12. Побачення Марини з Богуном

Адріан Кащенко

Коли Богун вийшов з облоги, між ним і ханом було дев’ять день походу, проте, знаючи, що з великим військом хутко йти неможливо, він мав надію скоро догнати хана. При Богуні були Влучко, Довбня з перев’язаною рукою і кільки сот козаків; з ним була й військова скарбниця – шухлядка з чотирма мішечками червінців.

Шлях, що їм сунулася орда, добре визначався трупом коней і силою чорних круків, що злетілися до цього шляху з усієї України. Два тижні, переміняючи коней, Богун гнався цим шляхом за ханом і на третім тижні нагнав його у Костянтинові.

Від Берестечка до самого Костянтинова всі татарські гареми везли поперед війська, і Марина два тижні не бачила хана. Тільки добігши сюди, хан упевнився, що погоні не буде, і зважився відпочити і побачитись з жінкою.

Марина зустріла його непривітно. Вона знала, що хан з усією ордою покинув козаків, знала й те, що він взяв у полон Хмельницького й військового писаря Виговського, і те навіть чула, що він має думку оддати і гетьмана, і писаря королеві за кількох мурзів, що поляки захопили у бранці під Берестечком. Молода жінка два тижні боліла душею за долю України, що мала знову лишитися без гетьмана, і вже скільки разів посилала до хана листи з проханням догнати її та дати можливість побачитись з ним, але все було даремно: хан хоч і дуже нудьгував за дружиною, але не наважувався побачитися з нею, опасуючись, що Марина буде вимагати, щоб він вернувся до козаків під Берестечко; тепер же вороття було вже неможливим, і він наважився її побачить.

Хан увійшов у захисний, розкішний намет своєї жінки, вдаючи з себе байдужого до того, що було, і навіть веселого. Після привітання він сів на складену з подушок софу і хотів посадовити жінку собі на коліна, але Марина випручалася, сказавши, що раніше, ніж жартувати, вона хоче почути од хана, що саме сталося під Берестечком, бо од цього залежить те, чи бути їй дружиною хана, чи мати його за ворога.

– Отже, я так і знав, Газізю, – почав Іслам, – що ти тут на мене ремствуєш, а проте, я ні в чому не винний. Я розкажу тобі все, як було. Поляків було далеко більше, ніж татарів та козаків. Узброєні вони самопалами й гарматами, тоді як татари списами та сагайдаками; з козаків же половина мала у руках тільки коси. Як же було нам з поляками змагатися? До того ж у козацькому таборі зразу сталася зрада, а мої мурзи, побачивши ту зраду, подумали, що козаки навмисне піддаються полякам, щоб спільно з ними вигубити татарів. От мурзів і охопив жах такий, що вони кинулися, хто куди, а за ними й уся орда. Невже-таки ти, моя люба, гадала, що я, славний лицар і нащадок великого Батия, своєю охотою поклав би на свою голову таку ганьбу?

Останні слова зробили на Марину вплив: «Справді, – міркувала вона, – не може цар своєю охотою зажити собі такого сорому, щоб утекти з бойовища». Марина глянула на хана ласкавіше і сіла поруч.

– Ну, а на що ж ти забрав од козаків гетьмана саме під той час, коли він був там найбільше потрібний?

Хан трохи замішався, але почав викручуватись.

– Сам він до мене приїхав і заїхав зо мною аж за милю од свого табору. Як було мені пустить його самого, коли поляки зразу ж оточили козацький табір з усіх боків? Ніякий господар не пустить свого гостя на видиму небезпеку.

– Ну, а тепер чому його не пускаєш? Та ще я чула, неначе ти хочеш видати гетьмана королеві!

– Дурниці це, Газізю! І на думці не мав я його видати. Мені потрібні гроші, щоб викупити моїх мурзів, що вскочили у бранці, а позаяк в усьому винний Хмельницький, я й вимагав, щоб він дав мені гроші на викуп мурзів.

Речі хана здавалися Марині щирими, і вона все більше заспокоювалася.

– Ну, от бачиш, моя зоре ясна! – весело говорив хан, радіючи, що вибився-таки на сухе. – Ти хотіла їхати з військом, щоб мене розважити, а замість того дорікаєш мені і гніваєшся на мене тоді, коли мене спіткала недоля і мені й без того гірко.

