18. Марина труїть хана
Адріан Кащенко
Увесь ранок другого дня Астара нишпорила по руїнах Чуфут-Кале, оглядаючи траву, що росла поміж каміннями, а не знайшовши там, чого хотіла, зійшла з гори у Іосафатову долину на стародавнє кладовище. Через який час вишукування вона скрикнула з радощів і витягла з землі невеликий корінець.
До вечора все було зроблено, як циганка знала, і кальян був готовий, але коли до Марини увійшов хан, вона не подала йому кальяну, як завжди бувало, а хотіла ще раз пошукати шляху до його серця й сумління, щоб уникнути недолі стати душогубкою, і, сівши, як звичайно, коло його ніг на подушки, з великим напруженням нервів почала розмову.
– Що, хоча б я звернулася до мого володаря з великим проханням, чи він вчинив би по моєму бажанню?
– Чого ж хоче моя зіронька? – ласкаво спитав хан. – Я радий був би догодити своїй коханій дружині.
– Я бачив, що до Бахчисарая пригнали багато бранців з України. Чи випустив би великий хан всіх їх на волю, коли б я про те його попросила?
Хан замішався й насупився, вигадуючи, як би викрутитись:
– То правда! Я, як ти знаєш, випередив військо, а мої вояки без мене там не втерпіли й набрали на Вкраїні трохи ясиру. Проте пустити на волю бранців тепер ніяк неможливо, бо вони не моя власність, а тих, що їх побрали.
– Але ж и говориш, що те зроблено без твоєї волі й згоди… Ти ладен одібрати у свавільників усіх бранців і пустити їх а Вкраїну.
Хан знову змішався і ховав од Марини свої очі, дивлячись набік:
– Бачиш, Газізю, коли стрілець уб’є пташку, що висиділа малих пташенят, то чи не добріше він вчинить, взявши пташенят до твоєї хати, щоб догодувати їх, ніж покинувши їх у гнізді на голодну смерть? Або спитаю, чи можна жити пташкам у гайнованому гнізді? От так і тут: куди подінуться на Вкраїні дівчата, що взято їх у неволю, коли батьків їхніх повбивано? Куди подінеться жінка, коли чоловіка її вбито, а хату спалено? Для кого працюватиме там чоловік, коли жінку взято, а дітей, може, потоптано кіньми?
– Так ти се це знаєш і гадаєш, що бранцям краще тут, у неволі, ніж у рідній країні?
– Що зроблено, те зроблено, і того вже не переробиш.
– Так ти не пустиш бранців назад, на Вкраїну?
– Про це не може бути й балачки! – сказав хан знервовано. – Кіт не пускає мишенятка, коли вже вгородив у нього свої пазури.. І залишимо, Газізю, цю розмову назавжди. Чому ти не здаєш мені сьогодня кальяну?
– Пробач пробач! Тепер я вже можу подати. Марина принесла кальян і подала його ханові, не вагаючись і не почуваючи вже себе душогубкою, бо дорешти упевнилася у тому, що хан свідомий і запеклий кат і ворог України.
Знервований хан не вгавав:
– Обридло мені чути від тебе, Газізю, про Україну та українців. Здається, я вже просив тебе викинути їх з своєї голови.
– Пробач, пробач, мій володарю! Це вже востаннє я повела з тобою про них розмову… – говорила Марина, придивляючись і прислухаючись, як булькотіла у кальяні вода, коли хан тяг з чубука дим. – Від сьогодня ти вже ніколи од мене про них не почуєш. Будемо говорити про щось інше.
Але вона вже не чула, про що далі говорив хан, бо її думками опанував жах, що хан лишиться у неї на ніч. Марина вже бачила у ньому труп і не мала сили навіть дивитися йому в очі. У великому напруженні нервів вона ледве діждала, поки хан викурив два кальяни, і після того почала скаржитися на хвороби так, що незадоволений хан мусив іти від неї.
На другий день Іслам-Гірей почав кашляти і став хворіти. Через чотири дні до Бахчисарая прибули посланці від польського короля, щоб намовляти хана йти спільно з королем походом на Хмельницького, але ханові вже так погіршало, що він. не допустив посланців до себе, і ті поїхали у Стамбул до султана.
Поки минув тиждень, хан Іслам-Гірей лежав уже тяжко хворий. Він кашляв, не мав чим дихати і не вставав з ліжка, а всі справи вершив найближчий до хана мурза Хамамбет.
