28

Іван Корсак

Сокири теслів цюкали навперейми, відгомін отого цюкання лунко котився прилеглими ще сонними вулицями Петербурга, теслі при благенькому світлі багать, що злилися і потріскували, невдоволені сирим гілляччям, поспішали попоратися до світанку. Ешафот до сходу сонця вони так-сяк збили, маляри навіть фарбою встигли поквацяти – діло ж на раз, чого там старатися.

Василя Мировича привезли зарання, у закритій будці, і одразу ж виставили охорону з двох десятків похмурих і невиспаних солдатів. Василю не видно було, що коїться назовні, він залишався далі наодинці з думками – гіркота минула, прикрість, що втрапив в обман, теж лишилася десь там, у його камері-одиночці – він нікому зла не зробив, він тільки визволяв ні в чім неповинну людину, що з малолітства стала бранцем казематів.

Його випустили з темної будки, як уже людський гомін заповнив усе навкруги. Василь ступив у розчинені дверцята і аж зажмурився. Над строкатим натовпом, що гудів і галдикав, жадібно чекаючи кривавого видива, над деревами, що оранжевим полум’ям підпалила осінь, знімалося невинно чисте небо, розмашистий простір неймовірної голубизни.

На хвильку натовп притих, і першим по східцях на ешафот став підніматися кат; у чорно-червоному балахоні з капюшоном, лише прорізі вузенькі для очей, він ішов східцями якось непевно, мов не був переконаний у міцності поспіхом змайстровних отих сходинок – він ніколи не служив за ката, його, звичайнісінького солдата, що мав нещастя проштрафитися, просто змусили, а коли став віднікуватися, що не вміє такого діла, то заставили вчитися, відрубуючи баранячі голови.

Священик теж не мав чомусь звичної урочистості, зсутулений і принишклий, він дивився так, ніби то над його голову мала впасти сокира, що зловісно зблискувала на плечі у ката.

Василь востаннє озирнувся довкруги, мов пробуючи зміряти поглядом цю бездонність погідного неба, трішки довше затримався погляд на полудень, де мала бути земля його прадідів.

Мирович окинув оком люд, що зібрався довкола, штовхаючись і пуляючись пробратися наперед, найближче до ешафоту, дітлахів, що горобцями обсіли паркани і навіть видряпалися на дерева, з цікавістю зирячи з-поміж жовтого, не опалого досі листя. І раптом у натовпі він помітив Власьєва і Чекіна, обох із сяючими обличчями, радісними і усміхненими. «Як? – подив, певно останній у житті, аж пересмикнув Мировича. – Їх же, вбиць імператора, заарештували разом зі мною».

І він усе зрозумів. Мировича імператриця послала визволяти, а їх – убивати Івана Антоновича. Одним розчерком бритви по горлу законного претендента на престол вона позбулася і конкурента, і можливого козацького отамана, чий рід і досі не давав спокою престолу.

А Власьєв із Чекіним тільки весело перемигнулися – їм було чого тішитися. Сьогодні вранці кожен із них, негласних нишпорок Таємної Експедиції, отримав по сім тисяч рублів – армійський капітан мав тільки до п’ятдесяти рублів у рік, вони ж за один помах бритви по горлу заробили собі на сто сорок років наперед. Ну, ще трішки потрудилися, пишучи таємні доноси, – державний архів збереже їх сорок п’ять до дня смерті Івана Антоновича.

А ще хотілося Василю озирнутися, а чи не скаче, немов у казці, в останню мить поспішний гонець із помилуванням, яке бачив на власні очі, соломинка така порятунку, наївне й смішне бажання. Але казки немає, є лише неоковирно тесаний, поспіхом фарбою квацяний ешафот.

Мирович перехрестився і махнув рукою катові – чого там… Зблиснуло лезо у сонячному промінні, зойкнув натовп і Василева голова вже котилася, бризкаючи кров’ю, помостом. Кат нахилився, і торжествуюче підняв її вгору, сторонячись кров’яної цівки – він таки не марне вчився, виконав справно доручене діло…