2
Іван Корсак
Митрополитові Арсенію боліло інше. З того пам’ятного дня у дворику Київської академії (ген-ген скільки то літ прошуміло, скільки води утекло в Дніпрі і рідній для нього річці Луга, на берегах якої він виріс у княжому місті Володимирі-Волинському), з того пам’ятного дня судилося йому нести непростий тягар. Він сидів тоді, юний спудей, напівдитя (ще й вус не сіявся), сидів на нехитро змайстрованій дерев’яній лавці у затишному дворику академії. Певне, він задрімав на лагідному сонці (до ранку штудіював Лукреція, аж доки кола різноколірні попливли замість літер перед очима), як раптом перед ним на доріжці постав незнайомий йому чоловік. Високий, стрункий, довге волосся спадало на плечі – мабуть, заступив собою сонце, бо силует його наче сяйвом легеньким відсвічував.
– Арсенію, – мовив той незнайомець. – Тобі суджено дар, який не багатьом випадає. Ти будеш знати майбутнє, заглянути зможеш через роки.
Хлопець спантеличено тернув долонею очі, він розумів, що задрімав на осонні.
– І своє навіть знатиму? – перепитав для годиться.
– Ні, свого не дано нікому. Але коли знатимеш долю інших, то й знатимеш, чого тобі самому не треба чинити.
– А чи можу іншим казати про їхнє майбуття?
– Можеш.
– Хіба вони слухатимуть застережень?
– Господь Бог дав людині свободу вибору.
Нараз завагався хлопчак.
– А як відати буду, що оце не сон?
– Хома Невіруючий теж до пори сумнівався, – всміхнувся незнайомець. – Аби знав, що не сон, візьми…
Арсеній прокинувся, сонце підбилося і припікало, на доріжці перед ним, звісно, нікого вже не було. На пам’ять спав сон, хлопець глипнув собі на долоню. На долоні лежав дерев’яний хрестик на грубій ниточці, простий і невигадливо зроблений із темного дерева хрестик.
…Коли Димитрій згадав про анафему, Арсеній за весь суд вжахнувся вперше. Він бачив як страх за життя митрополита Новгородського, за свій сан, штовхнув його на стежку біди. Про себе Арсеній не думав, він справді змінив старовинний текст таким чином, що тлумачити можна і як анафему імператриці та іншим кривдникам храмів, чия жадібність до монастирських маєтностей могла остаточно позбавити незалежності Церкву. Арсеній жахнувся за духовну Димитрієву зраду…
Та Димитрієві вже несила було спинитися.