Марина почувала себе трохи винною І, поклавши йому руку на плече, сказала ласкаво:

– Ну, пробач мені, мій володарю, коли я винна. Ти знаєш, як болить моє серце за рідним краєм. А ти все-таки пусти гетьмана, – він гроші тобі й так оддасть!

– Не тільки що пустю, а навіть знову допоможу йому перемогти поляків. Я од спілки з ним не одрікаюся.

Марина повеселішала, почала шуткувати з ханом, набила йому, як завжди, кальян і сіла на подушках біля його ніг, так він дуже любив.

На другий день до Костянтинова прибув Богун. Тяжка й сумна була його розмова з гетьманом. Почувши, як загинуло поспільство на очах Богуна біля гребель і як поляки вирізали всіх, навіть неузброєних селян, Хмельницький заплакав, як мала дитина; звістка ж про те, що військо зовсім не має обозу й харчів, дуже його стурбувала. Тут же українські ватажки після наради стали на тому, щоб з ляхами не миритись, поки не буде упорядковане військо, маючи на увазі, що коли під рукою гетьмана буде військо, то й умови згоди з поляками будуть легші для України.

У той же день Богун перебалакав з ханом, заплатив йому за Хмельницького й Виговського вісімдесят тисяч талярів, і хан зразу почав поводитись з гетьманом не як з бранцем, а як з спільником. Виряджаючи його від себе, він дав гетьману на почет п’ять мурзів, а Богун дав сотню своїх козаків, і з тим Хмельницький поїхав на Паволоч і далі, на Корсунь, збирати військо, Богун же другого дня мав їхати до своєї Вінниці скликати козаків з Поділля і з ними йти до Білої Церкви, куди мали зібратися козаки з-під Берестечка.

Про те, що Богун у Костянтинові та був у хана, зараз же довідалася Астара, а через неї й Марина. Молоду жінку обхопило жагуче бажання побачити милого, що був так близько, у сусідньому наметі.

«Це ж не буде зрадою ханові, – упевняла себе Марина. – Мені б тільки глянути на нього, й більше нічого. Я й з того була б щаслива».

– Астарочко, голубонько… – припала Марина до своєї вірної служниці, – хочу глянути на милого!

– Що ти, що ти, Газізю! Схаменися!

– Мені б хоч єдиним оком!

– Єдиним оком?.. Ну давай зробимо у наметі дірочку, і як він ітиме від хана, ти зможеш його бачити.

– Ах, ах, як славно! – аж заплескала в долоні Марина. – Зараз давай ножика і проріжемо намета!

– Тільки обережно, Газізю, – спиняла циганка. – Помітить євнух – буде погано.

Марина довго стояла поміж полами намету, припавши оком до маленької дірочки, і таки діждалась, коли Богун вийшов з ханського намету. Тепер вона уп’ялася у нього своїм оком, і їй здавалося, наче вона увійшла у свого милого і йде разом з ним… От він озирнувся раз і вдруге… Обвів очима навкруги і зник за наметами.

Марина бліда як крейда, хитаючись, наблизилася до софи і впала на неї.

– Що тобі? Що? – допитувала Астара, припавши до своєї господині.

– Як він постарів… Який він змучений!..

– Не дивно те. Скільки турбот він зазнав! Скільки день, мабуть, не злазив з коня, доганяючи нас!

– Ні, не сама втома відбивалася в його очах… – говорила Марина задумано.

– А що тобі здалося?

– Нудьга у нього в очах. Нудьга його постарила! Астарочко, мені того не досить, що я його бачила… Поки не бачила, мені було легше… Тепер я не можу… Я повинна з ним говорити… Повинна розважити його… заспокоїти…

– Ох Газізю, облиш те! Поговориш – дужче вразиш своє серденятко… Забути його тобі пора!

– Забути? – здивовано спитала Марина. – Ні, того ніколи не буде, Астарочко! Я повинна бачити Йвана і говорити з ним. Це я зважила непохитно. Ти уладнаєш це, Астарочко? Адже ти мене любиш?

– Схаменися, Газізю!.. Та це ж смерть!

– Ах, що та смерть тіла, коли вмирає душа? Невже тобі життя таке дороге? Ти зараз слідкуй за Іваном і довідайся, де він ночуватиме.

Астара злякано дивилася на свою улюблену господиню. Навіть рукою полапала її за чоло:

– Ти не в собі, дитино!.. Чи, може, ти надумала втекти з милим? Так хан же сплюндрує всю Україну, а знайде тебе!

