Посередині козацького війська стояли у три ряди сковані поміж себе ланцюгами вози… З тих возів складався великий чотирикутний рухомий табір, усередині того табору щільним натовпом стояли піші козаки. Цей четверокутний табір мав уїхати всередину польського війська і розколотити його надвоє, а кільки комонних повків мусили вскочити у ту розколину й бити ляхів з боків.

Тим рухомим табором кермував військовий осавула, шляхтич з Києва, Гурський. До нього, як і до шляхтича Виговського, Хмельницький мав велике довір’я, не відаючи, яка гадина сиділа у тому недоляшку, і не догадуючись, що Гурський вже понадився на польську принаду й умовився з другим зрадником, запеклим ворогом України Яремою Вишневецьким, щоб згубити козацьке військо.

Богун керував правим крилом козацького війська і стояв недалеко од річки Стирі, чекаючи гасла від гетьмана, щоб вдарити на ворога. Козаки його знервовано поглядали на блискучих ворожих гусарів і теж нетерпляче дожидалися гасла. Нарешті всередині козацького війська вибухнула гармата… То й було гасло від гетьмана.

Побачивши, що середина козацького війська з табором рушилася, Богун махнув перначем до своїх комонних повків.

Застогнала земля під копитами коней, заголосили сурми, і, наставивши на ворогів гострі списи, козаки, мов бурхлива хвиля, широкою лавою вдарили на ляхів, настромляючи їх на залізо, скидаючи з коней і розтопчуючи на землі.

Заревіли з польського боку сотні гармат і заховали своє військо сивим димом, але Богунові козаки не вважали на ті пекельні вибухи гармат і на гудіння бомб, а все глибше та глибше уїдалися у ліве вороже крило. Не встояли проти їхнього наскоку блискучі польські гусари і показали хвости своїх коней, не витримали наскоку й улани польські, урозтіч розбіглося різноманітне посполите рушення.

Мов бурхлива річка, вливалися козаки усередину лівого польського крила, притискуючи його до річки, аж поки здибалися з німецьким військом. Люто вдарили козаки її на нього, але німці стояли, мов непорушна скеля, захистивши польські хоругви, що тим часом знову почали упорядковуватися.

Обернувся під той час Богун до середини козацького війська і віри не дойняв очам: по полю, мов несамовиті, бігали вони з возами розірваного табору, роздавлюючи недобитих козаків, а корогва Вишневецького маяла глибоко усередині козацького війська. Там сталася ганебна, зрадницька подія.

Рушивши з табором на поляків, Гурський послав свого хорунжого на правий бік табору сказати, щоб надержували передній ріг у праву руку, і зараз же послав другого козака на лівий бік з наказом надержувати передній ріг у ліву руку. Через ті зрадницькі накази ланцюги, що ними були вози поміж себе сковані, напружилися й почали рватися, а вози роздиралися надвоє. За кілька хвилин четверо-кутний табір розірвався надвоє, і спільник Гурського Вишневецький зразу ж ускочив з шістнадцятьми повками королівського війська усередину табору і розбив його на шматки. Разом з тим Гурський втік до польського короля, лишивши середину війська без керманичого.

Покинуті Гурським, козацькі повки під приводом своїх полковників билися завзято, не шкодіючи життя, але у великому бойовищі відвага окремих вояків важить небагато, і, не маючи загального керманичого, козаки гинули під натиском ворогів, і повки козацькі танули, як страсні свічки.

Слідом за Вишневецьким усередину козацького війська вдерся з кільканадцятьма повками ще й Конецпольський, і збите копитами поле ще дужче залилося козацькою кров’ю.

Де ж був гетьман, що не дав середині війська другого ватажка? Він гнався за ханом. А хан? Хан, почавши з ранку показне бойовище, зразу ж повернув свого коня назад і, звелівши мурзам одводити татарів до Дубна, поскакав геть з кривавого поля, покинувши своїх спільників ворогам на поталу.

Хоч і далеко від свого війська, але Хмельницький таки догнав хана.

