10

Іван Корсак

А що робити з Арсенієм Мацієвичем їй, імператриці? На плаху його чи помилувати? Колесувати чи, як Єлизавета, стиснувши зуби, відправити назад у свою єпархію?

Колесування Катерина Друга бачила. До страти злочинця везуть на спеціальній колісниці, по двоє зі свічками в руках стрільців, чим ближче до місця страти, тим густішає натовп жадібних до видовищ зівак; і ось уже й високий поміст, на якому ганебний стовп з ланцюгами, шибениця, диба, плаха, загострені кілки, на які будуть настромлені відрубані голови, вже кат дістає батоги, клейма, щипці для виривання ніздрів, бряжчить кліщами та ножами, щоб відрізувати носа, вуха і язика; кат робить усе те без поспіху і з видимою насолодою, бо він тут найголовніший і в нього вп’ялися сотні очей. А як значилося в указі колесування, то винуватця в’язали до кілець, з розмаху били в сустави – в приговорах завше вказувалося ламати ребра, руки чи ноги, і хрястіли кості, немов сухі гілляки, під стогін і зойкіт винних упереміш із вищанням захоплення та потіхи юрби.

Арсеній Мацієвич, думалося імператриці, без сумніву заслуговував страти. З іншого боку, Катерина Друга, завше обачна, остерігалася можливих хвилювань у народі, побоювалася з цього брехуна, непоштивого душпастиря створити мученика за віру. Таємна експедиція марно хліб казенний не їла, імператриці встигли доповісти не лише про вербові котики, що кидали митрополитові під ноги, коли вели арештанта на суд, ширилися чутки серед люду, що якомусь монахові Феофілактові снився пророчий сон. Начебто він звертався з молитвою до святого Димитрія, на що святий відповів:

– Чого ти до мене звертаєшся, смиренний Феофілакте? Серед вас є достойник не меншої святості, це митрополит Ростовський Арсеній…

І одні, й інші думки імператриця клала на невидимі терези, хиталися шальки їх, та ніяк не могли спинитися. А права на помилку вона зараз не мала.

Її, німкеню, людину колись іншого віросповідання, що не мала і краплини російської крові, вихори долі підняли і довго носили, аж поки не шпурнули просто на імператорський трон. У неї буде можливість і час сказати думку про російську державу і цей народ, про російську правлячу еліту, думку, яка прохопиться ненароком у листі баронові Фрідріху Грімму: «Половина тех, кто ещё в живых, или дураки, или сумасшедшие: попробуйте, коли можете, пожить с такими людьми».

І вона, освічена та енергійна, має вивести цей безтолковий народ до чогось ліпшого, про що листується з Вольтером і Дідро. Загатою на цьому шляху ніщо не повинно стати і будь-який спротив має бути зметений.

Чоловік, скинутий імператор, із яким під вінець ішла, уже не завада – йому не встати з-під могильної плити Олександро-Невської лаври. Ще один законний імператор Іван Антонович за надійними мурами Шліссельбурзької фортеці: він роками не бачитиме навіть людського обличчя, а коли заходять у камеру, то велено йому ховатися за ширму. А якщо й спробує навіть хто бранця звільнити, то надійній сторожі наказано негайно його убити.

На шляху до величної своєї мети – вивести до добра цих напівпридурків-напівбезумців – лишалася остання хіба перепона: непідлеглість Церкви і такі, як Арсеній, душпастирі, що просторікують ніби вона незаконна, не по природі імператриця. Та її розум і це подолає.. Вона завоює для росіян нові життєві простори, паскудним жидам дозволить жити хіба у межі осілості – а за межею зоставити можна тільки купців першої гільдії, високоосвічених євреїв, колишніх рекрутів, зареєстрованих проституток та жидів охрещених.

Щоправда, є ще одна перепона, про яку здогадуються одиниці в усій імперії – Михайло Ломоносов.

Але ж цю перепону вдалося їй передбачливо зняти ще до власного вступу на трон.

…Імператор Петро Перший помирав тяжко. Він і сам не знав причини своєї недуги – чи то простуда так взялася за нього, чи то отрута яка, чи погано лікований паршивим лікарем задавнений сифіліс – тільки на груди поклав йому хтось жорновного каменя і тепер кожен подих вартував неймовірних зусиль. Але як зачув імператор, що настає його останній час, то звірився Феофанові Прокоповичу.

– Маю я гріх ще один, владико, – Петро радше хрипів, аніж говорив, той хрип виривався з грудей із зупинкою, по частинах. – Є в мене син, про якого ніхто не знає, Михайлом його зовуть, Ломоносовим.