– Ні, я не втечу. Я вернуся сюди, а тільки я повинна говорити з Іваном. Він озирався… він шукав мене очима…

– Так як же це зробити?

– Я тобі сказала! Слухай, учора хан хвалився, що увечері сьогодня, після намазу, він збере до себе всіх мурзів, щоб обміркувати, як іти далі до Криму і кому саме яким шляхом іти. Поки тут буде нарада, я збігаю до Івана, а щоб мене не злапали євнухи, ти вбереш мене у своє вбрання і розмалюєш мене так, щоб була схожа на тебе. Я побіжу, а ти лишишся у наметі. Сюди ж ніхто з євнухів не насміє увійти, бо про те давно, по моєму проханню, хан дав наказ.

– Загинемо ми обидві, дитино моя… – сумуючи, говорила Астара. – Але чиню твою волю.

Вірна служниця побігла за Богуном…

Надійшов вечір, і коли добре смеркло, Марина, перероблена на Астару, вийшла з намету. Біля входу вона побачила вартового, а коло сусіднього намету стояв євнух, приглядаючи за наметом ханської жінки.

– Цілий день сьогодня швендяєш! – гукнув він до Марини, маючи її за Астару.

Марина мовчки обминула його, пробігла поміж наметами, як її навчала Астара, а далі вийшла у поле і попростувала до міста, що визначалося на вечоровій зірниці неба банями двох церков.

Почуття волі обхопило всю істоту молодої жінки. Обабіч неширокого шляху, що простягся по обніжку, хвилювалася спіла пахуча пшениця. В пшениці на всі голоси цвірчали цвіркуни, розповідаючи про чари ночі, а з-поміж квіток по обніжку на Марину дивилися своїми сумними очима зачаровані блищаки.

Боже, як давно ходила вона вільними ногами по полю, як давно всього цього вона не бачила, не чула, не почувала!.. Це було ще тоді, коли живі були її батько й ненька, коли вона ще дитячими своїми прудкими ногами бігала по царині своїх власних грунтів! Як давно те було! Здається, що минув з того цілий вік, а проте, вона досі живе.

Марина хутко наближалася до міста. З недалекого ставу чути було квакання й скрекотіння жаб, але той гармидер голосів нагадував щось близьке, нагадував її дитинство і здавався за найкращі музики.

Ось ворота міста. Марину спинив вартовий козак. Мешканці міста не доймали віри своїм спільникам і тримали рушниці напоготові.

– Я до полковника Богуна, по його наказу! Марина показала перстень Богуна. Старший на варті

пропустив її і послав разом з нею козака до самої хати, де жив Богун.

Через кілька хвилин молода жінка увійшла до свого милого. Той сидів замислений, але, угледівши циганку, зрадів, бо це визначало, що й Марина тут близько.

– Сам Бог тебе посилає! – скрикнув він, – Чи здорова твоя господиня?

– Це я, Йване! Я тільки вбрана циганкою, щоб мене не пізнали!

Богун з несподіванки поточився од неї.

– Марино! Се ти? Ти покинула хана? Ти утекла до мене?.. – Козак ухопив її в обійми. – Ми втечемо сю ж ніч… – говорив він, не пам’ятаючи себе. – І даю клятьбу, що не тільки хан, а й саме пекло не одніме тебе у мене!

Він посадив Марину на лаву, горнув її до себе й цілував палко й ніжно, як сонце, що цілує своїм пекучим промінням спілу ягоду. Вона не змагалася. Сили покинули її, й вона вся отдалася його запальним обіймам і поцілункам. Вона мліла у його обіймах і не мала сили перечити щастю, що його так довго, так жагуче бажала.

Нарешті вона опам’яталася:

– Рідний мій! Я бачила сьогодня тебе, коли ти виходив од хана. Як ти постарів, голубе мій! – Марина милувала рукою його трохи посивілі вуса і вкрите зморшками чоло. – Скільки турбот, скільки страждання зазнав ти за дні того пекельного бойовища!

– Нудьга в’ялила мене, моя горлице… Нудьга не тільки через недолю України, але й за тобою, моя бажана!

– Я вгадала це! – сказала Марина. – Я побачила по твоїх очах, що ти нудьгуєш, і не мала сили, щоб не побачитись з тобою і не сказати тобі, що люблю тебе, як і колись любила.

– І тільки?! – з мукою спитав він.

– Тільки, моє серце! Я повинна вернутись до хана!

