11

Іван Корсак

…Суд нарешті добіг кінця і серед сторожкої тиші прозвучали слова вироку.

«Бывший митр. Ростовский Арсений, превратно поняв и толкуя вознамеренное ныне полезнейшее распределение церковного имения, безрассудную дерзость имел учинить о том Св. Пр. Синоду некоторые письменные в крайне укорительных и злословных выражениях представления, пренебрегши то, чем он долженствовал сему высокому Духовному Собранию, в котором Ее Император. Величество президентом быть изволит.

Св. Прав. Синод признал его за такое верховной власти и указам противящееся, да и самое Величество оскорбляющее, преступление не токмо ареста, но и суда достойным. Тем паче, что он еще при том в подкрепление упомянутых своих злостью и ядом оскорбления Величества (не токмо всевысочайшей Ее Величества особы, как президента Синода, но и как своей самодержавной Государыни) наполненных представлений, Св. Писание и Предание свв. отец превратно же и ухищренно толковать отважился».

Слова вироку вже не піднімалися у вись, вони шелестіли вицвілим торішнім листям, що перезимувало під снігами до весняної пори, але за тим шелестом Арсенієві чітко вчувався істинний, безжальний і грізний смисл: суд духовний віддає його судові світському, кримінальному. А той уже сам визначить винуватість і кару злочинцеві…

Імператриця Катерина зважувала на своїх уявних терезах думку кожного із впливових придворних, крутила й перевертала ту думку, мов гарячу картоплину у пригорщах, вона просто не мала права на помилку, на поразку. Вона мала право лиш на перемогу.

А тим часом поміж людом московським ішов тривожний гомін, де насторожено, а де й не вельми, балакали, що жадібні на церковне добро придворні підбивають імператрицю на гріховні діла. Спішно в «Московских ведомостях» було оголошено, що «протесты Ростовского архиерея, от начала до конца исполнены ядом оскорбления Величества», та писаному тому людність не йняла до кінця віри.

Ні, вона переможе, але в очах тої смути людської має залишитися милосердною християнкою, доброю і сердечною, що милостиво пом’якшує синодський вирок.

«По сентенции сей сан митрополита и священства снять, а если правила святые и другие церковные узаконения дозволяют, то для удобнейшего покаяния преступнику, по старости его лет, монашества только чин оставить, от гражданского же суда и истязания мы, по человеколюбию, его освобождаем, повелевая нашему синоду послать его в отдаленный монастырь под смотрение разумного начальника с таким определением, чтобы там невозможно было ему развращать ни письменно ни словесно слабых и простых людей».

Таким було остаточне слово імператриці – Бог свідок, вона проти «гражданского суда и истязаний».

А тим часом у монастирській келії митрополита в Ростові уже йшов обшук і опис майна.

– Одна мантія, три ряси, – скрипів пером піддячий, повторюючи вголос писане. – Одна скуфія, шапка келійна стара, троє окулярів, залізна пряжка, чайник фарфоровий, три пари чашок і цукор…

На подив усіх, у митрополита найбагатшої єпархії грошей не було, а цукор не встиг роздати до арешту нужденним – сундук та ще тюк із одягом, от і всі пожитки.

Вид на Ферапонтів монастир

Просто із Хрестової палати повезли Арсенія у Ферапонтів монастир, та вже навздогін наказали везти ще північніше, в Корельський Нікольський монастир під Архангельськом. Охороняти наказано прапорщику і конвою із чотирьох солдатів.

Конвою клопоту зі смиренним старцем ніякого, хоча якоїсь ночі таки до півсмерті солдати напудилися. Їхали якраз мимо храму, як раптом на дзвіниці озвався серед мовчазної пітьми дзвін, тужно так і сумовито. Старший конвою кинувся було виясняти, чи не зловмисник який дізнався про митрополичий проїзд, та дзвіниця виявилася замкненою. А як уже від’їжджали звідти, то нажахана його сторожа хрестилася, бо в храмі самі собою загорялися свічки і мерехтливе світло змигувало у вікнах.