– Зглянься, на бога! – гукав він ханові. – Що ж ти зо мною робиш! Заверни орду до бою! Ще ж бойовище тільки розпочалося. Доля ще зглянеться на нас! Ми ще переможемо!

Але хан не хотів його й слухати, а коли гетьман почав йому дорікати, то Іслам-Гірей звелів його арештувати і повіз із собою до Криму.

Розірване надвоє, козацьке військо лишилося само проти учетверо дужчого ворога й до того без гетьмана, без військового писаря, що теж був при Хмельницькому, і без військового осавула, що зрадив. Вже видно було, що змагання козаків даремне, але Богун не стратив віри у козацьке завзяття й у міць козацького духу. Побачивши, що сталося усередині козацького війська і в таборі татарів, він лишив проти лівого ворожого крила два повки, а з трьома зважився йти на поміч середині.

– Брати мої любі! Лицарі завзяті! – гукнув він до своїх козаків. – Покинули нас зрадливі спільники-бусурмени. То й на краще, бо не годилося нам з невірами брататися. Тепер не бусурмени, а сам милосердний і його святі будуть нам спільниками і допоможуть нам оборонити свою волю. За мною, панове товариство! Кому судилося вмерти, Того смерть і на ліжку знайде, а кому не судилося, того ні куля, ні шабля не візьме!

Розгорнувши козаків лавою, Богун несподівано й грізно, мов Божа кара, вдарив у бік повкам Вишневецького й Конецпольського. Вихром летіли за своїм ватажком козаки, лишаючи позад себе купи ворожого трупу.

У ворогів збився гармидер. Вони не розуміли, звідкіля наскочили на них козаки і скільки їх, а бачили тільки запальне козацьке завзяття, що несло їм смерть.

Спинилися польські повки і відкинулися назад, як полохлива отара, побачивши вовка… Ще один такий наскок – і перемога буде на боці козаків… Але заблудилася сьогодня козацька доля: не розгляділи за курявою пушкарі середніх повків, що то біжать лавою їхні спасителі козаки, думали, що то нове вороже військо, і почали громити Богунові повки з гармат…

Тяжко засмучені подіями сього нещасливого дня, козаки одійшли надвечір ближче до річки Пляшевої і, не вважаючи на втому, почали окопуватися і лагодитись на заутра до нового бою.

На другий день польське військо почало облягати козаків півколом, притискуючи до річки.

Джеджалій, що йому гетьман передав кермаництво, почекавши день, скликав увечері козацьку раду. Всі нетерпляче виглядали Хмельницького, але його не було, і ніхто нічого про нього не чув. Козацтво хвилювалося.

– Гетьман зрадив і покинув нас ворогам на поталу! – гукали козаки. – Оберімо нового гетьмана!

Обрали таки ж Джеджалія. Він зразу ж послав до короля посланців просити, щоб поляки помирилися на Зборовських умовах, а щоб вороги не подумали, що козаки їх налякалися, Богун вдарив з козаками на окопи, що поляки почали вже насипати проти козацьких.

– Гине козацька слава, пани-брати! – гукав він до козаків. – Рятуймо її.

І козаки чесно рятували свою славу. Мов блискавка, налетіли вони на нескінченні ворожі окопи і почали кривавий бенкет. Всі випереджають один одного, щоб більше вбити ворогів, але за всіх прудчіше летить конем Довбня, і ворожі голови, мов спілі кавуни, репаються од його важкого келепа. То він прокладає шлях своєму побратиму полковнику Богуну, що, піднявши догори шаблю, на чолі трьох повків забігає тепер упродовж окопів і винищує ворогів… І славно скінчився сей день для козаків: полягло поза окопами більше двох тисяч поляків.

Під той саме час Джеджалій водив другі повки за річку Стир, але там козаки здибали не поляків, а німців, і як не насідали на них, а не вибили з шанців і мусили повернутись на свій бік.

