12

Іван Корсак

І знову в імператриці земля під ногами була пружною, аж прогиналася, легко ходила вона, мов сила яка підносила її – суд над Мацієвичем став істинною вікторією. Спротив бунтівного духовенства вдалося задушити руками самого духовенства, не здійнявши при цьому хвилювань чи заворушень настороженого люду.

Це млосне відчуття вікторії бриніло в голосі імператриці Катерини, коли вона виступала на черговому засіданні Синоду. Блиск зволожених очей, впевнена і горда постава – імператриця мала достатню основу говорити сьогодні як тріумфатор, як цілковита господиня ситуації.

«Но каким образом может происходить то, что вы не поражены огромностью тех богатств, которыми вы владеете и которые делают вас настолько могущественными, что вы должны бы почувствовать, что ваше такое положение совершенно противно духу вашего призвания. Разве вы не наследники апостолов, которым Бог заповедовал проповедовать презрение к богатствам и которые могли бы быть только бедняками; царство их было не от мира сего; вы соглашаетесь со мной? Разве не правда то, что я решилась возвестить вам?».

Легкий докір у голосі імператриця може дозволити собі лише на початку. Хай хоч один із цих душпастирів, звичних до високого пошанування, хай хоч один спробує підняти голос – в неї буде чим на місце поставити. У келії Арсенія Мацієвича знайдені під час обшуку листи багатьох тут присутніх, що сяють роззолоченим облаченням, ці арештовані листи до пори до часу хай полежать, але їх вона може вийняти будь-коли в разі на те потреби. Імператриця може і повинна зараз розмовляти з ними іншим тоном, де доречний метал, а не жіноче дорікання.

«Как же можете вы (пользоваться богатствами), не противореча своему положению, которое должно быть неразлучно с христианской бедностью? Как смеете вы без угрызения совести пользоваться такими имуществами и поместьями, которые дают вам могущество, как царям? Ах! Разве вы не имеете под своею властью рабов больше, чем некоторые европейские государи имеют подданных? Вы слишком просвещенны, чтобы не понимать, что все эти имущества производят так много злоупотреблений во владениях государства, что вы не можете их сохранить за собою, не будучи несправедливыми по отношению к самому государству; а вы должны сознавать, что вам менее, чем кому-либо другому, позволено быть несправедливыми и если вы несправедливы, то вы тем более виновны в этом, что лучше других знаете свои обязанности».

Рум’янець, плямистий і злий, виступив на обличчі імператриці. Як ще їм дотлумачити: віднині ви не служителі вівтаря, не духовні сановники, а є державними особами і влада монарха для вас понад усе.

«И если я должна рассчитывать на вашу верность, преданность, то я должна также льстить себя надеждой, что найду в вас особенно преданных моей короне верных подданных. Если это так – то не умедлите же возвратить моей короне то, что вы похитили у нее незаметно – постепенно».

Незрушними, висіченими з каменя сиділи члени Синоду, боячись навіть переглянутися, навіть поворухнутися. Вони відтепер – злодії? Вони, що берегли і прагнули примножити віками дароване монастирям і церквам? Ті, які школи відкривали, друкарні чи шпиталі для неімущого люду? Отже, саме вони обікрали цю розпашілу і прогнівану приблуду, яка невідь-звідки прибилася на їхні сиві голови, яка не має й краплини російської крові, але так наївно-нахабно, мов жменями присок, кидає їм межі очі: «Все російське – моє!»

Але хто посміє висловити таке вголос? Серед арештованих листів Мацієвича є писане Гавриїлом Санкт-Петербурзьким і Афанасієм Тверським, Амвросієм Крутицьким і Тимофієм Московським. Досить струсити з тих аркушів пил, а чорнило за часом вицвісти ще не встигло. Хто посміє, як ще перед очима Арсеній Мацієвич, хворий від простуди в дорозі, і цинга після Камчатських експедицій не захотіла полишити його – вилізло волосся, гнійні рани раз по раз відкривались на тілі? Мацієвич, шанований ієрарх, що розстригою став немов справді злодюжка?

Імператриця уважно вглядалася в покриті зморшками обличчя сановитих душпастирів перед собою, вона напевне здогадувалася, які непоштиві думки рояться в цих начебто велемудрих головах, але це її аж ніяк не засмучувало, швидше тішило і смішило; щось під’юджувало відказати кумедним російським словечком – російські приповідки старанно й охоче почала зубрити, відказати щось на зразок «А выкуси!», їй хотілося, та не могла.

Проте відразу після засідання Синоду засіла за письмовий стіл. Вольтеру належало повідомити про свою добросердечність:

«Арсеній, єпископ Ростовський… був суджений митрополитом Новгородським, і усім Синодом засуджений, як фанатик, винуватий у замислах ворожих, як православній вірі, так і верховній владі, позбавлений сану і священства та переданий у руки світського начальства. Я дала йому прощення і задовольнилася тим, що перевела його у монашеське звання».

З іншим документом уже на ніч погнали гінці, не шкодуючи коней, як значилося у височайшому повелінні, повезли гінці ще одне розпорядження. Кучеряві рядки на дорогому папері гласили:

«Ровняя себя в претерпении Златоусту, стараясь возбудить ропот и неудовольствие на правительство, в коварных затеях не разбирал способов ибо и лжи клеветы и пророчества и молитви и слова Божии он не усовестился употреблять всуе… А по-сему – под крепкое смотрение, и ни бумаги, ни чернил не давать там».

Гнали коні видолинками і перелісками, аж біла піна з вудил летіла, поспішали гінці…