13

Іван Корсак

Прокурор Наришкін відшукав Арсенія Мацієвича на монастирському подвір’ї. Митрополит, важко сапаючи, рубав дрова – за ухвалою суду він кілька разів на тижні мав мити підлогу, рубати дрова, виконувати іншу чорну роботу. Арсеній якраз із видихом загнав сокиру в грубе поліно, проте воно, сукувате, з першого разу не піддалося, і тоді Арсеній разом із застряглою сокирою здійняв його над головою, аби вдруге, уже обухом, вдарити по колоді; поліно чи то заважке, чи сил забракло, повело його спершу в один бік, тоді в інший, він заточився, мов п’яний.

– Маю обов’язок провести допит, – глухо сказав Наришкін.

Арсеній мовчки взявся визволяти сокиру з нерозколотого поліна, пуляючись і смикаючи за топорище, врешті йому це вдалося і він так само, не обмовившись словом, пішов за Наришкіним.

Прокурор, судячи з усього, був добре обізнаний із монастирським життям Мацієвича.

– «Попередні імператори і царі Церкву різним добром нагороджували. Нині ж не тільки нагороди годі чекати, а ще й грабують. В Ярославлі навіть посуд церковний вже відібрали», – чи казали таке монахам? – Наришкін водив очима папером невідривно – чи то так уважно вчитуючись у писане, чи не хотів зустрітися поглядом із митрополитом.

– Бачить Бог, що то гірка правда.

– «Навіть турки свої мечеті нагороджують, а в Росії – содом і гоморра». Ваші слова?

– «Зійде ангел із Небес у день останній – і ворог Церкви не укриється».

– Дворянство, – говорили караульному офіцерові Алексеєвському, – забуло предків своїх, що маєтність монастирям дарували, тепер же добро пограбовує. Говорили?

– Істину знають святі Небеса.

– «Нині, побачивши, що імператриця Катерина не тверда в російському законі і не знає народного життя, завидющі на церковне майно царедворці підсунули нетямущій імператриці злий указ і вона підписала сліпо»… Підтверджуєте свої слова? – Наришкін так і не підняв від паперу очей, мов приклеїлися вони там.

– «Хто має вуха, хай чує, що Дух промовляє Церквам»…

«Ич, який хитрюга, за Об’явлення Іоана ховається, – сердитою і знервованою осою задзижчала думка Наришкіна. – Не тільки самого понесло в бунтівники, ще й іншим невиправдані надії подає. Архимандрит Антоній, що вельми увірував у балаканину цього престарілого в’язня, тішився серед монахів: «Станеться зміна на імператорському троні, Арсенія звільнять і він знову буде архієреєм, майно повернуть монастирям і Арсеній забере з собою мене».

А ще архимандрита тішили чутки серед духовенства, що суд Синоду відбувався із порушеннями предковічних правил, тому сан митрополита з владики Арсенія фактично не знятий, а все звелося до звичайнісінького перевдягання – Бог забрав тоді розум у кривосердних суддів…

Тут у прокурорських паперах усе записано, марне Мацієвич відмовками відбувається, він навіть не знає, що як пішли доноси від п’янички ієродиякона Лебедєва в губернську канцелярію, почалися допити, то Антоній відрікся від нього, мало того, розповів на слідстві, як Арсеній Святий Синод картав.

– Може, і про Синод не говорили, не лаяли?

– Ні, – крутнув головою Арсеній – йому так боліла спина, бо мало не віз дров за день попорав. – Не картав я Синоду, тільки говорив, що писав у Синод так, аби на Страшний суд стати спокійно. А писане мною Синод розтлумачив хибно, то ж буду я з ним на Страшному суді позиватися.

Йому тяжко було стояти, біль поволечки дужчав, зараз він почувався так, мов спиною ліг на голий черінь шпарко напаленої печі.

Врешті Арсеній вийняв із кишені мідного п’ятака і поклав його поверх прокурорських паперів.

– Милостиню? Мені?! – обличчя Наришкіна побіліло і він щомоці хряснув по столу рукою, аж виляск пішов по-під лунким склепінням старовинної монастирської келії. – Я прокурор, а не жебрак!

Арсеній лиш сумно покивав головою. У видінні, що напливало на нього, бачився йому Наришкін, перед яким улесливо кланяється люд, бо став він великим начальником, управителем державних заводів, бачилося, як самого Наришкіна вже допитують, бо розтратив казенні великі гроші, і як його ув’язнюють у фортецю, присудивши п’ять копійок у день на утримання – більше не матиме і до смерті.

– Беріть, – тихо відказує митрополит – От побачите, ще знадобиться.

Роздратований Наришкін тепер копав на Арсенія ще наполегливіше, не минаючи допитами ані монахів, ані світських монастирських слуг, замикав у келіях на кілька днів без води та їжі «подумати і пригадати». І таки накопав стільки, що імператриця негайно передала справу генерал-прокурору Вяземському.

– Дізнайтеся, чи немає у Виборзі, Нарві або Ревелі особливо надійного каземата для цього брехунця, – веліла імператриця і аж потішилася слівцем, що набігло. – Так і назвати його – Враль, і жодна душа на білому світі не повинна знати інше його ім’я. Ніхто не матиме права знати…