Щоб помститись на німцях, Богун, діждавши півночі, коли німці, втомлені бойовищем, поснули, перебрів з двома сотнями охочих козаків через Стир, увійшов нишком у шанці, і поки одна сотня, з Довбнею на чолі, колола та вбивала сплячих німців, лядських прислужників, він зняв з окопів три гармати і перетяг їх з другою сотнею козаків на свій бік річки.

Тим часом німці почали прокидатись, зарепетували на гвалт, і почалася колотнеча.

– Повертай козаків на сей бік! – гукав Богун Довбні.

– Ще раз вертайся за гарматами! – одгукнув Довбня. – Ми вдержимо німців!

Богун ще раз по пояс у воді перебрів через річку і ще раз зачепив і потяг з своїми козаками три гармати, але німців піднялося вже кілька сот, і вони почали утискувати сотню козаків.

Люто довбає німців Довбня по ребрах та по головах своїм келепом, одходячи помалу з своїми козаками до річки.

– Перетягли! – почувся Богунів голос. – Стрибайте у річку, а ми будемо бити німців з рушниць!

У цю мить Довбня так вдарив якогось німця келепом, що келеп вирвався у нього з руки і впав поміж ворогів.

– Келеп, келеп! – гукав Довбня до товаришів. – Келеп вирвався! Не дайте, діти, ворогам на поталу мого келепа!

Козаки знову наперли на німців, кількох вбили, і Довбня вхопив був свого келепа, але у цю мить німець влучив його шаблею по правій руці і розрубав її до маслака. Зціпивши зуби, Довбня вхопив келепа лівою рукою і, одбиваючись од ворогів, потяг з козаками до річки і перебрів її під захистом куль Богунової сотні.

Вертаючись до табору, заспокоєний удачею щасливого дня, Богун згадав про Марину, і йому заманулося її бачити. Козак не знав, що його наречена була тут, біля нього, на цьому самому зеленому, политому тепер кров’ю, полі. Зрада хана одміняла становище його нареченої.

«Хан зрадив умові… – міркував Богун. – Він порушив спілку з нами і тим зробив Марину вільною од її слова. Вона тепер владна покинути хана і повернутися у рідну країну».

Ці міркування вкинули у серце Богуна надію на можливість повороту Марини до нього, і він, оживши душею, почав дивитись на світ іншими очима.

На другий день до табору повернулися од поляків двоє з посланців Джеджалія і принесли дуже лихі вісті: поляки вимагали, щоб козаки перш за все віддали їм всі свої гармати, далі – щоб видали всіх полковників, а самі щоб віддалися на милость короля. Друга звістка була про те, що третій козацький посланець, полковник Криса, зрадив і передався до ляхів.

Вдарили козаки у котли, скликали раду, почали хвилюватись. А тут ще під той саме час привезли до ляхів великі гармати з Львова й з Замостя, і вони розпочали таку пальбу по козацькому табору, що, здавалося, зараз земля розсядеться, й на раді ледве можна було чути голоси. Багато з козаків і всі посполиті, що ніколи не чули такої пальби, схибли духом і згоджувалися просить милосердя.

Почувши вигуки легкодухого селянства про згоду, Богун зблід на виду. Його серце пойнялося страхом за те, що тут, під Берестечком, можуть бути знищені здобутки всього великого повстання. Так ні! Ще він, Богун, краще вмре, а не попустить, щоб кров братів, що три роки проливалася, загинула марно і не лишила по собі ніяких наслідків. Він вийшов на середину кола і вклонився товариству:

– Дозвольте, панове товариство, слово сказати!

– Говори! Будемо слухати! – почулося з натовпу, і козаки потишилися.