Руки козака впали і випустили її з обіймів. Щастя хвилини було розбите, як розбивається кришталевий кухоль з солодким питвом…

– Ти вернешся до зрадника, що згубив Україну?

– Ні, Йване. Я сама так гадала, що він зрадив, але вчора я з ним перебалакала. Все склалося так через нещастя. Татари налякалися великого польського війська і втекли. Хан заприсягнувся мені, що не розірве спілки з Хмельницьким і буде давати поміч Україні й надалі.

– І ти ймеш йому віри?

– Подумай, друже мій дорогий, що було б, коли б я втекла з тобою… Хан погнався б слідом, шукав би мене й тебе по всій Україні і дощенту сплюндрував би нашу нещасну землю. Він догнав би тебе і забрав самого в неволю на тяжке катування, а не впіймав би нас, так забрав би з України у неволю сотні тисяч безвинних людей, однявши батьків од дітей, а дітей од батьків.

– Проклята доле! – скрикнув з розпачем Богун. – Коли ж ти візьмеш мене з цього огидного світу? Коли ти увірвеш пекельну муку моєї душі? Те, що ти говориш, Марино, правда! Будь вона проклята, та правда, але тобі неможливо тепер покинути хана! Ще гірше неможливо, ніж було тоді, у Бахчисараї!

Богун сів до столу, змагаючись з своїм почуттям. Марина сіла поруч і, обнявши його рукою, милувала й заспокоювала. Але час не стояв… Час хутко біг. Хан, скінчивши нараду, запевне зараз прийде до своєї Газізі… Що ж буде тоді ?

Нещасна невільниця схопилася. Богун сам одвів її за браму і повів полем, держачи її руку у своїй руці. Закохані розмовляли про останні події і будучину України так, наче скоро мали знову побачитись. Нарешті Марина стала просити Богуна, щоб він лишив її, бо їй самій безпечніше добігти до татарського табору.

– Прощай же, моє серденько, – сказав полковник, притуляючи свою кохану до серця. – Мені недовго на світі поневірятись. Колись же ворожа куля таки мене знайде. І я тому буду радий… Мине час набуття, і я знову побачусь з тобою на тім світі. Там зійдемося і ніколи вже не розлучимося!

– Де моє волосся? – зненацька спитала Марина.

– Під серцем у мене, моя бажана! Я ніколи не знімаю капшучка.

– Подай же мені слово, що носитимеш його під серцем, аж поки ми знову зійдемося.

– Охоче, голубко, бо я й сам ніколи б з твоїм волоссям не розлучився!

– Ну, тепер прощай!

І, поцілувавши милого, Марина пташкою випурхнула з його обіймів і побігла до татарського табору.

Нарада у хана справді скінчилася, і Астара сиділа ні жива ні мертва, чекаючи всяку хвилину, що хан прийде і, довідавшись, що його Газізі немає, власноручно зніме їй голову своєю шаблею.

Не вспіла Марина вскочити у намет, як почувся поклик євнуха, що хан іде. Збентежені жінки сховалися поміж полами намету, і там Марина почала рвати з себе вбрання своєї служниці, а Астара, вхопивши кухоль води, почала змивати їй обличчя.

– Що ж це моя Газізя сьогодні мене не зустрічає? – почувся голос хана зсередини намету.

– Я була хвора, мій любий володарю! – одповіла Марина, тремтячи всім тілом. – І ось тепер я чепурюся, щоб не здатись бридкою своєму милому!

– Я навіть голосу не пізнаю своєї дружини! Бідна Газізю!.. У тебе, певно, пропасниця, Чи не дме тут десь вітер попід полами намету?

– – Не турбуйся, коханий, – це минеться!

Через кільки хвилин Марина вийшла до хана загорнута у легкі саєтові запинала. Іслам-Гірей уже сидів на подушках і, притягши молоду дружину за руку, посадовив її собі на коліна.

Чи може бути більша мука для жінки, як та, щоб з палких обіймів милого перейти у холодні обійми нелюба? І Марина сьогодня зазнала тієї муки. Тіло підстаркуватого хана здавалося сьогодня Марині кістяком мерця, а його довгі руки холодними гадюками. Вона билася в його обіймах, як пташка у пазурах кота, й викликала до себе смерть так само, як за годину до того кликав до себе смерть Богун.

Ранком другого дня хан підняв орду й рушив далі до Криму.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 331 – 338.