Передчуваючи свій кінець, Іслам-Гірей покликав до палацу найближчих своїх мурзів та старшого євнуха і почав з усіма прощатись.
– Всемогущий Аллах, – над силу промовляв він, – кличе мене до себе. Скоряюся його волі. Дякую вам усім за вірну мені службу й слухняність і хочу кожному з вас щось подарувати, щоб ви, маючи ті подарунки перед очима, повсякчас мене згадували.
Тут хан почав перелічувати, кому й що він дарує: тому – найлюбішого коня, тому – сідельце, сріблом коване, іншому – шаблю з самоцвітами…
– А тобі, Хамамбет-мурза, – сказав він, коли дійшла черга до Хамамбета, – як першому моєму прибічникові й порадникові, дарую я, на спомин про себе, найлюбішу мою жінку Газізю. Не кривди її й поводься з нею чемно й обережно, бо вона шляхетського українського роду й дуже гонорлива…
Всі мурзи припадали навколюшки до ханського ліжка і цілували його у руку.
На другий день після того хан помер; його поховали, як годиться по татарських звичаях.
У гаремі ханському стояв стогін і ридання. Жінки хана бідкалися про свою долю, не відаючи, куди їх подінуть. Тільки Марина була до цього байдужа, бо всі її думки були у тому, як би подати звістку Богунові, що тепер вона вільна і бажає утекти на Вкраїну.
Через кільки день по Марину прийшли євнухи, щоб одвести її до гарему Хамамбета, але вона ставила свої вимагання:
– Я піду тільки разом з своєю служницею Астарою!
– Але Хамамбетові подарована тільки ти, а не Астара, – сперечалися євнухи.
Марина правила своє:
– Нехай Хамамбет купить Астару. Перекажіть йому, що я не буду жити без Астари і накладу на себе руки.
Марину лишили ще на який час у ханському гаремі, поки застережений ханом про завзяту її вдачу Хамамбет одкупив Астару. Тоді разом з нею улюблена ханом жінка Газізя перейшла до Хамамбета.
Нелегко розповісти про ті муки, що за останній час пережила молода жінка. Перші дні після отруєння хана вона ще жила почуттям задоволеної помсти на ханові за себе й за Україну, й те почуття заступало всі інші, але через який час, коли серце вже досить упилося помстою, Марина побачила, що смертю Іслама не досягнено аж ніякої мети, бо Україна і надалі буде гинути під натиском татарів та поляків, її ж, Марини, особиста доля буде далеко гіршою, ніж за життя з ханом. Надія на те, щоб передати Богунові звістку та ще й дістати од нього порятунок, щодалі все більше покидала молоду жінку, бо тепер, коли татари були ворогами України, до Бахчисарая не приїздили ні козацькі посланці, ні українські крамарі. Що не день, то Маринину душу все дужче сповивала нудьга, а серце заливалося розпукою, і вона вже двічі умовляла Астару, щоб та дала їй отрути й не допустила її достатись на знущання ще й другому бусурманському ласунові.
Хамамбет навідувався до покою Марини, але поки що не чіпав її, бо і у бусурманів існує звичай, щоб жінки додержували який час жалобу по чоловікові.
Тим часом ханом став брат Іслам-Гірея, Махмет-Гірей, і у Стамбулі йому було наказано, по проханню королівських посланців, іти разом з польським королем на Вкраїну і сплюндрувати її дощенту за те, що Хмельницький прилучився до Москви.
Хамамбет почав збиратись у поход, і у Марини виникла думка попроситись, щоб він узяв її з собою, а там, на Вкраїні, під час походів та бойовищ, утекти на волю. Тепер уже не було чого опасуватись, щоб прогнівати татарів своєю утечею, бо вони були одверті вороги України.
З такою думкою одного разу, коли Хамамбет завітав до Марини, вона почала у розмові з ним пригадувати, як її брав з собою хан, як вона з того раділа й як любо їй було жити з ханом у наметі.
Чарівна врода Марини, разом з її вихованням та вдачею, вабила до неї Хамамбета ще тоді, коли він звернув на неї увагу хана, тепер же, коли молода жінка пишно розквітчалася і була вже його власністю, мурза хижо поглядав на її молоде тіло, нетерпляче сподіваючись того часу, коли скінчиться жалоба її по ханові. Зваживши на бажання Марини і підлічивши, що жалоба її скінчиться під час походу, Хамамбет згодився взяти Марину з собою у поход разом з Астарою і другою своєю жінкою Гафіфе.
Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 355 – 359.