– Славне лицарство! Чи можна ж нам тепер мати надію на почесну згоду з ляхами, коли вони бачать свою перемогу? Віддати себе на милость… Та хіба ви не знаєте панської милості? Запряжуть вони знову вас і дітей ваших у ярма та й будуть вами землю орати, будуть батогами вас підганяти та бидлом звати ще гірше, як раніше було. Чи на те ж ми кров свою проливаємо вже три роки?.. Чи на те ж поклали свої голови тисячі товаришів наших, славних лицарів, щоб ми, легкодухі, знову віддали Україну у неволю? Що таке єсть життя людини, навіть життя десятків і сотень тисяч людей у порівнянні з життям, із існуванням всієї країни? Не ляхи нам страшні,, і не вони нас перемогли… Згубив нас зрадливий спільник та наші перевертні-недоляшки… Зараз король непереможний, бо зібрав собі на поміч і німців, і угорців, але вони не завжди будуть коло нього. Ліпше ми вчинимо, коли вийдемо звідціля по ворожому трупу, а як тільки ні, то хоч і всі поляжемо головами, а щоб не робити згоди тоді, коли ми у найгіршому, яке може бути, становищі. Не губіть же, пани-брати, козацької слави та волі ваших дітей і не ставайте до згоди з ворогом. Нехай не вмирає козацька слава!

Навіть страшного реву гармат почути тепер стало неможливо за вигуками козаків:

– Не погубимо козацької слави! Битися будемо до загину! Гетьманом Богуна!

Богуна закидали шапками, і він згодився бути гетьманом, але тільки наказним, поки вернеться Хмельницький.

Сім день після того бився Богун з ляхами невпинно. Він забув, що то є сон і що то значить спочинок. Він брав польські окопи, псував їм гармати, винищував несподівано цілі хоругви і при тому завжди водив у бій козаків сам. Поруч нього падали сотні товаришів од куль і шабель, він же був цілий і здоровий. З цих днів поляки почали клясти Богуна, як найлютішого ворога, а козаки почали дивитися на нього з острахом, вважаючи за характерника, через те, що його не брала ні куля ворожа, ні шабля.

Богун знав, що йому не перемогти поляків, бо війська у нього було тепер уп’ятеро менше, ніж у ворогів, і до того цілу третину його війська складали селяне з косами, що були не тільки цілком не придатні до великого бойовища, але при тому становищі, у якому опинилося козацьке військо, вони йому заважали. Через те Богун зважив за найліпше вибитись з облоги і йти на Вкраїну.

На восьмий день облоги Богун довідався, що погоничі і всі селяне без його відома збирали чорну раду і умовилися там, щоб захопити несподівано його самого й усіх полковників і видати ляхам, себто вчинити те, що було зроблено під Кумейками.

Богун не розгнівався.

– Не розуміють, що чинять! – говорив він, зібравши полковників. – Але я розумію їх: вони бояться, що поки ми тут гаємо час, там, на Вкраїні, наші зрадливі спільники, татари, забирають їхніх жінок та дітей у неволю.

На нараді полковники вирішили не гаять більше часу, а завтра ж робити через Пляшеву й через болото три мости або греблі, і за день такі греблі були зроблені з возів, кухов, всякої деревини, лантухів, кожухів і з усякого збіжжя.

До ночі греблі були закінчені, але поляки довідалися про заміри Богуна і послали Лянцкоронського за річку Пляшеву, щоб заступити козакам шлях. Становище Богуна було дуже тяжке, але він зважився пробити собі шлях зброєю, викотив на греблі по дві гармати і звелів, стріляючи, посувати їх уперед, а за гарматами йти козакам.

Бойовище почалося поночі. Богун перепускав через греблі по черзі то піші, то комонні сотні, і ті зразу за греблями ставали до бою. Було темно. Поляки стріляли наосліп і до ручного бою ставали несміло, до того ж козацький ватажок скоро притиснув їх до болота, і вони пішли врозтіч.

Одігнавши ворогів, Богун знову вернувся до гребель і звелів придержати комонних козаків, а раніше перетягти всі гармати та пропустити піше військо. За який час перетягли всі 58 годящих гармат, а 23 попсованих покинули. Слідом за гарматами посунулися піші козаки, а перед світом рушили й комонні. Богун, доручивши переднє військо Джеджалієві, сам був ввесь час біля гребель, доглядаючи, щоб козаки не товпились і не попсували гребель.

Світом до Богуна наблизився Влучко.

– Що ж це ти, гетьмане, покинув військові корогви?