То з хрипом, то пошепки, але оповів таки якось імператор про давній той гріх.

Як почалося в Росії гоніння на старообрядників, то перебралося немало їх хто у Сибір, хто на північ, та взялися, притому вельми успішно, за господарку – чого варті лишень судноверфі братів Баженових.

Імператор же три четвертих бюджету тратив на війни, і все частіше позирав, примруживши око, на ті багатства. До Петрової прикрості ще й син Олексій вельми противився батьківським нововведенням, дружина ж народжувала дочку за дочкою. І коли імператор у черговий раз навідався у північні краї, старообрядці задумали хитру затію. Вони не просто мали на оці допомогти Петрові зі спадкоємцем, а й нажити короновану особу зі свого середовища – підсунули йому біляву красуню, з лиця якої хоч воду пий, Олену. Десь із тиждень забавлявся з нею цар в Усть-Тосно, тішився молодою вродою, женучи з порога вістунів з їх державними клопотами. Коли ж стало відомо, що Олена таки завагітніла, старообрядці поспіхом віддали її заміж за племінника довіреного Петрові Двінського земського старости Луки Ломоносова – Василя Дорофеєва. Наступний імператорський указ не забарився.

«Сыну моему, – велено було передати на словах, – и нареченному отцу Василию носить фамилию Ломоносов, и жить в этой семье под надзором Луки Ломоносова, помнить о сохранении тайны. Одарение мной не забудется».

…Імператорові Петру все гіршало, він то з хрипом силкувався вичавити з себе слово, то впадав у марення і тоді простиралися перед ним снігові сліпучі простори Холмогорщини, він знову, як півтора десятка літ тому, мчить стрімкими саньми, аж віхолу вітер знімає за ними і зблискує у навскісних променях сонця той дрібнюсінький сніжний пил. А коли знову прийшов до тями, то наказав Прокоповичу:

– Обучи, владико, його у московських школах і долучи до сану священицького або до державної служби, на що буде здатен.

Феофан Прокопович	Михайло Ломоносов

Феофан Прокопович таки наглядав за Михайлом, а коли сам відчув подих холодний кончини, не захотів нести таємницю в могилу і оповів усе дочці Петра Єлизаветі.

– Він не завада в дорозі до трону, – виважено говорив Прокопович. – Він незаконнонароджений і не посягне на трон, але він брат кревний і про нього піклуватися слід.

П’ять зим ще минуло, доки від цієї мови Єлизавета зійшла на престол. Але вже в перші місяці царювання возвела вона зведеного брата в ад’юнкти Академії наук, незабаром у професори, а за оду дарувала немислиму суму у дві тисячі карбованців – грошей бракувало в казні, то ж дрібною монетою привезли той дарунок, доставили кінною підводою.

Хтозна, чи відав Михайло таїну своєї появи на світ, тільки не сподівався він ні на кого – пішки в Москву, тоді Петербурзька академія, Києво-Могилянська академія, далі Марбург, Фрейберг… Злет високий людини, що змалечку труд шанувала.

А як переставилася Єлизавета, замерехтіло раптом марево – ні, не трону, їй, Катерині, традицією і законом це ніяк не належало, марево лише ймення государині, дружини можливого імператора Петра III, сліпий випадок відкрив їй таємницю Ломоносова. Тож на поминальному обіді по імператриці Єлизаветі, куди з дружиною був запрошений Михайло, довірена рука тихцем сипнула обом повільно діючої отрути.

Подружжя занемогло майже в один день – Михайлові відняло ноги, а жінка ледве дибала по кімнаті, хапаючись за спинки крісел. Імператриця Катерина Друга хотіла ще сама відвідати Ломоносових, на власні очі побачити неспинну отрути дію та втішити від імені трону подружжя, яке зазнало такої біди.

З Ломоносовим – то вже пройдене, залишився тільки Мацієвич.

Що? Плаха, рвані ніздрі, жаровня й вибите настирним Шешковським та його заплічними каяття? А як не покається? А як своїми руками створить вона мученика і святого, народний бунт? Далеченько вже той милий Штеттін, з його затишними німецькими вуличками… А може, навпаки, високе імператорське прощення, християнське милосердя?

Одне очевидне: якщо зараз втратить вона момент, то вже ніколи не стане Церква підпорою трону. А ще ж вона могла би монастирські землі дарувати тим, хто істинно допомагав їй зійти на трон, і тоді ще охочіше трон той обома руками утримуватиме…

Думка спадала за думкою, як водяний потік на річковий млин; те млинове колесо крутилося, вертілося і ніякого зупину йому немає…