14

Іван Корсак

Восени 1770 року над Москвою кружляли круки, їх лиховісний крик під високими свинцевими хмарами холодив кров і без того нажаханих москвичів. Доки в Петербурзі дзвеніли оркестри гучних балів з приводу більшої чи меншої перемоги в турецькій війні, невидимий ворог, для якого не існує сторожі, проник мало не в кожен московський дім – чума ввійшла в місто раптово і такою ж невидомою косою клала люд, як стиглу траву в косовицю.

Лікарі та вчені слали спішні депеші в Петербург, писали, що терміново вдіяти треба, аби епідемію бодай спинити, та ті депеші осідали у канцеляріях, кочували з однієї шухляди в іншу; хтось із ворожок порадив тільки палити багаття, аби чим ядучішим димом відганяти біду – й ті чорні дими хилиткими стовпами здіймалися над Москвою, наче загадковий примарний ліс.

Епідемія почалася в Генеральному сухопутному госпіталі серед повернутих із турецької кампанії, тоді перекинулася на Суконний двір. Владі не вдалося робітників із Суконного двору відправити в карантин, перестраханий люд розбігся, розносячи містом чуму.

Хлопчак із сім’ї Страхових щоранку носив записку із числом вмерлих, то ж, ледве забачивши малиновий піджачок із голубим комірцем малолітнього кур’єра, відкривав люд вікна і з тривогою гукав:

– Скільки, дитино?

– Шістсот!

– Скільки, скільки?

– Шістсот! – знову гукав хлопчак і жителі втішено хрестилися:

– Слава Богу, слава Богу…

Вдячне знамення клав люд на себе того, що вчора той самий хлопчак у малиновому піджачку відказував: «Вісімсот!»

Трупи людські, що обсіли чорні та зеленкуваті тлусті мухи, не встигали навіть прибирати, то ж круки геть обзвичаїлись і перестали боятись людей. Обер-поліцмейстер наказав випустити злочинців-колодників із тюрем та створити з них поховальні команди – ті колодники по сумісництву з новою роботою ще й грабували і без того прибитий бідою люд. Мортуси з тих похоронних бригад, у масках і просмолених балахонах, крюками, немов колоди, тягали людські тіла, кидали їх на підводи і вивозили за місто чи звалювали тут же у ями, вривалися в домівки і тягнули живих у карантин – москвичі приховували страждених тих хворих, аби навіть здоровим у той карантин не втрапити, бо вихід звідти здебільшого був лише в могилу.

Генерал-губернатор граф Салтиков втік з Москви в село Марфино, як із пожежі за ним тікали офіцери, дворяни, чиновники. За одинадцять місяців після початку епідемії імператриця Катерина відрядила в Москву головнокомандувачем із найширшими повноваженнями князя Григорія Орлова – генерал-аншефа і свого фаворита.

У страха очі великі. І так само велику прудкість мали чутки, що ширилися при людському горі.

– Нас порятує ікона Боголюбської Богоматері! – рознеслася чутка в розпал біди. – Та ікона, що біля Варварських воріт.

Вал люду покотився туди, штовхаючись, лаючись, затаївши надію на останній рятунок. Люди прикладалися до ікони, давали щедрі пожертви, ревно читали молитви на молебнях, що служили безмісні священики, які об’явилися враз і не мали на те права без благословення архієрейського.

Нова біда спалахнула і запломеніла, як вогонь у жнивний день. Хтось розпорядився ту ікону, аби не переносилася чума, забрати в церкву Кира та Іоана, а священиків доправити до духовного начальства. Обурений люд священиків відбивав силою, а сундук із пожертвами спробували забрати солдати.

Біля Спаських воріт тривожно вдарили дзвони і той подзвін поплив над настраханими московськими вулицями.

– Богородицю грабують! – вигук цей підняв на ноги тисячі людей, – хто хапав дубового кілка, хто просто каменюку, що втрапила на очі.

Повстанці у пошуках винуватих увірвалися в Чудів монастир, розгромили винні погреби купця Птіцина, кинулися розправлятися з ненависним генералом Єропкіним.

Величезний натовп стікався до Кремля, наміри бунтівників не викликали сумніву.

– Підкотити гармати до Спаських, Боровицьких та Нікольських воріт! – пролунала команда.

Білий прапор, з яким ішли офіцери до повстанців, був потоптаний і порваний, а парламентери самі ледве врятувалися.

– Картеччю вогонь! – пролунав наказ.

Ревнули мало не в один голос гармати, ядра з лихим підсвистом, описавши дугу, упали посеред люду: зойки, стогін, пошматовані тіла та ще нова команда «Цілься!» таки спинили бунтівників.

А наступного дня в атаку пішла кавалерія, зблискуючи шаблями на вересневому сонці.

Бунт придушили. Писар, нервово бризкаючи чорнилом від пережитого, виводив на папері в Петербург термінове донесення:

«Вбито 78 чоловік, заарештовано 279, 72 бито батогами і відправлено на каторгу, 91 бито батогами і відправлено на казенну роботу, 4 – повішено».

А в ливарній майстерні в Петербурзі, тим часом, метушилися майстри і розливався метал для термінового замовлення. Імператриця повеліла за упокорення бунту вилити на честь генерал-аншефа Орлова пам’ятну медаль «За избавление Москвы от язвы». Князя Григорія вітали при дворі з музикою, з церемоніями, як справжнього героя.

Москві ж було не до оркестрів – скрипіли вози, вивозилися трупи убитих і просто померлих від чуми, облаштовувалися нові кладовища – Ваганьківське, Дорогомилівське, Данилівське, Міуське, Преображенське, Введенське… Двісті тисяч полягло москвичів, майже стільки ж, як жило на початку того століття в місті, полягло від чуми, завезеної з переможної, так бучно відзначеної прийомами, балами і високими нагородами війни з Туреччиною.