– Ні, – одповів Богун, – запорозькі корогви я всі побрав, а ті, що жаловані нам польськими королями, покинув умисне, бо не годиться нам шанувати корогви того, з ким воюємо. Нехай ворог наш, король, бере їх собі назад.

– Владика ще лишився у таборі! – обізвався до Богуна полковник Пушкаренко, переходячи греблю з своїми полтавцями.

Богун послав за митрополитом, але той одмовився йти, сказавши, що перейде греблю останнім.

Поспільства Богун ще не переводив, бо світом напереді знову почулася пальба, і там потрібне було добре узброєне військо.

Давно вже встало сонце, але був туман, і в головному ворожому таборі досі не знали про те, що Богун уже виходе з усім військом. До десятої години він перевів через греблі 47 000 козаків і лишив у таборі тільки 3000, щоб захищати поспільство. Ті три тисячі з своїм полковником Нечипайлом мали перейти останніми.

Дійшла, нарешті, черга й до селян. їх було у таборі біля 25 000 чоловіка, і Богун мав надію, що за дві години вони перейдуть усі.

У цей день було саме Петра, і селяне вже сіли у таборі розговлятись, коли од наказного гетьмана прибіг посланець з наказом рушати їм до гребель. Поспільство не хотіло кидати обіду й не рушилося з місця. Щоб прискорити справу, необачний посланець хотів налякати селян і гукнув:

– Та вже ж усе військо і старшина на тім боці. От зараз ляхи всіх вас поріжуть!

Почувши такі слова, селяне зчинили страшенний бешкет, неначе їх справді ріжуть, хоч з боку поляків не було досі жодного пострілу, і кинулися величезним натовпом, як сполохана отара, до гребель. Біля гребель вони давили один одного: задні спихали передніх прямо у річку мимо гребель, а на самих греблях збивали один одного додолу, давили ногами, вкидали у болото… Даремне Богун гукав їм з того боку, що ніхто за ними не женеться, що немає ніякої небезпеки, – селяне, здається, стратили розум з переляку, і от ті греблі, що витримали вагу гармат і цілих повків комонного війська, тепер не встояли і під вагою безладного натовпу почали поринати у болото.

Тим часом поляки, почувши несамовитий галас поспільства, наблизились і, побачивши, що в козацькому таборі такий гармидер, ударили на козацькі окопи.

Полковник Нечипайло хоч і знав, що з трьома тисячами козаків він не зможе вдержати ворогів, проте, одважно перестрів їх на окопах, зваживши краще вмерти, ніж покинути селян без оборони. Козаки привітали ворогів кулями з рушниць, а далі хрестили списами й шаблями. Вони билися, як леви, почуваючи велику вагу свого обов’язку, і гинули один по одному, віддаючи своє життя за дорогу ціну.

Владика Іосаф ходив по табору з хрестом, умовляючи селян не давити і не топити один одного у річці, а йти назад та обороняти разом з козаками окопи. Чимало було таких, що послухалися його слова, але було вже запізно: десятки повків польського війська вже задавили оборонців окопів, вскочили у козацький табір і почали різати українських косарів. Ніякі благання про милосердя не помагали, ляхи різали навіть погоничів, пекарів і кухарів, витягаючи їх з-під возів…

Збилися українські недобитки з косами біля владики, і той, піднявши хреста, благословляв їх на смерть. Всі полягли косарі, віддав Богу душу разом з ними і владика Іосаф, порубаний шаблями ворогів православної віри.

Небагато слави придбали собі поляки Берестечком, бо вони вигубили тут більше двадцяти тисяч неузброєних селян, узброєних же козаків, що мали чим оборонятись, за всі вісім день бойовища під Берестечком загинуло не більше, як десять тисяч.

Богун визволив козацьке військо з-під Берестечка, але воно було без обозу і без харчів. Харчуватись од мешканців, ідучи великим військом, було неможливо, і через те наказний гетьман пустив козаків іти різними шляхами, наказавши всім зійтися до Білої Церкви та до Маслова Броду.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 322 – 331.